Перейти до вмісту

Хатина дядька Тома

Матеріал з Вікіцитат
Вікіпедія
Вікіпедія

«Хатина дядька Тома» (англ. Uncle Tom's Cabin; Life Among the Lowly) — роман американської письменниці Гаррієт Бічер-Стоу антирабовласницького спрямування, опублікований 1852 року.

Цитати[ред.]

  •  

Можливо, ти також смієшся, дорогий читачу, та згадай лишень, яких дивовижних форм прибирає людяність за нашої доби і скільки є незбагненних речей, що їх кажуть і роблять новочасні прихильники людяності.[1]

  •  

Чого очі не бачать, за тим душа не болить.[2]

  •  

Щаслива та людина, що всім задоволена.[2]

  •  

Негоже-бо надто пишатися перед іншими тим щастям, що його дарує нам доля.[3]

  •  

Кепський той вітер, що нікуди не дме[4]

  •  

Небавом з'ясувалося — і то вже вкотре, — що слово куди прудкіше від діла.[5]

  •  

Отак міркував собі той небагатий і простосердий кентуккієць, що не вельми знався на законах своєї країни і через те вчинив так, як підказало йому сумління. Коли б він був багатший та освіченіший, то, певне, вчинив би інакше.[6]

  •  

Вдавати сердитого перед негром — однаково що перед дитиною: обоє підсвідомо відчувають, де справжній гнів, а де прикидання.[7]

  •  

Старий добродій аж очі вирячив на такий доказ. Та хоч він і не належав до глибоких мислеників, одначе в нього вистачило глузду вчинити так, як вчинив би за подібних обставин далеко не кожний логік, а саме: не заперечувати того, що годі заперечити. [8]

  •  

Гроші — то скрізь велика помога, вони ніколи не вадять, якщо надбані чесно.[9]

  •  

Скільки вже славлено й оспівувано дівочу красу, а чом би не оспівати красу літньої жінки?[10]

  •  

Відома річ, у романах люди з розбитим серцем наприкінці помирають, і там воно вельми доречне. Та в дійсності ми не помираємо, хоч би й загинуло все, що було нам утіхою в житті. Людина має повсякденні потреби й турботи: їсть, п'є, одягається, гуляє, ходить у гості, купує, продає, розмовляє, читає, — і оце все ми й називаємо звичайно життям. [11]

  •  

Справжня хоробрість і рішучість часом здатні погамувати навіть найзапекліших грубіянів.[12]

  •  

І містер Шелбі, за браком іншого способу підтвердити свої слова, підвищив голос. То вельми зручний і переконливий доказ, коли чоловік обговорює справи з дружиною.[13]

  •  

Один дав йому грошей, а друга — те, чого він потребував куди більше, — щире та добре слово. [14]

  •  

Повірте мені, хоч би скільки добра ви робили дитині, хоч би як її уласкавлювали, вона ніколи не буде вам вдячна, поки відчуватиме, що ви ставитесь до неї з огидою.[15]

  •  

Кожне серце знає своє горе.[16]

  •  

Хоч би що ми перечували, а жорстока, байдужна, одноманітна повсякденність владно й невблаганно тягне нас за собою. Ми так само повинні їсти й пити, спати й прокидатися, так само продавати й купувати, про щось запитувати й відповідати на запитання — одне слово, вкидатися в сотні марних справ, не маючи вже до них жодного інтересу; нам лишається тільки холодна, механічна звичка існувати, хоч будь-яка душевна потреба в цьому давно минула.[17]

  •  

Будь-яка душа, здатна до правдивого жалю, так само здатна й до добра.[18]

  •  

І в полудень життя на нас чатує смерть.[19]

  •  

«СМЕРТЬ!..» «Як дивно, — подумав він, — що існує таке слово й таке явище, а ми завжди про це забуваємо; сьогодні людина живе — запальна, красива, сповнена надій, прагнень, бажань, — а завтра її немає і ніколи вже більш не буде!»[19]

  •  

Лиш ці стрункі дерева з буйними кронами не улягли загальному занепадові — достоту мов шляхетні душі, так глибоко пройняті доброчесністю, що вони тільки мужніють у життєвих знегодах.[20]

  •  

Ми живем серед мерзоти й так звикаємо до ненависті інших, що починаємо ненавидіти самих себе! [21]

  •  

Така вже темна сила зла, що воно, мов лихим чаром, обертає все найкраще та найсвятіше для людини на жаскі, моторошні привиддя.[22]

  •  

Серед якої осяйної величі та краси народжується кожен новий день! Усе наче промовляє до темних душ: «Дивіться! Ще не пізно! Порвіться до світла, до добра!» Той голос лунає скрізь, усіма мовами та говірками.[23]

  •  

Кажуть, навіть крокодил та носоріг, хоч який міцний у них панцир, і то мають вразливі місця. І в запеклих, бездушних лиходіїв також є своє вразливе місце — марновірний страх.[24]

