Перейти до вмісту

Тихий Володимир Вікторович

Матеріал з Вікіцитат
Володимир Тихий
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Володимир Вікторович Тихий (25 лютого 1970, Червоноград, Львівська область, УРСР) — український кінорежисер, сценарист та продюсер документальних та ігрових фільмів.

Цитати[ред.]

  •  

Війна є найбільшою драматичною подією сучасного існування України. Без культурного осмислення цієї теми ми самі не зможемо рухатися далі. Головні герої процесу — це військовий, військова, їхні чоловік чи дружина та рідні[1].

  •  

Війна, яка розгортається у межах гуманітарних законів, — це ілюзія. Для росіян навіть не існує такої дилеми: злочин це чи ні[1].

  •  

Документальне кіно працює з жорсткою реальністю. В українців зараз є обмежена можливість переглядати кіно, сприймати сучасний культурний контекст — ми витрачаємо внутрішні ресурси й час, щоб виживати. Однак значна частина людей, творців зокрема, перебуває у вариві культурного котла, в якому документальне кіно грає вирішальну роль[1].

  •  

Документальне кіно — це момент довіри під час події чи після неї. Коли людина опиняється у ситуації небезпеки для життя, вона розкривається, і камера одразу по-іншому її сприймає. Справжнім викликом для режисера є залишитись у межах тої концепції та задачі, з якими розпочав роботу. Часто героїв історії менше, ніж тих, хто хоче її показати[1].

  •  

Документальний фільм відрізняється від репортажу не обсягом матеріалу чи тривалістю, а художнім бекґраундом людей, які його роблять. Документаліст через свій візуальний текст розказує, про що думає, передає власне світосприйняття. Якщо творець хоче зманіпулювати чи зімітувати щось, то такий твір швидко втрачає свою цінність або й не народжується. А ще не виправдовує залучених у нього інвестицій: часу, грошей тощо[1].

  •  

Досвідчені кінематографісти, які за плечима мали міжнародні фестивалі й усілякі напрацювання, вміло робили нашу діяльність міжнародною. Короткі відеоісторії сприймалися без перекладу як окремі репліки, як емоційний досвід. За кордоном їх дивилися і сприймали люди, які не розуміли, як розгортається Майдан[1]. — Про діяльність об’єднання «Вавилонʼ13 під час Революції Гідності

  •  

З тим, що наші фільми не є доказовою базою, я зіткнувся під час Майдану. Слідчі брали наші відео, але не могли використати як документ, бо там має бути геть інший формат — треба вказати, хто свідчить, час і дату, вести безперервне фільмування, інакше це не офіційне свідчення. Однак наші документалки працюють на іншому рівні, вони є фундаментом, який емоційно підсилює доказову базу. Номер ракети, траєкторія руху та пошкоджена будівля, які представляють у суді, — це сухі факти, а суть злочину лежить поза ними. Вона — у свідченнях постраждалих, реакції реальних людей[1].

  •  

Кінематографісти — такі ж люди, як інші, і так само переживають цю війну. А вона нищить все й нічого не приносить. Вона нібито звільняє тебе від упереджень і залежностей, змушує робити швидкий вибір, але усе значно складніше. Хтось ховається від смерті, насилля, гуманітарних катастроф. Інші намагаються протидіяти: без попереднього досвіду йдуть добровольцями у військо. У кращому випадку, вони щось знімають про війну. Та коли стикаються з жахом війни на фронті, стають чутливі до травм, як діти[1].

  •  

Ми виникли, щоби розказати, що відбувалося тут, в Україні, на Майдані. Майже ніхто про це не розказував. Ми створювали документальні історії, публікували їх, нас цитували різні медіа в Європі, Америці, Росії. Спершу думали, що працюватимемо для зовнішнього глядача, а потім зрозуміли, наскільки самим українцям важливо бачити, що відбувається в Україні[1]. — Про те, як виник мистецький бренд «Вавилон’13»

  •  

Ми об’єдналися у спільноту митців — «вавилонян», як ми себе звемо, — і тут створюємо художні фільми й документальні проєкти. Це такий собі клуб, де ми співпрацюємо у сфері творчих концептів і бачень, чи допомагаємо матеріально, коли треба. Буває, маєш ідею, домовляєшся з товаришем-оператором, їдемо і знімаємо. Коли немає фінансування, виходимо з ресурсів і можливостей, що маємо. Так існує безперервний творчий процес, засади якого віднайшли тоді, під час Майдану[1]. — Про діяльність об’єднання «Вавилонʼ13

  •  

Ми думали не просто про українців, а про зовнішні свідчення — хотіли показувати, що відбувається тут, документально осмислювати реальність. Саме для цього ми об’єдналися[1]. — Про виникнення об’єднання «Вавилонʼ13»

  •  

Ми певною мірою увіковічуємо відчуття різних людей під час війни, щоб потім до них повернутися[1].

