Горська Алла Олександрівна

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Цитати Алли Горської)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Алла Горська
Wikiexpedition Vasylkiv 047.JPG
Пам'ятна дошка на будинку у Василькові, в якому загинула Алла Горська
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

А́лла Олекса́ндрівна Го́рська (18 вересня 1929, Ялта — 28 листопада 1970, Васильків) — українська художниця-шістдесятниця, одна з перших представниць андерґраунду і відома діячка правозахисного руху 1960-х років в Україні. Дружина художника Віктора Зарецького.

Цитати[ред.]

  •  

Бойчук – це мистецька школа на Україні, але не українська національна школа. Сюжет не є ознакою національного. Він окремо не існує. Зміст є форма. Форма є зміст
Історія мистецтва – історія форми – історія народу.
Історія мистецтва – це не нагромадження фактів, а розвиток, поступ. Мистецтво – не нагромадження компонентів, а єдність їх в розвиткові. (Біблейські сюжети в середньовіччі у німців, у італійців)[1]. — з листа до Опанаса Заливахи, прибл. 1965 р.

  •  

Всі хочуть приємностей.
Приємностей від дружини.
Приємностей від коханки.
Приємностей на службі.
Приємностей в кіно.
А хто дивиться в небо?
Ті, що з їх зморщок росте хліб[2]. — з листа до Опанаса Заливахи від 18 лютого 1965 р.

  •  

В 18 ст. естетика оперувала нормативами.
Нормою було античне мистецтво. Ті твори, що відходили від норми, вважалися мистецькими. Так Шекспіра Вольтер називав «п’яним дикуном». Основна теза Вінкельмана: «Яскравіше і характерніше проявляється душа у хвилину сильної пристрасті, але велична і благородна вона буває лише в стані гармонії, лише в стані спокою». Вінкельман протиставляє спокій характерності. Вважає відсутність характерності ознакою мистецтва[3]. — з листа до Опанаса Заливахи

  •  

Гончар, «Собор».
Собор і комбікорм.
Собор в риштованні.
Собор і Бітлз.
Собор і Заливахи.
Собор і моря-багнюки.
Собор і вбитий, пардон, тільки поранено.
Образ. Добре. А художні засоби, мова ще
«Тронки», «Прапороносців»!
Чи є то суттю образа[4]? — з листа до Опанаса Заливахи, січень 1968

  •  

Колір, як соліст, у живописі (звичайно, і в монументальному) виступає в народному мистецтві як національна категорія. Візьміть раннє середньовіччя: Японію, Китай, Індію. Колір завжди діалектичний, він виступає в народному мистецтві як історична філософська категорія.[...] Колір – зміст, душа, історія народу, його лице[5]. — з листа до Опанаса Заливахи, прибл. 1965 р.

  •  

Монументальне мистецтво – мистецтво колективу. Як море, яке створюється річками «Я». Коли одна з тих річок повертає і розтікається, то втрачає свою силу, і море мліє. Виконавців у нашому монументальному мистецтві не існує. Кожен виконавець – митець[6][7]. — з листа до Опанаса Заливахи, прибл. 1965 р.

  •  

Опанасе, мене позбавлено авторства, бо: «даси каяття, дамо авторство». Працювати можу, а ось імені свого носити не можу. Переходжу на нелегальну роботу. «Хай живе підпілля у монументальному мистецтві.» [...] Хочуть — віднімуть ім’я, хочуть — відкрутять голову, хочуть — помилують. Все залежить від того, якій групі що буде вигідно для власного ствердження, а наше життя — це є дрібниця, не варта уваги. Втомлюєшся, проте: аби душа не сивіла[8]. — з листа до Опанаса Заливахи

  •  

«Особливість краси в її невизначеності». Геть індивідуум, давай загальну норму!»
І ми вчилися на нормах антики. І я, захищаючи шию, відстоювала рабські норми. Ви ж протестували проти них! Причому підсвідомо, а не розумово. Тепер, маючи ґрунт, можете розбити мене вщент. Але я пручатимуся, не з впертості, а з бажання з'ясувати Ваш індивідуум[3]. — з листа до Опанаса Заливахи від 5 грудня 1969 р.

  •  

«Пироги – не вороги» –
гасло багатьох монументалістів.
Приховане.
На поверхні словоблуддя.
Площинність. Плаваюча пляма.
Зв'язок з архітектурою.
Площинність кольорів.
Площинність має свою історію.
Європейська перспектива – поверхова –
момент.
Ассирійська перспектива – суть подій.
Спустошеність духовного життя –
формальні
пошуки[9]. — з листа до Опанаса Заливахи, 1967 р.

