Сойчине крило

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван Франко (близько 1900)


«Сойчине крило» — новела українського письменника і поета Івана Франка, що вперше побачила світ у збірці «На лоні природи» (1905).

Цитати[ред.]

Хома[ред.]

  •  

оптимізм — се признак дитячої наївності, що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати.[1]

  •  

песимізм — се признак хоробливої малодушності, се testimonium paupertatis, яке сам собі виставляє чоловік.[1]

  •  

Дурень, хто на порозі сорокового року життя не пізнав ціни життя, не зробився артистом життя![1]

  •  

Життя — се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого.[1]

  •  

Суспільність, держава, народ! Усе се подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза — насилля, а другий паралельний із ним, виплетений із м'якої павутини — конвенціональної брехні. Один в’яже тіло, другий душу, а оба з одною метою — опутати, прикрутити, обезличити і упідлити високий, вольний витвір природи — людську одиницю.[2]

  •  

Не слід бажати нічого над те, що здоровий розум показує можливим до осягнення. Печеного леду не слід бажати. Нехай молокососи та фантасти бажають неможливого! Мої бажання повинні йти і йтимуть рука в руку з можністю виконання.[3]

  •  

І подумай собі, що іноді досить одного слова, щоб убити чоловіка, щоб навіки або на довгі літа зробити його нещасливим![4]

  •  

Нерозв'язана загадка цікавить, навіває жаль або тугу — все те приємні почуття. Розв'язана може зранити або вбити.[4]

  •  

Я віддав тобі все, що було найкраще в моїй душі, без домішки хоч би атомика низького, підлого, брудного, а ти погралася моїми святощами і кинула їх у болото.[5]

  •  

Женщина жиє чуттям і, як геліотроп до сонця, обертається все до тих, що вміють найліпше грати на струнах чуття.[6]

  •  

Коли б у всіх людей не було віри в чуда, женщини витворили б її.[6]

  •  

Коли суспільність почне емансипуватися від клерикалізму, женщини силою своєї чутливої вдачі знов затягнуть її в сутінь сповідальниці.[6]

  •  

«Дай їм сьогодні рівноправність у державі, вони зробляться незламною опорою всіх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів.
Дай їм рівноправність, коли для них усяка просвіта, всяка наука — се тілько окремий рід туалети, спорт, спосіб приманити спеціального рода женихів.[7]Про жінок.

  •  

Щастя — се факт, який не потребує доказу.[8]

  •  

Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка![9]

Маня[ред.]

  •  

Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене.[10]

Зигмунт[ред.]

  •  

Ми, панно Маню, треба вам знати, такі доброчинці людськості, що вменшуємо багатим людям клопоту.[11]Про свою банду.

Про новелу[ред.]

  •  

Конфлікт між Манею та Массіном психологічний і базується на неспівмірності їхніх характерів, психологічних темпераментів. Важливо одначе підкреслити, що Франко поставив тут суспільно-психологічну проблему — це конфлікт між особистим і громадським. З одного боку людина, яка знає лише себе, своє вузькоособисте щастя і хоче жити тільки своїми пристрастями, не думаючи про загал, здатна полетіти з зажмуреними очима в прірву на крилах своєї пристрасті; а з другого боку — глибока, суспільна, людяна натура, для якої інтимного щастя замало, котра прагне боротися зі злом за поступ свого народу. І в тому контрасті характерів і світоглядів увесь драматизм і складність стосунків героїв.[12]«Про родово-видові особливості „Сойчиного крила“»

  — Іван Денисюк
  •  

Немає сумніву, що почуття обох глибокі і сильні. Але за вдачею Маня — людина експресивно-імпульсивна, тип холерика. Тимчасом Массіно — меланхолік; психічні процеси його протікають глибинно, десь у підземеллі. Його пасивність і врівноваженість видаються Мані байдужістю, егоїзмом і сибаритством.[13]«Про родово-видові особливості „Сойчиного крила“»

  — Іван Денисюк
  •  

Жінка, яка глибоко кохає і, як їй здається, не знаходить повної взаємності, почуває себе ображеною у найсвятішому, у своїй жіночій гідності. Ображене почуття домагається помсти.[13]«Про родово-видові особливості „Сойчиного крила“»

  — Іван Денисюк
  •  

Образ сойчиного крила — це фокус, що вбирає всю багатопромінність твору, це епіцентр психологічних катаклізмів, зав’язка, кульмінація і розв’язка, а водночас символ великого почуття.[14]«Про родово-видові особливості „Сойчиного крила“»

  — Іван Денисюк
  •  

Письменник-гуманіст вірить у перемогу добра над злом, великодушності над невдячністю. І пронесене крізь жахи упадку сойчине крило свідчить, що людина здатна зберегти від життєвого бруду незаплямлену душу.[15]«Про родово-видові особливості „Сойчиного крила“»

  — Іван Денисюк
  •  

Хоча за розміром «Сойчине крило» може вкластися в рамки більшого оповідання, та за обсягом змальованих подій наближається до повісті. А з другого боку діють тут і суто новелістичні прийоми економії, концентрації та психологічної наснаженості, несподіваності поворотів і розв’язки. Беручи до уваги психологізм і контрастність темпераментів героїв, твір цей можна назвати й новелою характерів.[15]«Про родово-видові особливості „Сойчиного крила“»

  — Іван Денисюк

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Денисюк І. О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. — Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. — Т. 2: Франкознавчі дослідження. — 528 с. — ISBN 966-613-375-X
  • Франко І. Зібрання творів: в 50 т. // за ред. Н. Є. Крутікова; АН УРСР. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1979. — Т. 22. — 511 с.