Перейти до вмісту

Єшкілєв Володимир Львович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Єшкілєв Володимир)
Володимир Єшкілєв
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Єшкілєв Володимир Львович (нар. 23 травня 1965, Івано-Франківськ)— український прозаїк, есеїст, кінодраматург, сценарист.

Цитати

[ред.]
  •  

А ось тексти смислові, оповідальні, спрямовані не на ідеальність, а на те, щоб багато розповісти, вони мене не дуже наснажували. Навіть в юності, коли читав пригодницькі романи або фантастику: якщо була погано написаною, вона мене відштовхувала. Іноді письменники-фантасти відмовляються писати літературно, вони просто пишуть сенсові речі, передають ідею чи пишуть анекдот на тему майбутнього. Я навіть в дитинстві не хотів цього читати[1].

  •  

Багатьом колегам-письменникам я казав, що вони графомани. Що їхні тексти неможливо читати, що те, що вони пишуть, — це просто лайноти. Вони на мене страшенно ображалися. Я, як людина книжна, ще не розумів, що людям не можна таких речей казати, що це їх ображає. Зараз, набувши людського досвіду, розумію, що, о Боже, напевно, вони потім ночами не спали, гризли подушки після того, що розповідав про їхні твори[1].

  •  

Бажання ідеального тексту, прочитати ідеальний текст і написати ідеальний текст — ця проблема ще з молодих років завжди була переді мною. І це бажання мене до чогось спонукало, рухало вперед. Тому, напевно, свої тексти страшенно довго шліфую. Четверта, п’ята, шоста редакції. Так само і драматургічні п’єси. Деякі п’єси пишу роками, хоча вони обсягом досить невеликі: 40-45 друкованих аркушів[1].

  •  

Вважаю, що я дуже щаслива людина. Все, що хотів, все збувалося. Бачив руїни Персеполіса і Пасагарди в Ірані. Презентував свої романи в бібліотеці Конгресу Сполучених Штатів. Хотів написати п’єсу, яка буде збирати аншлаги, — зараз в Києві вже третій раз «Бубновий ельф» і не стає квитків. Хтось би з наших провінціалів сказав: от як цей Єшкілєв хвастається, себе підносить. А насправді — ні, просто так все і є[1].

  •  

В українській літературі взагалі видавцям дуже важко платити реальні гроші, тому що наклади книжок маленькі. У нас практично немає авторів, які б стабільно мали тиражі понад 50 тисяч примірників. Видаються в кращому разі 5-6-8 тисяч примірників. З таких накладів видавцю платити нема що. Тільки тоді зрозумів, що насправді я добре оплачуваний письменник. Хоча до того я так не вважав[1].

  •  

Завжди відчував, може, занадто загострено, поганий текст і поганий переклад. Тому постійно шукаю кращі переклади. Тому, напевно, є ці мої спазматичні спроби вивчення іноземних мов. Тому що завжди є страх, що перекладач, ця підлоїстота, яка заробляє гроші на тому, що переводить з одної мови на іншу, ці тексти перекладає, переносить, перепризначує, перестартовує, не знаю, що ще пере… І постійно боюся, що він взяв ідеальний текст і зробив з нього щось погане. Є постійний страх цього посередника, який мені не дає доторкнутися до справжності, до ідеальності первинного тексту[1].

  •  

Коли кажуть «будь простіше», відповідаю, що це означає «будь трупом», бо найпростішою людина є, коли вона мертва. Вона вже нічого не думає, вона просто сукупність хімічних речовин і доступна для поїдання хробачків. Не хочу бути простішим, ніколи не хотів і не буду. Не боюся ускладнення. Те саме сказали і брахмани: чим далі йдеш серединним шляхом, тим більше кольорів веселки. Це та давня веселка, яка є знаком істини[1].

  •  

Коли я був студентом, то не ходив в студентську їдальню, і в школі не ходив в їдальню, ніколи не міг це їсти. Тому що мені поставили такий смак. Моя дружина чудово готує. Це добре, що я так перейшов від того, що в дитинстві їв добру їжу, — і їм зараз. Так само від доброї літератури, яку читав колись, прийшов до доброї літератури, яку читаю зараз[1].

  •  

Мені довелося писати великі романи. Такі романи, які мали комерційний складник, які видавництва були готові брати, платити гонорари, а потім — роялті. Так я став професійним письменником. Перший такий успішний роман, який навіть досі приносить мені трошки копійочок, був роман «Втеча майстра Пінзеля», написаний у 2006 році. Цей роман мав хорошу критику, великий резонанс. З того часу в мене почали виходити романи практично щороку[1].

