Тарас. Повернення

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Тарас. Повернення» робочі назви: «Прощання з пустелею», «Таразі. Прощання з пустелею» — український фільм режисера Олександра Денисенка про останні три місяці заслання Тараса Шевченка у Новопетровському укріпленні на Мангистау.

Цитати про фільм[ред.]

  •  

Цей фільм має викликати співчуття, тому ми бачимо Шевченка рідним і близьким, хочемо і прагнемо його свободи. Таким чином ми повертаємось до нас самих, до своєї сутності. І саме такий Шевченко нам сьогодні потрібен[1].

  — Олександр Денисенко, режисер стрічки
  •  

Ми знімали «Тарас. Повернення» на 30-ти локаціях в Україні та Казахстані. Це рекорд для українського кіно. Крім того, це найбільша з точки зору кількості ролей картина в Україні. У ній аж 113 ролей зі словами[1].

  — Олександр Денисенко
  •  

У фільмі можна побачити околиці колишнього Новопетровського укріплення, сам Манґистау. Ті місця, з яких малював Шевченко, тепер забудовані промисловим виробництвом, тому ми дещо від’їхали вздовж узбережжя на 10-20 кілометрів від самого укріплення. Ми проводили також зйомки у підземній мечеті, в якій поет-художник часто бував[1].

  — Олександр Денисенко
  •  

Шевченко пробудив у казахів прагнення до свободи. Після того, як він був звільнений у 1857 році, у 59-му році у Манґистау піднялося велике повстання. У фільмі ми зазняли також пам’ятник двом ватажкам повстання, з якими був знайомий Шевченко. Це зовсім невідома сторінка з його життя. Він був допущений як аким до сакральних місць, які заборонено було відвідувати немусульманам. І навіть зараз, коли ми проводили зйомки, мали просити дозволу, взяти участь у ритуалах та молебні, і тільки тоді нам дозволили знімати підземні мечеті Шакпак-Ата[1].

  — Олександр Денисенко
  •  

Шевченка у Казахстані вважають своїм духовним лідером. Про це не зняти фільм було не можливо. І в Україні немає такого музею з картинами, як у Астані, де всі ті маленькі папірці, намальовані олівцем пейзажі та жанрові картинки, які Шевченко малював у жахливих умовах, відреставровані, відновлені і розтягнені на кількаметровій площі. У самому Манґистау 700 людей носять ім'я Тарас. Важливо було показати, що Шевченко був інкорпорований у культуру мусульманського народу[1].

  — Олександр Денисенко
  •  

Це перший фільм про Шевченка в інтерконтекстуальному вимірі, коли ми бачимо його серед різних народів. Адже у Новопетровському укріпленні відбували заслання багато поляків, чехів, узбеків, білорусів, усіх тих, хто боровся з російським самодержавством. Тому «Тарас. Повернення» є картиною міжнародного звучання. Шевченка потрібно виводити на планетарний рівень, бо він велика людина, яка дала нам уявлення про демократію[1].

  — Олександр Денисенко
  •  

В основі фільму лежить внутрішня колізія протичиння, яке ми часто зустрічаємо у творчості Шевченка – що він був поставлений в умови солдата, який мав би виконувати накази негідників і вбивати казахів. Тому Шевченко 64 рази просився на сторожову вежу, щоби уникнути цієї участі. Він спеціально задирався з офіцерами, аби його кидали у карцер і, таким чином, уникав виконання наказів убивати[1].

  — Олександр Денисенко
  •  

У мене в картині правда: він згадує себе самого з тими віршами, які він написав. У той час він ліпив скульптури, вчив інших. До речі, перший пам’ятник Тарасу Шевченку встановили не в Україні, а в Казахстані у 1881 році. І виконав його учень Кобзаря. Також є свідчення місцевих, що у Шевченка у тому краї навіть було кохання із казашкою Катею. У їхніх школах досі ставиться вистава за п’єсою місцевого драматурга про кохання Каті і Шевченка[1].

  — Олександр Денисенко
  •  

Я не ставив Шевченка на п’єдестал і не примушував нещасного читати ці вірші. Адже кому він буде їх читати? У мене Шевченко читає для себе. Він молиться своїми віршами. Він співає свою коломийку разом з Катею Чилі, у нього є колискова. Він марить віршами: «Чи то недоля та неволя, Чи то літа ті летячи. Розбили душу? Чи ніколи Й не жив я з нею, живучи З людьми в паскуді»[1]...

  — Олександр Денисенко

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg