Іван Орновський (бл. 1651 – після 1705) — український поет. Входив у літературний гурток Варлаама Ясинського. Був близький до літературного гуртка, що зібрався довкола гетьмана Івана Мазепи та його родини. Писав польською мовою, пересипаною латиною, і книжною українською. Авторки низки книг, зокрема першої книги про Харків.
Хизуватися пишно не варто, небоже, Думка людська здурити сама себе може[1].
Так як думку не може ніщо перегнати,
То й непевності мислі нічим не здолати,
Сну подібна вона, бо все криво з’являє,
Дасть розв’язку інакшу, аніж обіцяє[1].
Ні, я бачу, людині свого не творити,
По своїй мислі годі у світі цім жити[1].
Вірша лагідна скромність і лють ворогують:
Марс незгідно із Фебом[2] живуть і працюють[1].
Хай рука твоя завше до праці тяжіє,
Цнота з праці на славу надію леліє[3]!
Діяманти — славетні, не менше віншують
І верстат, на якому кристали шліфують[3].
Ще жоден не з’явився з правдою у світі,
Аби не доторкнулось цнот здобутих сміття
Бридких учинків. Де ж бо цнота крісло має,
Там близько і нецнота поруч засідає[3].
Живе світ у руїні. Гинучи, вікує,
Хвилює, хоч застиглий, згуба скрізь чатує.
Упавши, підійметься. Вставши, упадає,
Мужніє у гіганти, сил своїх не знає[4].
Все в змінних фарбах світу з’єднано чудовно,
На нетривалім ґрунті міцно уґрунтовано —
Летить вогнистим колом в вічнім морі згуби[4].
Чи людська ненадійність вічне щось збудує,
Що зуб часу, вкусивши, швидко не зруйнує[4]?
Час знищує всі речі молотом важезно,
Чого не доторкнеться, те відразу ж щезне[4].
На всій землі такої сили не назвати,
Щоб вічності могла би стало дорівняти,
У тисячах що років твориться і кріпне,
Зникає у миг ока[4]...
Що на землі назвемо: вічне і невгасне,
Коротше від хвилини, бо воно дочасне[4].
Язик-то є меч гострий. Як ним не владаєш,
То й сам необережно на вістря втрапляєш[5].
Зле й добре в язикові одному буває,
Канарку і змію там страшну відшукаєш.
Зрадливо як не хочеш тим з’їдений бути,
Тримай же за зубами язик свій замкнутий[5].
Пуста мова пустого сумління є знаком,
Своїх вуст не трима хто у стиску усяко[5].
Не вельми той поваги має й мало віри
В утіхах хто та слові певно не зна міри[5].
Порожні обіцянки, що є в панськім слові — Весна, як сад квітує, а плід дріб’язковий[5].
Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7
На цю статтю не посилаються інші статті Вікіцитат.
Ви можете допомогти проектові, додавши посилання сюди з інших статей Вікіцитат.