  •  

Мені завжди хотілося писати ідеальні тексти. І хотілося прочитати те, що для мене є ідеальним текстом, мовою оригіналу. Щоби прочитати в оригіналі Борхеса «Роза Парацельса», я вчив іспанську мову. Не дійшов до якихось вершин досконалості, але намагався навіть перекладати Борхеса українською. Цей переклад існує, просто не ризикую його десь оприлюднити. Можливо, колись допрацюю[1].

  •  

Політика — це страшний дракон. Вона зжирає людей, змушує їх робити дурні заяви, заробляти гроші на божевільних проєктах. А потім гроші закінчуються, а поганий присмак залишається. Тому краще мандрувати світом, лазити на священні гори в Непалі й в Гімалаях, сидіти по різних монастирях і шукати просвітлених брахманів[1]. <…>

  •  

Почав більш-менш входити в літературу завдяки журналу «Четвер», редактором якого був Юрко Іздрик. Саме в «Четвергу» почав виносити на публіку свої твори. Великі, маленькі уривки. Одночасно з цим тодішній редактор журналу «Сучасності» Микола Рябчук почав брати мої тексти. Коли я викладав, то переважно мої твори були публікаціями в журналах, газетах[1].

  •  

Перший роман, який був написаний в 1993-1994 роках, вийшов в «Сучасності» в 1995-му. Тоді я ще викладав в школі й паралельно — в економіко-правничому інституті Чернівців. Це був період, коли я ще був викладачем, але вже був письменником[1].

  •  

У моїй біографії є все, чого я бажав. Хотів, щоб за моїми книжками знімали фільми, — зняли. Хотів спілкуватися з мудрецями Тибету і медитувати на березі озера Манасаровар — спілкувався і медитував. Хотів потрапити в монастир Чіу Ґомпа — був там. Хотів побачити темні води Раджастану, де щорічно на острові збираються всі чорні маги і де на берегах лежать скелети псів, які поздихали від прокляття. Був я там і бачив ті скелети[1].

  •  

У квітні 2014-го з групою письменників ми поїхали в Донецьк. Слов’янськ вже був зайнятий бойовиками Гіркіна. Тобто їхати довелося і туди, і назад через захоплене росіянами місто. Тоді на колишньому заводі «Ізоляція», яке тепер тюрма, був мистецький центр. У нас відбувався фестиваль. Це був останній вільний літературний фестиваль в Донецьку. Там я зустрівся з ворогом, з війною. Вже було відчуття, що там проллється багато крові[1].

  •  

У Франківську 2000-х люди трошки хотіли іншого. З появою великих грошей з’явилася велика політика. У Франківськ зайшли комерційні інтереси, а з ними партії, які почали між собою змагатися. 2000-ні стали для мене політичним періодом. Я навіть вирішив трошки підзаробити політтехнологом, на різні партії працював. Але, чесно кажучи, в політиці мені не сподобалося. Тому після того, як у 2006-му очолював передвиборчий штаб одного з кандидатів в мери Івано-Франківська, вирішив, що достатньо набувся в політиці. Мені стало нецікаво, і я поїхав в Тибет[1].

  •  

Франківськ насичений, навіть перенасичений літераторами, письменниками. І достатньо маленький — розминутися неможливо. Тим більше, що на початку 1990-х — завдяки, знову-таки, Іздрику, який для багатьох був точкою входу в літературу, і за це йому велика шана і подяка. Завдяки йому створилася група франківських письменників, яку я в 1992-му році охрестив, сказавши, що це «Станіславський феномен». Так воно й увійшло в історію[1].

  •  

Хороші книжки, смачні, дуже стильові, мене сформували. Мені здається, це дуже добре. Принаймні, навчився відрізняти якісне від несмачного і халтурного. Може, це тягнеться з дитинства, коли в моїй родині не приймали такої їжі-з-їдальні[1].

  •  

Я взагалі вважаю, що є тільки дві фундаментальні речі, які існують у світі. Це спрощення і ускладнення. Життя — це межовий прояв ускладнення, а смерть — це межовий прояв спрощення. Така моя філософія. Може, помиляюся, але я завжди на боці ускладнення і проти спрощення[1].

Див. також

[ред.]

Примітки

[ред.]