Дивне те людське серце! Найбільше своє щастя, найбільшу розкіш бачить у тім, щоб задати другому болючий удар, зробити його нещасливим, відібрати йому віру в людей і надію на ліпше! Адже тілько се побожне бажання надавало пану маршалкові при вході сюди такий тріумфуючий вид. Він кинувся навіть цілувати мене! Видно, що «цілованіє Юдино»— се якась типова склонність таких серць. Певного роду чоловіколюб'я — подати другому прицукровану отруту, серед танцю ввіпхнути йому штилет у серце.[1]
У однім кінці чихнеш, у другім чути. Ні з чим найменшим не сховаєшся перед цікавими очима. А що цікаві очі побачать, те цікаві язики розмолотять, роздують, розбовтають удвоє, вдесятеро. <…> Усі від того терплять, бо кождому можна пришпилити латку, але при тім усі занімаються тим же ремеслом. Усякий думає: «Пришпилюють мені латки, давай буду й я пришпилювати іншим!» І так живемо. Не один зразу лютиться, обурюється, почувши дещо на себе, а потім перестане, втягнеться, а головно: переконається, що кождий у такій самій кваші, як і він.[3] — Про акустичне місто.
Подружжя — се ненастанний ряд обопільних уступок. Уступиш ти мені, уступлю я тобі; зробиш ти мені одно добро, зроблю я тобі двоє. А упрешся ти проти моєї волі, то я упруся проти тебе. Зробиш ти мені пакість, то я тобі й десять.[4] — До Регіни.
Сльози розм'якшують затверділу натуру. Вони мають у собі щось подібне, як вино: розв'язують язик.[4] — Коли Регіна плакала.
Кілько клопоту мусить чоловік перейти з тим бабським насінням! Поки з ними договоришся до ладу, то волів би копу пшениці змолотити.[5]
Регіна Стальська: …може, не випадає юристові говорити так поетично? Євгеній Рафалович: Але й юрист має серце, а серце в певних хвилинах не дбає про параграфи і знаходить свою властиву мову.[7]
Франко І. Зібрання творів: в 50 т. // за ред. О. Є. Засенка; АН УРСР. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1979. — Т. 20. — 506 с.