  •  

Воля! Чудодійне слово! Яка сила прихована в ньому? Що вирізняє його з-поміж інших наймень і красних виразів? Скажіть, американці, чому серця ваші починають битися дужче, коли ви чуєте це слово, за яке проливали кров ваші батьки, а ваші хоробрі матері посилали на смерть своїх любих синів? Та коли це слово таке заповітне й дороге для цієї нації, то чи не таке саме воно й для кожної людини?[25]

  •  

Чи здатен хто висловити все блаженство першого дня волі? Чи не прекрасніше та вище оте чуття від котрого-будь із решти п'яти людських чуттів?[26]

  •  

Хіба мало хто з нас, почуваючи втому від життя, думає часом про те, що вмерти було б куди легше, аніж жити?[26]

  •  

Граничне збудження, запал, надпорив — ось що допомагає людині знести найтяжчі муки й тим зажити собі вічної слави. Та жити день у день під гірким, нестерпним, осоружним гнітом рабства, коли все єство пригноблене й уярмлене, коли всі почуття поступово глухнуть, задушені неволею, а душа щодня, щогодини помалу спливає кров'ю, — таке нескінченне виснажливе страдництво є чи не найвищим, найправдивішим випробуванням для людини.[26]

  •  

Як найдовша дорога має свій кінець, так і найтемніша ніч доходить світанку. Безупинний і невблаганний гін часу обертає лихий день на вічну ніч, а добру ніч — на вічний день.[27]

  •  

Дурний, хто замикає двері від духів, бо того духа, з яким він так боїться зіткнутися віч-на-віч, він носить у власних грудях, і голос його, хоча й притлумлений та заглушений громаддям земної марноти, все ж звучить, мов провіщення Страшного суду![28]

Рабство[ред.]

  •  

В нас вільна країна, добродію. Цей один — моя власність, і я робитиму з ним, що захочу, та й годі![29]

  •  

Хіба ти не знаєш, що раб не правий одружуватись? Немає на це закону, і, якщо хазяїн надумає нас розлучити, ніхто не визнає тебе за мою дружину.[30]

  •  

Будеш до них, як до собак, то вони тобі й чинитимуть і працюватимуть по-собачому. А поведешся з ними, як з людьми, то й працю матимеш, як від людей.[31]

  •  

Найстрашніше в рабстві — це наруга над людськими почуттями, ось, приміром, коли розлучають сім'ї.[32]

  •  

Та жінка подалася до такого штату, що ніколи не повертає втікачів, навіть і на вимогу верховної влади нашої преславної держави.- померла[33]

  •  

З питання про рабовласництво двох думок бути не може. І плантатори, що наживають на цьому грубі гроші, і священики, що всіляко догоджають плантаторам, і політичні діячі, що хочуть покласти його в основу свого урядування, — всі вони аж зі шкури пнуться, аби лиш перекрутити правду, так що цілий світ з того дивується. Та все ж ні вони самі, ні хто інший у світі не вірить їхнім словам ані на крихту. Рабство йде від нечистого — ось у чім суть, і, по-моєму, це одна з найудатніших його мерзот.[34]

  •  

— Адже ми чудово знаємо, — сказав Олфред, — що насправді далеко не всі люди народжуються вільними та рівними. Справа стоїть інакше. Як на мене, то добра половина отих республіканських теревенів — просто бредня. Рівні права можуть мати освічені, розумні й заможні люди, але аж ніяк не чернь.[35]

  •  

Раб не має нічого. Закон трактує його як істоту цілком безправну, як предмет купівлі та продажу. Якщо за ним колись і визнаються які-небудь людські бажання й потреби, то лише з ласки та доброї волі господаря, а коли той господар помирає, у раба не зостається нічого.[36]

  •  

Людей, що вміють уживати свою необмежену владу на добро іншим, дуже мало. Це знають усі, а найліпше — раби.[36]

  •  

Невільницький ринок! Певно, декому з наших читачів уже ввижаються страхітливі картини, і вони уявляють собі якийсь темний смердючий вертеп, правдиве пекло… Ба ні, простодушний читачу! В наш час люди навчилися лиховодити так спритно та штучно, що це не вражає зору й чуттів поважної громади. Живий товар має добру ціну, отож його належно годують, чепурять і доглядають, щоб виставити на продаж у щонайкращому вигляді.[37]

  •  

Містер Б., чоловік побожний, громадянин вільного штату, одержавши цю звістку, почувся трохи ніяково. Він не схвалював работоргівлі, аж ніяк не схвалював, одначе тут ішлося про тридцять тисяч доларів, а то були надто великі гроші, аби поступитися ними задля тих чи тих засад.[38]