  •  

Ми створюємо великі документальні проєкти. Фільм «Перша сотня», над яким працювали Ярослав Пілунський, Юлія Шашкова і Юрій Ґрузінов, — це вже культовий фільм про наших героїв — першу сформовану сотню самооборони на Майдані, яка потім об’єдналася в добровольчий батальйон «Київська Русь». У фільмі є осмислення історичної події й водночас певна кількість архетипів на рівні художніх образів[1]. — Про діяльність об’єднання «Вавилонʼ13

  •  

На передовій усе працює інакше: через шок та адреналін люди відкриті й активні, а вже за кілька кілометрів від лінії фронту — закритіші, важко йдуть на контакт, впадають у якісь знайомі сценарії та перестають бути щирими. Це біда для документаліста[1].

  •  

Наша назва підсилює історію тяглості культурних процесів — від Миколайчука до Революції Гідності.
А ще символічно, що Вавилон — це місце, де багато людей шукали спільну мову, як було в Україні у 2013-му[1]. — Про назву об’єднання «Вавилонʼ13»

  •  

Пам’ятаю, як на Майдані було: на одного з коктейлем Молотова — п’ятеро з камерами. Потім були меми про це. Та не факт, що з цих відео вийшла справжня історія про людину з вибухівкою. Часто така емоційна реалізація не доходить до фіналу: автор втрачає енергію та запал, які були на початку, а проєкт залишається незавершеним[1].

  •  

Пропаганда — це дуже спрощене уявлення про світ. Якщо вона й апелює до якогось документа, то обов’язково несе певну претензію на соціальну досконалість. Пропаганда залякує і вказує на нібито єдиний правильний варіант поведінки людини чи стан речей. І часто спрацьовує геть інакше, ніж задумано. Наприклад, вона каже: якщо займатися онанізмом, горітимеш у пеклі. Людина робить це наперекір, розуміє, що покарання немає, і далі нехтує приписами[1].

  •  

Пропагувати у художньому творі — це питання моральності та суспільної відповідальності кожного митця.
У «вавилонян» є свій культурний бекґраунд, який не дозволяє йти у пропаганду. Крім того, маніпулятивність пропаганди існує завдяки тому, що там відсутній художній об’єм, а документальний фільм без нього неможливий[1].

  •  

Росіяни зруйнували понад 200 медичних закладів в Україні під час війни, велику частину пошкодили. Згодом ми відчуємо непоправні наслідки цих дій: частина людей просто не зможе отримати належну медичну допомогу. Отже, це вплине на рівень життя та смертності українців. Недостатньо розповісти про цю проблему в медіа, треба порушувати її різними способами. Ми це робимо у документальному кіно[1].

  •  

Стало зрозуміло, що ми як кінематографісти можемо безпосередньо вплинути на процес. Тоді майже всі мас-медіа перебували під впливом влади, тож нам потрібно було працювати з уявленням про те, що відбувається в Україні[1]. — Про виникнення об’єднання «Вавилонʼ13»

  •  

Суть була така: кілька людей створюють один фільм, не претендуючи на його авторство. Цей принцип і досі працює. У соцмережах спільноти «Вавилон’13» на ютубі чи у фейсбуці наші фільми — анонімні. Вони інспіровані моментом соціальної відповідальності та усвідомленням важливості того, про що ми розказуємо. Ми не намагаємось на них піаритися чи будувати кар’єру[1]. — Про те, як виник мистецький бренд «Вавилон’13»

  •  

Техніки зараз часто мігрують з одного жанру в інший. У документальному кіно нам йдеться про те, щоб донести ситуацію в Україні до глядача. Нам не до експериментів, бо експеримент — це завжди ризик, а ми не можемо собі дозволити ризикувати ресурсами. Якщо й експериментуватимемо, то радше з відчаю, ніж заради художнього пошуку[1].

  •  

У «Вавилоні» ми підсвідомо опрацьовуємо реальність, створюємо матеріал, який у майбутньому дасть свої плоди. Можливо, колись на основі нашої 25-серійки про митців Антоніо Лукіч, який не є «вавилонянином», створить круту трагікомедію про українське мистецтво[1].

  •  

У «Вавилоні’13» ми запускаємо активний художній процес, який працює на загальнонаціональному рівні. Дозрівають молоді режисери, які напрацювали інструментарій на коротких документальних історіях і вже за кілька років зможуть зробити цікаві ігрові роботи.
Якісний культурний контекст — це те, чого потребує українське суспільство[1].

  •  

Член Наглядової ради «Суспільного мовлення» Євген Глібовицький часто розповідає, що після Майдану до нас приїжджало багато закордонних спеціалістів, щоб навчати нас будувати демократію. Але їхні методи були неактуальні для українців. На щастя, нам поки що не розказують, як будувати суспільство під час війни[1].

  •  

Якийсь час ми були (та й залишаємось) своєрідними свідками війни. Тепер усі розказують про цю війну, вона затулила собою все інше. Суспільство не осмислює реальності, а намагається вижити[1].

Примітки[ред.]