Патті Сміт

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Патті Сміт
Patti Smith performing in Finland, 2007.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Патриція Лі Сміт (англ. Patricia Lee Smith; нар. 30 грудня 1946, Чикаго, Іллінойс, США) — американська співачка єврейського походження, авторка текстів, композиторка, поетка, письменниця.

Цитати[ред.]

На концерті у 1976 році
  •  

На мій погляд, панк-рок — це свобода створювати те, що ти хочеш, свобода бути успішним і свобода не бути успішним, свобода бути тим, хто ти є[1].

  •  

Успіх прийшов, коли я почала писати довгі вірші, схожі на рок-н-рольні балади. Мені подобалося виконувати їх, але я розуміла, що хоча класно їх подаю, в них нема нічого видатного. Звісно, вони подобаються мені, але є поезія побудована суто на подачі. От, скажімо, індіанці – у них не було усвідомленої поезії. Вони просто наговорювали щось, створювали ритуальну мову, а мова ритуалу – мова миттєвості[2]. — З книжки про історію панку «Прошу, вбий мене!»

  •  

Я писала тому, що потребувала любові. За всім, що я написала, стоїть цей мотив. Ти виходиш на сцену тільки тому, що хочеш, аби люди закохалися в тебе. Щоби вони визнали тебе[2].

З пісень[ред.]

У 2007 році
  •  

У нас є сила
Люди — це сила[3]«People have the power»

 

We have the power
People have the power

  •  

Я танцюю босоніж,
До запаморочення.
Дивна музика притягує мене,
Виставляє мене якоїсь героїнею.[4]«Dancing barefoot»

 

I'm dancing barefoot
Heading for a spin
Some strange music draws me in
Makes me come on like some heroine

  •  

Ісус помер за чиїсь гріхи, але точно не за мої[5]«Gloria»

 

Jesus died for somebody's sins but not mine

  •  

Вже не пам'ятаю, коли бачила твоє обличчя,
Насилу згадую, коли тут була,
Бачу тільки мавп на велосипедах,
Що несуться крізь нестерпність ночі.[6]«Glitter in their eyes»

 

It's been a while since I've seen your face
It's been a while since I've walked this place
I see the monkeys riding on their bikes
Racing through the impossible night

  •  

Пелюстки облітали під вітром,
Падали, немов облиті цукром, —
І світ волав:
«Ґанді, Ґанді!»[7]«Gandhi»

 

And the blossoms fell
And they dropped like candy
And the people cried
Gandhi Gandhi...

  •  

О, озирніться навколо, навколо вас,
Верхи на мідній хвилі.
Вам подобається світ навколо вас?
Чи готові ви себе поводити?
Поза суспільством вони чекають мене.
Поза суспільством, ось де я хочу бути.[8]«Rock N Roll Nigger»

 

Oh, look around you, all around you,
riding on a copper wave.
Do you like the world around you?
Are you ready to behave?
Outside of society, they’re waitin' for me.
Outside of society, that’s where I want to be.

  •  

глянь на цю землю, де ми є. загублені душі. ховався
місяць над карнавалом. дезертирували. немає сутінок
на цьому острові. ніч опускає останню завісу[9].

  •  

Дитинка була паршивою вівцею. Дитинка була шльондрою.
Дитинка підросла. Дитинка продовжує рости.
Малечо, візьми щось. Малечо, бери більше[2].

  •  

прощаюся з тобою
звільняю тебе нині ввечері
я ладна створити власне сліпуче світло
і з темрявою теж усе гаразд[9].

  •  

Я ступаю важко,
Але літати можу, як янгол[9]

Про Патті Сміт[ред.]

  •  

1967 рік. Двадцятирічна дівчина втікає з містечка в Пенсильванії до Нью-Йорка. Позаду залишилося чималого важливого і одне болюче. Вона народила доньку й віддала її в опіку. Дівчина стоїть перед яткою букініста поблизу автовокзалу. Колись вона тут украла збірку Рембо, який причарував її раз і назавжди. Зараз роздивляється фотоальбом про Париж 1950-х: навіжена художниця Валі Маєрс танцює на вуличках Латинського кварталу. В торбі втікачки – нотатник зі своїми малюнками, в голові – жага власних танців. Богема. Патриція Лі Сміт поволі перетворюється на Патті Сміт[10]. — З есею «Патті Сміт»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  — Ганна Улюра
  •  

«Нелегко писати ні про що». Це перше речення її роману «Потяг М». Проза «королеви-предтечі панк-року» – всуціль автобіографічна[10]. — З есею «Патті Сміт»

  — Ганна Улюра
  •  

«Просто діти». Буцімто проза поета, яка маскується під мемуари. Події розгортаються в богемному Нью-Йорку кінця 1960-х-початку 1970-х: на початку Патті туди тікає, у фіналі вона, авторка хіта «Because the Night», їде звідти з чоловіком, за якого вийде заміж. Але в цій книжці задекларовано, що головна героїня – не вона. «Просто діти» присвячені пам’яті її близького друга і коханця, фотохудожника Роберта Меплторпа[10]. — З есею «Патті Сміт»