  •  

Однією з найгірших властивостей рабства є те, що негр, чутливий та перейнятливий од природи, живучи в шляхетній родині, несамохіть засвоює її смаки й звичаї, а після того може стати підневільним рабом грубого й бездушного господаря — так само як стіл чи стілець, що колись прикрашав розкішну великосвітню вітальню, зрештою опиняється, побитий і пошарпаний, у брудній пивничці чи ще в якому мерзенному кублі розпусти. Та велика різниця між ними полягає в тому, що стіл чи стілець не мають жодних почуттів, а людина їх має.[39]

  •  

Образки кривавої розправи прикро вражають наші чуття. Людям не стає духу слухати про діяння, що їх іншим людям цілком стає духу чинити. Не треба оповідати нам про страждання, яких зазнають наші брати, — адже це крає нам серце! А тим часом, о мій рідний краю, такі речі діються під обороною твоїх законів! І свята церква теж бачить їх, бачить — і мовчить!..[40]

  •  

Небом присягаюся! — вигукнув Джордж, уклякнувши біля могили свого нещасного друга. — Небом присягаюся від цієї години робити все, що в людській змозі, аби очистити мій рідний край од ганебного прокляття рабства![41]

Характеристики[ред.]

Том[ред.]

  •  

Том — не простий собі негр, і ці гроші дасть вам за нього кожен. Він надійний, чесний, здібний і порядкує всім моїм господарством пречудово.[42]

  •  

Том — добрий, надійний, тямущий і побожний чоловік… Я довіряю йому всю свою маєтність — гроші, господу, коней, дозволяю йому їздити по всій країні, і ще жодного разу не траплялося, щоб він мене підвів чи обдурив.[42]

  •  

Увесь його вигляд виказував спокійну впевненість і гідність, але водночас було видко, що то людина простосерда й довірлива.[43]

  •  

Том такий шляхетний і відданий чоловік, хоч він і негр. Я певна, Шелбі, що, коли б довелося, він залюбки наклав би за тебе життям.[44]

  •  

Коли вже доконче мають продати або мене, або всіх наших людей і щоб усе тут пішло на пси, то нехай ліпше продадуть самого мене. Я годен знести своє лихо не згірш від інших ... Ліпше поступитися мною одним, аніж пустити за вітром маєток і спродати всіх. [45]

  •  

Вічність — то страшне слово, лячно навіть подумати. Не можна зичити вічної муки ні одній живій істоті.[46]

  •  

Дякуймо Богові хоча б за те, що продано мене, а не тебе чи дітей, — сказав Том. — Тут вам жити безпечно, і коли вже й скоїться щось лихе, то тільки зі мною…[47]

  •  

Пани ж бо звикли, щоб усе для них робилось, а самим їм до всього байдуже. На те вони й пани. Одначе наш хазяїн куди ліпший од інших.[47]

  •  

Ніколи не цурайтеся матері. Не треба наслідувати тих дурноверхих хлопців, що уявляють себе надто дорослими й не хочуть слухатися своїх матерів. Пам'ятайте, паничу Джордже, доля дає нам багато чого прекрасного, але мати в кожного з нас лиш одна. Другої у вас ніколи не буде, хоч би ви прожили й сто років. Отож бережіть її і ростіть їй на втіху.[48]

  •  

Наш Том, як по правді признатись, таки доволі пишався тими своїми чеснотами, бо більше не мав чим, бідолаха, гордитися. От коли б він належав до вищих верств суспільства, то, певно, ніколи не знав би такої скрути.[49]

  •  

Добрий та чутливий, як і всі його одноплемінці, Том завжди горнувся душею до дітвори.[50]

  •  

Том мав безліч нагод схитрувати собі на користь, і тільки непохитна чесність уберігала його від спокуси. Така-бо вже була його вдача: сама ота довіра немовби накладала на нього обов'язок платити господареві скрупульозною сумлінністю.[51]

  •  

Я радніше матиму бідний одяг, бідну халупу, бідне все — зате своє, аніж житиму в добрі, що належить не мені![52]

  •  

І затям собі, — додав він, тупнувши ногою і люто блимнувши на Тома своїми гострими сірими очима, — тепер я тобі церква! Зрозумів? Як я скажу, так і робитимеш.
Том мовчав, але якийсь внутрішній голос у його душі рішуче промовляв: «Ні!»[53]

  •  

Він мав хист до будь-якого діла і все, до чого брався, робив справно та сумлінно — такий-бо вже був його звичай.[54]

  •  

Я ладен працювати день і ніч, аж до скону, але такої кривди чинити не можу. Ні, пане, я ніколи цього не робитиму, ніколи![55]

  •  

Краще вбийте мене, пане, коли ваша воля, але щоб я підняв на когось тут руку — ні, нізащо! Я радніший померти![56]

  •  

Моя душа належить не вам, пане! Ви не купили її, не можете купити! І хоч би що ви робили, вам не заподіяти мені зла![56]

  •  

Якщо я скорюся, то теж помалу звикну до цього й стану зрештою такий самий, як вони! Ні, ні, пані! Я втратив усе — жінку й дітей, рідний дім і доброго хазяїна, що відпустив би мене на волю, коли б йому судилося прожити ще хоч один тиждень. Геть усе втратив я на цьому світі… І все ж я не можу стати лихим та бездушним![57]

  •  

Віра та впевненість, що завжди піддавали Томові духу, зрештою похитнулися й змінилися болісними сумнівами та чорною безнадією. Він ніяк не міг збагнути одної страхітливої речі: день у день перед його очима занепадали й гинули людські душі, перемагала кривда — а Бог мовчав. Довгі тижні й місяці в зболілій Томовій душі точилася глуха боротьба.[58]

  •  

Коли людині вже незмога терпіти страшний тягар, що наважує їй на душу, вона останнім несамовитим зусиллям усього свого єства скидає з себе той тягар, і тоді безмірний розпач поступається місцем припливу радості та відваги. Так сталось і з Томом…[59]

  •  

Пане, якби моя кров могла порятувати вашу душу, я радо віддав би всю її до останньої краплі. [40]

Гейлі[ред.]

  •  

Совісті я маю саме стільки, як годиться комерсантові, таку собі, знаєте, дещицю, аби було чим присягатись.[42]

  •  

Негри ж, бачте, зовсім не те, що білі люди, в яких зроду-віку поведено жити разом із дружиною, дітьми і все таке інше. Добре вимуштруваний негр не знає усіх цих забобонів.[2]

  •  

Негр, він, бачте, на те й існує, аби його тягали по світу, продавати Томові, Дікові й ще хтозна-кому; і ті, що навіюють негрові всякі там думки та сподіванки і надто панькаються з ним, аж ніяк не чинять йому добра, бо, коли його спіткають справжні злигодні, йому від того буде ще гірше.[2]

  •  

Він грубий ділок, людина, що живе лиш торгівлею і зиском. Він холодний, незворушний і невблаганний, мов сама смерть. Якби трапився вигідний покупець, він продав би й рідну матір, хоч у душі не зичив би їй найменшого лиха.[60]

  •  

Мені ж бо однаково, чи то збувати їх за водою, чи проти води, — аби лиш я мав з того зиск.[61]

  •  

Коли ти радий когось бачити, то вже так і знай, що тобі чогось треба.[62]

  •  

Як подумаєш, скільки клопоту вони мають з тою малечею, то їм би тільки радіти, що спекались її. Аж де там! І що нікчемніший той вилупок, що більше з ним халепи, то дужче вони за нього чіпляються.[63]

  •  

В торгівлі для мене, як і для кожної людини, передусім і над усе стоїть зиск.[64]

  •  

Приставши до работоргівлі, він стільки разів бачив смерть, що міг вважати її за давню знайому. Вона була для нього чимось на зразок безжального конкурента, що підступно завдавав шкоди його комерції.[33]

Джордж Гарріс[ред.]

  •  

Він ані словом не виказував свого невдоволення, проте була й інша мова, яку несила притлумити, — мова палючих очей та смутного й нахмуреного чола, і признаки ті що-найпевніше говорили: ця людина ніколи не стане річчю.[65]

  •  

Тепер він не мав перед себе нічого, окрім життя, сповненого осоружної тяжкої праці, що його ще дужче потьмарять усі ті загострені нападки та образи, на які здатен вигадливий розум деспота.[29]

  •  

Скрізь тільки лихо, лихо й лихо. Все життя моє гірке, мов полин, таке гірке, що й жити далі неохота. Я нещасна, злиденна, безпорадна худобина, я можу лиш занапастити тебе разом із собою, ото й тільки. Чи варт намагатися щось діяти, чогось навчитися, щось осягнути? Чи варт жити? Ні, я радніший померти![66]

  •  

Мій пан! А хто дав йому право панувати наді мною? Ось що не йде мені з думки. Я ж бо така сама людина, як і він, я навіть удатніший за нього: тямовитіший у ділі, ліпше вмію хазяйнувати, краще читаю та пишу, — і всього цього я дійшов самотужки, не з його ласки, а радше навпаки — всупереч його волі. Тож за яким таким правом він обертає мене на чорну худобу, забирає мене від роботи, до якої я зугарніший за нього, і загадує робити те, з чим годна впоратись перша-ліпша коняка?[66]

  •  

Я думав, що коли справно робитиму свою роботу й поводитимусь сумирно, то матиму якийсь час і на те, аби читати книжки та вчитися. Одначе, що більше я роблю, то більше роботи він мені накидає. Хоч я й мовчу, каже він, але він бачить, що в мені сидить диявол, і він таки, мовляв, вижене його з мене. Та, мабуть, одної днини цей диявол сам вимкнеться на волю, от тільки навряд чи мій пан з того зрадіє.[66]

  •  

Їм не спіймати мене, Елізо. Я радніше загину! Або стану вільний, або загину![67]