  •  

Я підняла «повстання на риштованні»: немає образного кольорового рішення голів. У той же день кайдани академізму було скинуто — рішення знайдено. Кінчаємо голови. Щодо Зарецького, то з нього монументалізм в значній мірі вибив академізм. Я кохаю «стінні» проблеми, камінці, як кохають чоловіка[10]. — з листа до Опанаса Заливахи від 24 вересня 1969 р.

Цитати про Аллу Горську[ред.]

  •  

Алла Горська зі своїм чоловіком Віктором Зарецьким, художниками-однодумцями Григорієм Синицею, Геннадієм Марченком, Борисом Плаксієм, Галиною Зубченко та іншими створили у другій половині 1960-х ряд великих монументальних робіт у Донецьку, Києві, Краснодоні. Це був той випадок, коли батьки знайшли свою нішу в офіційному мистецтві. І показово, що в 1968-1970 роках виконували одне з найбільших замовлень — оформлення Меморіального комплексу в Краснодоні. Але творчість мала й інший аспект. У матері майже завжди були заробітки — невеликі кошти, які вона могла передати родичам політв'язнів чи тим, хто повертався з таборів. Я думаю, їй передавали з цією метою гроші і деякі київські дисиденти. Тобто, називаючи речі своїми іменами, вона була скарбником групи правозахисного руху. На ці ж цілі вона іноді отримувала посилки із США і Канади. То вже була організація не тільки з точки зору КДБ[11].

  — Олесь Зарецький, син і біограф Алли Горської
  •  

Він [Віктор Зарецький] сам справжній донбасець, бо його родина переїхала в середині 20-х років на Донбас, щоб вижити. І Горська теж на Донбас подалася. По одній з робіт шахтарського циклу після зміни 59-го року її прийняли вже членкинею спілки художників. До речі, це тоді був досить серйозний крок. Члени спілки художників могли отримувати робочі замовлення. Вони навіть могли голландські фарби купувати на Костельній у спеціальній фондівській крамниці. У них і інші були пільги[7].

  — Олесь Зарецький, син і біограф Алли Горської
  •  

Вона була людина, яка не могла кривити душею. Той, хто з нею спілкувався мимоволі відчував цей потік якихось світлих струменів. Я теж це не раз відчував, бо мені з нею доводилось не раз зустрічатися, входити в персональні балачки. [...] Ці бесіди, не знаю, як для неї вони були, а для мене це було тим, що я наповнювався якимось світлим духом і внутрішнім спокоєм, який дає впевненість у житті в тому дуже збаламошеному і такому складному світі[12].

  Валерій Шевчук
  •  

Вона виросла як ленінградка. В такій російськомовній українській родині й українською мовою не володіла. І коли вона почала вчитися в художній школі, то її [мову] й не вчили[7].

  — Олесь Зарецький, син і біограф Алли Горської
  •  

Для мене ця людина належала до так званих світлоносців. Вона справді випромінювала із себе світло якоїсь духовної чистоти.
Вихована цілком в російській родині, чи навіть можна сказати в російськомовній родині, вона раптом відкрила для себе Україну, українську мову, український всесвіт із якоюсь величезною захопленою відданістю неофіта вона все це пристрасно полюбила[12].

  — Валерій Шевчук
  •  

І ось згодом Зарецький подався на село Горностайпіль Чорнобильського району, до свого приятеля, туди ж поїхала й Алла. Сталася суттєва зміна її світогляду – вона відійшла від соцреалізму, як за українською тематикою, так і формально. Звісно, що змінилися і роботи Алли Горської. Ці роботи вже не приймали на виставки. На мою думку, переломним моментом у її біографії було те, що тоді вона потрапила в товариство видатних українських діячів із аурою, із силою впливу: Симоненком, Сверстюком, Ліною Костенко, Лесем Танюком. Це товариство було ширше. Вона ніби двома кроками ступила: і в суто мистецькому плані, і потрапивши в це товариство. Цей 62-й рік був переломним не лише для неї, а й для багатьох[7].

  — Олесь Зарецький, син і біограф Алли Горської
  •  

ЇЇ живописні роботи більше в каноні соцреалізму. Мені особисто здається, що монументальна творчість була для неї способом експерименту. Бо в царині живопису, графіки, академічної скульптури не можна бути нікуди дітись. А монументальне мистецтво… По-перше, воно тоді, тобто починаючи з 1955-го року, вважалося сучасним. По-друге, художники могли вдаватися до узагальнення. Оскільки матеріали, з якими працювали художники, були твердими, створити натуралістичну форму було дуже важко. Те, що обов'язково заборонили би в живописі чи графіці, пропускалося в монументальному мистцетві[7].