  — Ганна Улюра
  •  

Вона фіксує знакові події кінця 60-х: смерті Браяна Джонсона, Дженіс Джоплін, Джима Моррісона, Джиммі Гендрікса та інших членів «клубу 27», убивство Мартіна Лютера Кінґа і Роберта Кеннеді, злочини «родини» Чарльза Менсона – всі етапи, які нагло завершили «літо любові». Їм випало це пережити і вижити, просто пощастило. Книжка починається в середині 1980-х: Патті отримала звістку про смерть Роберта від СНІДу. Вона починає згадувати – і згадає не просто історію любові[10]. — Про книгу «Просто діти» // З есею «Патті Сміт»

  — Ганна Улюра
  •  

Прикметно, що в одній зі сцен «Просто дітей» вона порівняє ін’єкційну наркоманію з лесбійськими стосунками – обидва досвіди її лякали як непідконтрольні. «Твій оплат – повітря яким ти дихаєш»[2]. — Про книгу «Просто діти» // З есею «Патті Сміт»

  — Ганна Улюра
  •  

У «Просто дітях» є сцена, де їй підсипали щось на вечірці в «Челсі» й почався бедтрип. Вона зачиняється у вбиральні, а Роберт розмовляє з нею через зачинені двері й так виводить із фобічного стану. Патті цієї миті галюцинує: їй здається, що її довге худорляве тіло перетворилося на підзорну трубу, котра складається і розкладається. Вона нажахана, що хтось цю метаморфозу побачить і зрозуміє тієї ж миті її істинну сутність[2]. — Про книгу «Просто діти» // З есею «Патті Сміт»

  — Ганна Улюра
  •  

Від 70-х і до нинішніх своїх інтерв’ю Сміт порівнює своє письмо з онанізмом: так, мовляв, і пишу – сідаю перед друкарською машинкою, збуджуюся і мастурбую (провокація: вона ніколи не уточнювала, буквально чи метафорично). Сором’язлива від природи авторка нарешті навчилася приховуватися від людей[2]. — З есею «Патті Сміт»

  — Ганна Улюра
  •  

Патті Сміт – поетеса, передусім поетеса, в спектрі від співаної поезії і поетичних імпровізацій до нормативного вірша з сильними впливами авторів, котрих бодай поруч складно уявити: Рембо, Маяковського, Боба Ділана, Бодлера, Блейка, Сильвії Плат. Наразі її читають як свідка-мемуариста: окрім хітових «Просто дітей», у неї є автобіографічний «Потяг М» (розбитий на вісімнадцять «зупинок» – важливих життєвих етапів), книжка спогадів-медитацій «Я випасаю хмари» і флеш-мемуарний спогад про 2016 рік з погляду 2019-го «Рік мавпи» (тоді померла найкраща подруга Патті)[2]. — З есею «Патті Сміт»

  — Ганна Улюра
  •  

Вона неперевершена авторка музичного альбому «Horses», за який потрапила в Залу слави рок-н-ролу і який відкривала фраза «Ісус помер за чиїсь гріхи, але не за мої». Але від 1972-го, коли вийшли її «Сьомі небеса», і 1998-го, коли оприлюднили перше повне зібрання лірики Сміт, до «Нового Єрусалиму» 2018-го вона – поетеса насамперед[2]. — З есею «Патті Сміт»

  — Ганна Улюра
  •  

У збірці «Сьомі небеса» всі вірші (їх тут двадцять два) присвячені жінкам, кожен розповідає історію певної конкретно-біографічної жінки: від Жанни д’Арк до Еді Седжвік. У цій книжці, як у жодній іншій збірці Сміт, осмислюється ритуал: повторення слів і рухів, позбавлених початкових сенсів, на які наростили символічні значення. Скажімо, у вірші про пілота Амелію Ерхарт сенси вилущені повністю, це конкретна поезія, в якій обігрується звучання прізвища Екхарт: earheart, ear, heart, air, heart[2]. — Про збірку «Сьомі небеса» // З есею «Патті Сміт»

  — Ганна Улюра
  •  

Для Сміт сама жіночність стає ритуалом – не так еротичним, як сакральним. Коли її жінки розсувають стегна, аби прийняти змія, що треться об клітор і прагне проникнення, йдеться не про сексуальний акт: вона тут нам розповідає про Пізнання. Коли її героїні розтуляють вуста для найінтимнішого з поцілунків, вони приймають Причастя[9]. — З есею «Патті Сміт»

  — Ганна Улюра
  •  

Поштовхом для письма у Сміт стає смерть людини, про яку вона писатиме. Це її спосіб відтворити неперервність ритуалу. […] Її тільки після мемуарної прози початку 2000-х почали читати як свідка епохи. Вона завжди себе усвідомлювала як ланку, що поєднує час, котрий під прикриттям ночі рвонув із поля бою[9]. — З есею «Патті Сміт»

  — Ганна Улюра

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg