Перейти до вмісту

Спогади учительки

Матеріал з Вікіцитат

«Спогади учительки» — автобіографічний нарис української письменниці Уляни Кравченко про роки її учителювання в галицькій школі за Австрії у 80-тих р. XIX ст.

Цитати про твір[ред.]

  •  

Ці нариси залишаються тільки історичними документами для ілюстрації шкільництва в Галичині за Австрії у 80-тих р. XIX ст. як також для життєпису Авторки. Все, що тут написане, вірне. Простенький стиль, щирість і безпосередність, відсутність зайвих окрас надає цим „Спогадам учительки“ великої принади і робить їх цінним вкладом у нашу мемуарну літературу. — З передмови[1]

Цитати[ред.]

  •  

Чи не краса в тому, що щось раз тільки єсть — і не вертається більш ніколи…[2]

  •  

Нове життя, нові обовязки краще зачинати серед нової обстанови; давня нагадує нам наше давнє і горе і наші сердешні, дорогі втрати…[3]

  •  

Хочу стати сильною на дорозі нових обовязків, нехай пропадуть і спогади про Вертерів та Демонів із днів найраншої молодости моєї, нехай не томлять, не жахають мене більш… Хочу похоронити решту снів та мрій, щоб завтра стати сильною на труд життя, на бій…[4]

  •  

Я була цікава побачити, пізнати своїх учнів та учениці. Бажаю стати самостійною, хочу вчити, говорити, що і як серце скаже, не обмежуватися тільки до того, що написане в „препарації“, не боятися критики за прогріхи проти методики, не боятися лихої ноти, осуду.[5]

  •  

Забажала я — як молоде пташеня — попробувати ширшого лету… Нові мої обовязки відповідали моїй вдачі; я любила веселі, цікаві діти![6]

  •  

Така в нас мізерія, нема ким похвалитися, то кого будь і за одну статейку, чи новелю зараз письменницею величають.[7]

  •  

Бажаю мати час так поділений і виповнений, щоб відчувала, що в кожній хвилині роблю щось корисне. Але чим більше заглиблююсь думками у званні, що розгорнулось передо мною, тим більші труднощі бачу в ньому, чим більше застановляюся над його важністю, тим ясніще бачу свій недосвід, але сє тільки додає охоти й нових сил до сумлінної праці над собою.[8]

  •  

Се глибока наука — навчання других і до того малих дітий; наука, а разом і життя, просторе поле, на якому самій трудитися треба.[9]

  •  

Не живу спогадами, а бажаю трудитися в користь людям — і самій поступати вперед дорогою добра та світла…[9]

  •  

Добре мені в моїм новім житті, весело на дорозі нових обовязків, усміхом милим і поглядом щиро-золотим принаджують мене діти до себе.[9]

  •  

Наді мною витав геній рідної землі і кликав:
— Не зупиняйся, йди, куди тебе веду, тривай, щоб не забула обовязків і не жалувала марне страчених хвилин молодости. — Перед тобою свята ціль; іди, добувай усіх сил, а твоя праця принесе золоті жнива, бо і яка ж праця кращі жнива принести зможе, як не та, що сягає до підстави суспільности?!…[10]

  •  

Правда, що сила волі значить богато, вона може побідити найтяжчі умовини.[11]

  •  

Чи життя обмежене, тільки серед книг, не веде до однобічности, метафізики, рефлексії, мелянхолії?[12]

  •  

Бачу, що життя кепкує собі з моєї матури, з відомостий, придбаних із книжок. Тепер готовлюся до другої матури — матури духа: шоб був він — мій дух — гнучкий та бистрий, передбачливий та всеобіймущий![13]

  •  

Життя показує нам обовязки супроти суспільности, свого народу, готуймося складати іспит зрілости з доброти серця. Чи здібне воно перебути огневу пробу, чи здібне до пожертви особистого щастя в користь загалу…[13]

  •  

Милий мені спокій, та наймиліща правда.[14]

  •  

— Яка з вас ідеалістка. Хочете, щоб за ту нужденну заплату ми віддалися душею школі…[15]

  •  

Слова Канта якраз тепер я відчувала: Дві гарні речі в природі: небо розяснене зорями і почуття обовязку у серці людини…[16]

  •  

За світлом тужу, а в тіні йду; і не знаю, чи придасться на що мій труд. І се моє горе. Все ж таки вірю, що ціллю моєю моє власне еґоїстичне добро ніколи не буде…[17]

  •  

В мене стихійне, вроджене почуття, хто я, і труднощі мене тільки підбадьорували, а не знеохочували.[18]

  •  

В мені йде борня: здається, треба відректися насолоди мистецької творчости — а трудитись як учителька, свідома великого завдання на своїм становищі.[19]

  •  

Направду, я дивлюся на все якось инакше, як инші люди: ви не обиджаєте мене, але мені вас усіх жалко; я сама працюю дальше над дітворою та над собою — з вірою, що під тим прапором світла переможу.[20]

  •  

А тут не педагоги: брутальні наймити, профани — не учителі — фахівці.[21]

  •  

Серце холоне перед грозою майбутнього і жаль мені за ясними хвилинами, що минули безповоротно.[21]

  •  

Жаль — туга у хвилинах самоти знову витають у душі. Але спокій, удовілля вертають, коли я з дітворою. І коли бачу, що діти розуміють мене та розвиваються умово, забуваю про себе і про злих товаришів. Праця хай буде мені щастям — осолодою.[22]

  •  

В інтелєктуальному та моральному веденню дітвори буду старатися пізнати душу дитини.[23]

  •  

Не конче те гарне, що модне і що з журналів вибране.[24]

  •  

Моду вводять парижанки, звичайно акторки. А кожна з жінок може придумати і зробити індивідуально для себе.[24]

  •  

Тільки жінки — ляльки, з холодним серцем та пустою головою шукають шабльонів — готових моделів, — тільки вони — сміються з тих, котрі не можуть усе зміняти одягу як до моди, або з тих, що намагаються відійти від моди та вбираються відповідно до своєї роботи або до свого хисту; хочуть творити щось індивідуальне, гарне… Але на ляльки нема чого й гніватися.[24]

  •  

І до написання літературного твору і до осягнення щастя в житті потрібна щирість почування. Коли в серці є богацтво чуття, то знайдеться і спосіб передати це чуття другому серцю.[25]

  •  

Найважніще для письменника се чуттє. Формою лекше заволодіти. Тепер на форму менше зважається. Писати, що і як бачимо та що в тій хвилині відчуваємо, а твір буде добрий. Таке гасло проголошує тепер громада молодих незалежних літератів.[26]

  •  

Тайна успіху тих романів — це низький умовий рівень людий.[27]

  •  

Всі ваші книжки, які тут бачу, се література брукова; вона не має нічого спільного з властивою літературою. Отрійні цвіти, чорні цвіти — рід мясожерних, що на багнах виростають — ці всі ваші романи з авантурничою, яскравою фабулою. Хора уява у творенні фабули шукає інтриг. Нема тут психольоґії, проблем ніяких, ні етнографії… Нехай була б і авантура, але з психольоґією, а бодай із льоґікою. Нехай би твір будив у читача радісну творчу енергію, не доводив до зімління, зневіри, апатії[28]

  •  

Властиво се ніяке літературне мистецтво: тут нема ні льоґіки ні глибини, сама арлєкінада — абсурд. Колєкція страхіття. Авантури для задоволення неробів. Не бачу між цими кримінальними романами творів Едґара Аллана Пое — а він властиво є батьком кримінальних романів. Людина, сплямлена вуличним болотом, знайшла місце у світовій літературі. Ґеніяльний пяниця… В його хорому, алькоголем запамороченому мізку ставали яви повні грози. Але він умів свої твори у мистецькій формі виряжати у світ — і це йому дало місце у світовій літературі.[29]

  •  

Квестії, проблєми, ідеї зміняються. Тільки квестія поступу і щастя цілої людскости вічно молода — і вічно приєднуватиме благородних, молодих людий.[30]

  •  

Ліком на лихі сензаційні книжки може бути для вас ліпша книжка сензаційна як от Верна — оптиміста з часу відкриття та винаходів.[31]

  •  

Життя не стало би нам перечитати всі добрі книжки. Шкода тратити дорогий час на читання зовсім безвартних книжок.[31]

  •  

Тільки добрі твори скріпляють, учать нас. А таки ніякі твори мистецтва не дадуть вам того, що чиста наука: пізнання природи, пізнання народу. Коли б ви знали, скільки вищий світ народніх казок, пісень, цілий фолькльор.[32]

  •  

Читання — се хвилини щастя і мрій і плянів на майбутнє, а не жах — горячка — омління.[33]

  •  

Ще перед сєминарією я присвячувала майже весь час на читання визначніших творів літератури. Тоді, як я жила вже у вуйків, понехала музику, науку чужої мови і літератури. Може я інстинктовно ратувалася. Надто вже буйна була моя уява — і чутливість завелика… А речі наукові, студії природи несли спокій, зрівноваження…[34]