  — Євгенія Моляр
  •  

Коли такі люди відходять, щось мусить появитись. Не може бути, щоб смерть була тільки втратою, бо не все може забрати смерть. Не в силі вона забрати того, що є невмирущим – духовну сутність. Загинула Алла Горська, але не загинула, житиме Ідея Алли Горської. Таким людям суджено смертю смерть перемагати. Обкрадаючи нас фізично, смерть синтезує нашу ідею. Від сьогодні ім’я Алли Горської приєднається до того смолоскипа нашої духовності, який уже стільки років прорізає своїм соборним тілом найбільшу темінь[13]. — Уривок із книги «Алла Горська. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті.»

  — Богдан Горинь
  •  

Образ Алли незмінно пов’язаний в моїй свідомості з двома враженнями-символами. Перше, це ореол світлий, жмут повітря. Заходячи у приміщення, де була Алла, я відразу, ще не бачачи, відчувала, що вона тут. Спершу якесь знайоме сяйво, чи то від білого волосся, чи від променистої усмішки, потім вона сама.
Друге символічне уявлення – калина. Червоний кетяг у її руках, як щось неодмінне, самозрозуміле, як норма. Недаремно несла за труною Василя Симоненка оповитий китайкою жмут калини. Недаремно на його портері Алиної роботи збризки калини, як її авторський підпис. Недаремно у присвяченому Алі вірші Стусу «Червона тінь калини». Ще одне незмінне відчуття – надійності. Відчуття міцного плеча, на яке можна спертися, незрадної руки, яка завжди підтримає[12].

  Михайлина Коцюбинська
  •  

Початок 1960-х років був часом напружених творчих пошуків — в техніці лінориту і малюнка мама створила галерею портретів: Бориса Антоненка-Давидовича, Василя Симоненка, Івана Світличного, Євгена Сверстюка; за допомогою графічних засобів по-новому трактування образів Тараса Шевченка, Олександра Довженка. Тоді ж, на початку 60-х, вона досконало вивчила українську мову, хоча й говорила з певним пітерським акцентом[11].

  — Олесь Зарецький, син і біограф Алли Горської
  •  

Сподіваюся, що якими б шляхами не йшли до мети наші митці, повернення до манівців не може бути. Тому приклад – Ваша праця, Ваші мозаїки. Щасти Вам, Боже, на цьому шляху! І тому я дивлюся на Ваш здобуток як на велике досягнення нашого монументального мистецтва. Я тепер маю змогу писати й проводити «червону» нитку, як в англійських військових канатах[14]! — з листа до Алли Горської від 30 листопада 1966 р.

  Опанас Заливаха
  •  

Це був макет у натуральну величину. Скло фарбоване, рамки чорні дерев'яні, на них мотузки просякнуті смолою. Його дивився секретар з ідеології, Бойченко. І треба думати, що Бойченко наказав ректорату університету, щоб поки що лишили макет, «відсунули» роботу над ним, а ми, мовляв, потім зберемо комісію, порадимося і переробимо. А тодішній ректор Швець кинувся виконувати занадто швидко. Вони його [макет] почали посувати, накрили рядном, почали гвіздками бити в ці рейки, він зламався і посипався. Тобто макет було знищено занадто швидкими працівниками за туманною вказівкою партійного керівництва. Але з того часу Горською зацікавились[7]. — про знищення макету вітража «Шевченко. Мати» у вестибюлі Київського університету

  — Олесь Зарецький, син і біограф Алли Горської
  •  

Чому ми позабували багатьох, що відійшли, а Горської не можемо забути? Передусім в просторі великого часу вона далі стоїть поряд і далі бере на плечі обов’язок громадський. Ті, що були захисниками, залишаються захисниками честі і правди. Трагічна смерть тільки підкреслила її ім’я.
Звичайно, енергія обірваного життя і потім живе, тривожить, непокоїть. Отже, духовна енергія Алли Горської залишається на полі життєвої боротьби[12].

  Євген Сверстюк

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Життєпис мовою листів. [Алла Горська] Упоряд. Людмила Огнєва. — Донецьк: Музей “Смолоскип”, 2013. — 518 с.


Bookmark-new.svg