  •  

Усі ваші закони скеровані лиш на те, аби ще більше нас гнобити й утискати…[8]

  •  

Я ріс без батька, без матері, без сестер, мов нікому не потрібне цуценя, не знаючи нічого, крім лайки, побою та голоду.[68]

  •  

Я ніколи не знав ані втіхи, ані розради, не чув ні від кого ані слова доброго.[69]

  •  

Від вашої країни мені нічого не треба — нехай лиш дадуть мені спокій, аби я міг з миром її покинути. А от коли я дістануся Канади, де закони визнаватимуть мене за людину й боронитимуть мої права, отам і буде моя рідна країна, і ті закони я шануватиму.[69]

  •  

Дуже хороший чоловік, ... хоча й жив у ганебному ярмі рабства. Чоловік неординарної вдачі, розумний, шляхетний.[70]

  •  

Дай мені змогу здобути освіту, Емілі. Це моя давня заповітна мрія. А далі я підіб'юся сам.[71]

  •  

Джордж чотири роки вчився в одному французькому університеті і завдяки своїй працьовитості й наполегливості здобув широку та ґрунтовну освіту.[71]

Еліза[ред.]

  •  

За кожен талант твого дитинчати тобі завдадуть болючих ран у самісіньке серце, бо що вища буде йому ціна, то менше в тебе надії вдержати його при собі.[30]

  •  

Не чини зла, не позбавляй життя ні себе, ні когось іншого. Я розумію, яка то спокуса… яка то страшна спокуса, але не треба, благаю тебе…[67]

  •  

Подружжя прощалося так, як прощаються люди, що в них надія на нову зустріч примарна, мов тонке павутиннячко.[67]

  •  

Мабуть, я чиню справедливо, а якщо й ні, то нехай мені простять, бо інакше я не можу!..[45]

  •  

Така-то вже незборима влада духу над тілом, що за лихої години він здатен зробити м'язи й нерви сталевими, обертаючи і слабку людину на справжнього велета.[72]

  •  

Її вогнем пекла думка про переслідувачів, і вона втупила тужливий погляд на збутнілу, неспокійну річку, що пролягла між нею та жаданою волею.[5]

  •  

Ти славна, розумна дівчина. Далебі, ти заслуговуєш на волю, отож матимеш її.[73]

Емілі Шелбі[ред.]

  •  

Я прищеплювала їм свідомість родинних, батьківських і подружніх обов'язків — то як же мені визнати перед ними, що, коли йдеться про гроші, ми ладні зневажити будь-які засади, будь-які обов'язки, будь-які святі почуття?[44]

  •  

Я казала їй, що людська душа дорожча від усіх грошей на світі — то чи віритиме вона хоч одному моєму слову, коли побачить, що ми вчинили навпаки і продали її дитину, продали на муки, а то й на загин![44]

Сем[ред.]

  •  

Сем почухав свою кучеряву чуприну, під якою, може, й не було надто великої мудрості, одначе не бракувало тої кмітливості, що так потрібна політикам усіх мастей і всіх країв, аби знати, як то кажуть, звідки вітер дме.[74]

  •  

Я оце надбав собі таку, знаєш, звичку до постереження. Це дуже корисна звичка, Енді, і я раджу й тобі її набувати, поки ще молодий…[75]

  •  

Вся річ у постереженні, Енді. А це, либонь, такий уже в людини хист. Не в кожного він однаковий, та коли старанно вправлятися, можна чимало осягти.[75]

  •  

Від тих жінок ніколи не знаєш, чого сподіватися. Ти собі міркуєш, що вони вчинять так, а вони здебільша чинять якраз навпаки. Така-бо вже їхня вдача.[76]

  •  

Сем мав природжений хист, який запевне довів би його до великих висот у політичній царині: він умів скористатися з першої-ліпшої нагоди й обернути її на пожиток і славу собі.[77]

Місіс Берд[ред.]

  •  

Весь світ був обмежений для неї чоловіком та дітьми, але й тут вона порядкувала радніше просьбою, аніж принукою. Лише одна річ здатна була збудити гнів у її навдивовижу добрій та лагідній душі: найменший прояв жорстокості викликав у неї такий бурхливий спалах, що аж страх і подив брав, звідки б то воно в цій тихій, сумирній жінці.[78]

  •  

Я не розуміюся на політиці, але твердо знаю одне: коли я бачу голодну, нещасну людину, я повинна її нагодувати і втішити. Так велить мені сумління.[78]

  •  

Коли господарі хочуть, аби їхні раби од них не тікали, нехай поводяться з ними по-людському — ось як я вважаю.[79]

  •  

Ви, політики, маєте звичай туману напускати, навіть і там, де все ясно, мов Божий день. А коли доходиться до діла, ви й самі не вірите в те, що говорите.[79]

  •  

Серцем ти добріший, аніж розумом, Джоне.[80]

Огюстен Сен-Клер[ред.]

  •  

Так загинули в житті Огюстена Сен-Клера всі романтичні ідеали. Зосталася тільки дійсність — нудна й безбарвна, мов липка твань, що лишається на березі після припливу. Відлинула іскриста голуба хвиля, зникли вдалині білокрилі вітрильники, замовкла музика весел та співучих вод, і довкола сама лиш твань, липка, сіра, нудотна, — ото і вся дійсність.[11]

  •  

Коли ниці бездушні люди чинять відповідно до своєї натури, що можна вдіяти? Вони повновладні господарі, свавільні деспоти. Втручатися в цю справу марно, нема такого закону, щоб хоч якось до неї прикласти. Найліпше заплющити очі й затулити вуха. Оце єдине, що нам лишається.[81]

  •  

Цілий народ — принижений темний і пасивний — беззастережно віддано під владу людям, анітрохи не кращим від більшості обивателів нашого світу, людям безпорадним і нерозважливим, що не вміють навіть пильнувати власної вигоди. То що ж робити в такому оточенні людині шляхетній та чутливій, як не заплющувати очі й не придушувати порухи серця?[81]

  •  

За нашими законами кожен ниций і грубий невіглас може забрати необмежену владу над безліччю людей, досить лиш йому здобути грошей, аби їх купити, а як він здобуде ті гроші — шахрайством, крадіжкою чи картярством — то байдуже. І коли я бачив, як такі типи попихають безборонними дітьми, молодими дівчатами й жінками, я ладен був проклясти і свою країну, і весь рід людський![82]

Марі Сен-Клер[ред.]

  •  

Марі ніколи не відрізнялася щедросердою та чутливою вдачею, а коли й мала якісь добрі нахили, то їх давно вже поглинуло безмежне сліпе себелюбство, ще страшніше своєю тихою затятістю. Для неї просто не існувало нічиїх запитів або потреб, крім її власних. Від самого дитинства її оточували слуги, що тільки на те й жили, аби вдовольняти її примхи, і їй навіть на думку не спадало, що вони можуть мати якісь свої почуття чи права. [11]

  •  

Дуже помиляються ті, що гадають, ніби безсердій жінці байдуже до того, чи люблять її інші. Ніхто в світі не вимагає до себе любові так безжально, як себелюбна жінка, і чим менше вона любить сама, тим ревнивіше й прискіпливіше домагається, щоб їй віддавали всю душу, до останнього дріб'язка.[83]

  •  

Постійна бездіяльність — фізична й духовна, — безнастанна нудьга та невдоволення, у поєднанні зі звичайною за материнства легкою недугою, у кілька років обернули квітучу молоду красуню на пожовклу й зів'ялу хворобливу жінку, що ділила свій час між безліччю всіляких уявних недуг і вважала себе з усіх боків найбездольнішою страдницею в світі.[83]

  •  

Ліньки, сестрице, ліньки — ось що занапащає людські душі. Коли б не ліньки, я й сам був би правдивий янгол.[84]

  •  

Вона мала непохитне переконання, що ніхто так не страждає, та й не може страждати, як вона сама, і з обуренням відкидала хоч найменший натяк на те, що хтось, окрім неї, може заслабнути. В таких випадках вона завжди твердила, що то просто лінощі або малодушність: от, мовляв, якби хто звідав усіх тих мук, що їх терпить вона, то швидко збагнув би різницю.[85]

  •  

Марі була з тих безталанних натур, що в їхніх очах усе втрачене без вороття набуває особливої ваги, якої воно ніколи перед тим не мало. В тому, що у неї було, вона дошукувалась тільки вад, та скоро чогось позбувалася, як не могла вже й скласти йому ціни.[16]

  •  

Я рішуча супротивниця відзволення, і то без жодного винятку. Поки негри живуть під опікою господаря, вони й роблять як слід, і шануються Та відпустіть ви їх на волю, як вони враз поледащіють, огинатимуться від роботи, вкинуться в пияцтво і взагалі пустяться берега. Бачила я таке сто разів. Воля їм аж ніяк не на користь.[86]

Офелія Сен-Клер[ред.]

  •  

Вона не вельми балакуча, та коли вже щось каже, то каже влучно й доречно. У своїх звичаях вона живий образ порядку, методичності й скрупульозності. Вона точна, мов годинник, і неухильна, мов паротяг, і до всього, що суперечить її засадам, відчуває глибоку неприязнь та зневагу.[87]

  •  

Найстрашніша з її погляду людська вада, що її вона мала за причину причин усього лиха, міс Офелія означала як безпорадність[87]

  •  

Розум міс Офелія мала ясний, гострий і діяльний, добре зналася на історії та англійській класичній літературі і в межах свого неширокого виднокругу судила про все вельми мудро. Її релігійні погляди були чітко окреслені, понумеровані й розкладені такими ж акуратними стосиками, як і речі у валізі. їх завжди було рівно стільки, скільки належало, і ні на одну більше. Те саме можна сказати й про її засади в повсякденному житті, як от, приміром, у хатньому господарстві чи в стосунках з односельцями. Та передусім і над усе важила для неї найглибша підвалина її життя — сумлінність.[88]