  •  

Коли забуду про книги і людий і про все, що накинули вони своєю цивілізацією, стаю ближче до правди, чую голоси — накази, навіть вертаються хвилини радісної екстази.
Від природи вчуся більше як із книг.
Мій труд увесь для людий, але здалека від людий. За тісно, за голосно, за брудно, щоб душа моя заєдно між людьми витала…[35]

  •  

Ваш мармуровий спокій, оте вічне захоплення обовязковою службовою роботою — се здається втеча не тільки від людий, але і від самої себе.[36]

  •  

Чи між жінкою і мужчиною тільки любов можлива? Не знаєте приязни? Пізнаю тут уже кількох, — а всі Дон Жуани. Учителів — товаришів між вами не находжу.[37]

  •  

Поза особистим щастям ми маємо для кого жити і повинні жити, трудитися…[38]

  •  

Діти в школі потребують жіночого материнського серця. У всіх своїх діточих клопотах — журбах шукають вони ради–поради в мене; бо ж і де і в кого тут було їм її шукати? В учителів, котрі вірили тільки в кару?[39]

  •  

Я рада б виховувати дітвору без бука і взагалі без кар. Хай привикають до того, що в житті треба сповняти обовязки без кар. Не убивати карою в дитині сорому й гідности людини…[40]

  •  

Пізнання індивідуальности дитини, не жадання того, що над її сили; заохота, зацікавлення, нагорода — ось і цілий секрет в осягненні гарних успіхів у навчанні.[41]

  •  

Тут саме, в школі повинна дітвора учитися милосердя. Милосердя повинно бути більше ніж нужда. Милосердя повинно прогнати нужду з лица землі…[42]

  •  

Дитина може розумом ще й не збагнула, але інстинктом відчула кривду. І звірина чує, хто її гладить, а хто побиває. Сьогодні дитина не скаже вам того словами, але коли виросте, пригадає — злочином.[43]

  •  

Кожна людина має крім самолюбства вроджений альтруїзм, впливи окруження і виховання причиняються до розвою егоїзму або альтруїзму.[43]

Примітки[ред.]

  1. Спогади учительки, 1936, с. 3
  2. Спогади учительки, 1936, с. 155
  3. Спогади учительки, 1936, с. 156
  4. Спогади учительки, 1936, с. 157
  5. Спогади учительки, 1936, с. 161
  6. Спогади учительки, 1936, с. 162
  7. Спогади учительки, 1936, с. 163
  8. Спогади учительки, 1936, с. 165
  9. а б в Спогади учительки, 1936, с. 166
  10. Спогади учительки, 1936, с. 168
  11. Спогади учительки, 1936, с. 173
  12. Спогади учительки, 1936, с. 174
  13. а б Спогади учительки, 1936, с. 178
  14. Спогади учительки, 1936, с. 179
  15. Спогади учительки, 1936, с. 193
  16. Спогади учительки, 1936, с. 201
  17. Спогади учительки, 1936, с. 204
  18. Спогади учительки, 1936, с. 206
  19. Спогади учительки, 1936, с. 207
  20. Спогади учительки, 1936, с. 209
  21. а б Спогади учительки, 1936, с. 212
  22. Спогади учительки, 1936, с. 213
  23. Спогади учительки, 1936, с. 214
  24. а б в Спогади учительки, 1936, с. 219
  25. Спогади учительки, 1936, с. 221
  26. Спогади учительки, 1936, с. 222
  27. Спогади учительки, 1936, с. 223
  28. Спогади учительки, 1936, с. 224
  29. Спогади учительки, 1936, с. 225
  30. Спогади учительки, 1936, с. 226
  31. а б Спогади учительки, 1936, с. 227
  32. Спогади учительки, 1936, с. 228
  33. Спогади учительки, 1936, с. 232
  34. Спогади учительки, 1936, с. 234
  35. Спогади учительки, 1936, с. 235
  36. Спогади учительки, 1936, с. 238
  37. Спогади учительки, 1936, с. 241
  38. Спогади учительки, 1936, с. 243
  39. Спогади учительки, 1936, с. 248
  40. Спогади учительки, 1936, с. 249
  41. Спогади учительки, 1936, с. 250
  42. Спогади учительки, 1936, с. 251
  43. а б Спогади учительки, 1936, с. 253

Джерела[ред.]

Уляна Кравченко. Спогади учительки. — Коломия: Загальна Книгозбірня, 1936. — 316 с.