  •  

Міс Офелія була справжньою рабинею обов'язку. Досить їй було повірити, що її кличе, як вона звичайно казала, «голос обов'язку», го її не зупинили б ані огонь, ані вода. [88]

  •  

Виховальні засади міс Офелії, як і всі інші її засади, були сталі й чітко визначені. Такі засади панували в Новій Англії десь перед століттям і збереглися дотепер лиш по віддалених і темних місцях, куди не сягнули залізниці. Коротко їх можна б висловити так: треба навчати дітей слухатися старших, читати й шити, а коли вони брешуть — шмагати їх.[89]

Діна[ред.]

  •  

Діна належала до саморідних геніїв і, як усі генії, була надзвичайно вперта, норовлива й свавільна.[51]

  •  

Подібно до деяких новочасних філософів, Діна глибоко зневажала логіку та здоровий глузд і покладалася тільки на свою інтуїцію — щодо цього вона була правдивий кремінь. Найкрасномовніший речник не здолав би переконати її в тому, що її метода далеко не найліпша, ані навіть у тому, що ця метода може бути хоч на йоту змінена.[90]

Єванжеліна Сен-Клер[ред.]

  •  

Я б продала його, а тоді купила б маєток у вільних штатах, одвезла б туди всіх наших слуг і найняла б учителів, щоб навчали їх читати й писати…[91]

  •  

Та хоч дівчинка й була виплекана з глибокою ніжністю і перед нею розгорталося прекрасне життя з усіма принадами, що їх можуть дати любов та добробут, вона не боялася смерті й не жаліла себе. Її сердечко боліло тільки за тих, кого вона полишала, а найдужче — за батька.[92]

  •  

Матір вона теж любила, бо взагалі була ніжна та чутлива, і всі оті прояви материного себелюбства, які їй траплялося бачити, смутили й бентежили її — адже, як і кожна дитина, вона беззастережно вірила, що мати не може чинити зла.[92]

Саймон Легрі[ред.]

  •  

Попуску од мене не ждіть, ніколи й ні в чому. Отож затямте собі це, бо жалю я не знаю![93]

  •  

Чого-чого, а м'якосердя в мені й крихти не зосталося. Потуру нікому не даю, аж ніяк! Жоден мурин мене не дійме ні слізьми, ні лестощами, це вже будьте певні![93]

  •  

Я не маю звичаю берегти муринів. Витискаю з них усе, а тоді купую нових — отаке моє правило.[93]

  •  

Ці двоє негрів були головні помічники господаря. Легрі наламував їх до бузувірства й жорстокості так само ретельно, як і своїх вовкодавів, і, відбувши ту науку, вони стали мало чим різнитися від лютих собак.[20]

  •  

А цей чоловік!.. Немає в світі такої мерзоти, якої він не годен вчинити![57]

  •  

— Ти ж бачиш, твій Бог і не думає тобі помагати. Якби він був, то не віддав би тебе на поталу мені! Вся твоя релігія — паскудна брехня. Хто-хто, а я це знаю. Отож держися краще мене, бо я щось таки важу й маю якусь владу!
— Ні, пане, — відказав Том. — Я держатимуся своєї віри. Хоч помагає мені Бог, хоч ні, а я її таки нізащо не зречуся![59]

  •  

Ось ви кажете, ніби вигода господаря — достатня запорука безпеки раба. Та коли людину жере шалена злоба, вона ладна цілком свідомо, не змигнувши оком, продати дияволові власну душу, аби лиш доконати свого. То чи дбатиме вона за безпеку своїх ближніх?[94]

  •  

Деяким людям побій рішуче на користь. Зваліть такого з ніг, потопчіть у болото — і він ураз перейметься до вас повагою. Саме до таких людей належав і Легрі.[41]

Кассі[ред.]

  •  

Бог сюди ніколи й не заглядає, — гірко промовила жінка.[95]

  •  

Всі твої поривання марні. Ти тримався хоробро, і правда була за тобою, але все воно ні до чого. Отож тобі годі й думати боротися. Ти в лабетах диявола, він сильніший за тебе, і ти мусиш скоритися.[96]

  •  

Даремне волати до Бога — він нічого не чує, — спокійно мовила жінка. — Здається мені, що його й немає, того Бога, а коли навіть є, то він проти нас. Усе проти нас — і небо, й земля…[96]

  •  

Кожна тварина, кожен птах знаходить собі якийсь притулок, навіть змії та крокодили мають свої лігва, тільки для нас ніде нема місця. І в найтемніших болотяних хащах нас винюхають і знайдуть їхні собаки. Всі і все проти нас, навіть тварини. То куди ж нам тікати?[97]

Примітки[ред.]

  1. Хатина дядька Тома, 2008, с. 11
  2. а б в г Хатина дядька Тома, 2008, с. 12
  3. Хатина дядька Тома, 2008, с. 29
  4. Хатина дядька Тома, 2008, с. 44
  5. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 54
  6. Хатина дядька Тома, 2008, с. 62
  7. Хатина дядька Тома, 2008, с. 73
  8. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 105
  9. Хатина дядька Тома, 2008, с. 109
  10. Хатина дядька Тома, 2008, с. 124
  11. а б в Хатина дядька Тома, 2008, с. 141
  12. Хатина дядька Тома, 2008, с. 174
  13. Хатина дядька Тома, 2008, с. 210
  14. Хатина дядька Тома, 2008, с. 220
  15. Хатина дядька Тома, 2008, с. 233
  16. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 246
  17. Хатина дядька Тома, 2008, с. 247
  18. Хатина дядька Тома, 2008, с. 250
  19. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 251
  20. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 281
  21. Хатина дядька Тома, 2008, с. 294
  22. Хатина дядька Тома, 2008, с. 303
  23. Хатина дядька Тома, 2008, с. 307
  24. Хатина дядька Тома, 2008, с. 309
  25. Хатина дядька Тома, 2008, с. 311
  26. а б в Хатина дядька Тома, 2008, с. 315
  27. Хатина дядька Тома, 2008, с. 327
  28. Хатина дядька Тома, 2008, с. 340
  29. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 18
  30. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 22
  31. Хатина дядька Тома, 2008, с. 102
  32. Хатина дядька Тома, 2008, с. 116
  33. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 123
  34. Хатина дядька Тома, 2008, с. 192
  35. Хатина дядька Тома, 2008, с. 221
  36. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 256
  37. Хатина дядька Тома, 2008, с. 263
  38. Хатина дядька Тома, 2008, с. 267
  39. Хатина дядька Тома, 2008, с. 273
  40. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 332
  41. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 338
  42. а б в Хатина дядька Тома, 2008, с. 7
  43. Хатина дядька Тома, 2008, с. 25
  44. а б в Хатина дядька Тома, 2008, с. 36
  45. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 40
  46. Хатина дядька Тома, 2008, с. 55
  47. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 91
  48. Хатина дядька Тома, 2008, с. 97
  49. Хатина дядька Тома, 2008, с. 112
  50. Хатина дядька Тома, 2008, с. 135
  51. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 179
  52. Хатина дядька Тома, 2008, с. 248
  53. Хатина дядька Тома, 2008, с. 276
  54. Хатина дядька Тома, 2008, с. 285
  55. Хатина дядька Тома, 2008, с. 290
  56. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 291
  57. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 293
  58. Хатина дядька Тома, 2008, с. 316
  59. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 317
  60. Хатина дядька Тома, 2008, с. 37
  61. Хатина дядька Тома, 2008, с. 56
  62. Хатина дядька Тома, 2008, с. 64
  63. Хатина дядька Тома, 2008, с. 65
  64. Хатина дядька Тома, 2008, с. 66
  65. Хатина дядька Тома, 2008, с. 17
  66. а б в Хатина дядька Тома, 2008, с. 20
  67. а б в Хатина дядька Тома, 2008, с. 23
  68. Хатина дядька Тома, 2008, с. 107
  69. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 108
  70. Хатина дядька Тома, 2008, с. 343
  71. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 347
  72. Хатина дядька Тома, 2008, с. 52
  73. Хатина дядька Тома, 2008, с. 61
  74. Хатина дядька Тома, 2008, с. 45
  75. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 50
  76. Хатина дядька Тома, 2008, с. 58
  77. Хатина дядька Тома, 2008, с. 74
  78. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 78
  79. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 79
  80. Хатина дядька Тома, 2008, с. 85
  81. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 190
  82. Хатина дядька Тома, 2008, с. 193
  83. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 142
  84. Хатина дядька Тома, 2008, с. 161
  85. Хатина дядька Тома, 2008, с. 224
  86. Хатина дядька Тома, 2008, с. 262
  87. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 144
  88. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 145
  89. Хатина дядька Тома, 2008, с. 201
  90. Хатина дядька Тома, 2008, с. 180
  91. Хатина дядька Тома, 2008, с. 216
  92. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 225
  93. а б в Хатина дядька Тома, 2008, с. 277
  94. Хатина дядька Тома, 2008, с. 329
  95. Хатина дядька Тома, 2008, с. 288
  96. а б Хатина дядька Тома, 2008, с. 292
  97. Хатина дядька Тома, 2008, с. 319

Джерела[ред.]

Гаррієт Бічер-Стоу. Хатина дядька Тома; Пер. з англійської: Митрофанов В. І. — Київ: Школа, 2008. — 352 с. — (Дитячий світовий бестселер). — ISBN 966-661-584-3