Ославська Світлана

Світлана Ославська

Світлана Ославська  — українська журналістка, репортерка, культурологиня. Авторка репортажів із України, Польщі, Молдови, Греції, Ірану, Туреччини.

Цитати

Антак’я – невелике місто на півдні Туреччини. І водночас це одне з давніх християнських міст – Антіохія. Пам’ятаю, прийшла в єдиний у місті хостел (а явище хостелів на сході Туреччини взагалі не поширене, там небагато туристів, і є переважно традиційні, дорожчі готелі), і мене зустрів рецепціоніст, який читав Вітгенштайна. Я – з аеропорту, а він починає мені розповідати про те, що ми всі живемо в мові, а потім – про толерантність і багатонаціональне місто Антак’я.

Звісно, мене як репортерку приваблює відмінність сільських жителів від міських, інакшість, приваблює справжність мови. Мені цікаво чути, як говорять в селі Луганської області й як – в селі на Волині. Цікава різниця між селами. На тому ж Поліссі парканів практично не існує, а десь в центрі України, в степу, буде більше цегли, більше закритості. Дуже цікаво, як село перетікає в місто. Чим ближче до міста, тим менше корів, тим вищі паркани.

Коли розповідала про Туреччину українській авдиторії, то не шукала навмисно паралелей з Україною. Не бачу особливої потреби говорити про іншу культуру тільки через нашу культуру. Я розумію, що з точки зору медіа — це добре, бо читачі тоді можуть щось зіставити та пов’язати. Але мені завжди здавалося, що чужа культура цікава сама по собі, а не завдяки паралелям. — Про книжку «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії»

Репортаж – не самоціль. Ти розказуєш про людей і ти не маєш їм нашкодити.

Магія будь-якого тексту у книжці існує через те, що це саме книжка. Історії відділяються від людей і переміщаються в друк. Магія в тому, щоб перекласти людей з іншого культурного простору так, щоб їх зрозуміли читачі в Україні.

На відміну від польських авторів і авторок, які писали у вільний від роботи час, ми не базуємося на новинному досвіді. Ми часто починаємо з великого формату ― я не знаю, чи добре це, чи ні, але це дуже сміливо з нашого боку.

Робота за кордоном мені відрізняється ще й тим, що вона більш дискретна. Ти маєш різні зустрічі чи різні об’єкти, за якими спостерігаєш, але не маєш єдиного контексту, для тебе ця реальність – незнайома, ти не все знаєш і вловлюєш. Тому є певні «провали». Хоч скільки би я не намагалася дізнатися більше про Туреччину, а я вже знаю доволі багато, завжди будуть якісь «провали». Тут в мене є розмова з однією людиною, тут – з другою, але між ними може бути якась прогалина суто в моєму розумінні контексту.

Тексти, написані з інших країн, часто сконструйовані. Я маю тему, маю план і бачення, як її розкрити. Я конструюю текст із різних історій. Просто сісти і писати потоком – так буває, мені здається, коли добре знаєш і відчуваєш контекст або коли ти вже супермайстерний репортер.

Туреччина, де беруть початок Тигр та Євфрат, – багатокультурна держава, проте не дуже дає собі з цим раду. У конституції написано, що кожен громадянин Туреччини є турком, а фразу засновника Турецької Республіки Мустафи Кемаля Ататюрка – «Щасливий той, хто може назвати себе турком» – можна побачити на вулицях чи не кожного міста: від патріотичних «офіційних» муралів до звичайних графіті. Чимало національних груп почуваються незатишно в державі з такою риторикою.

У мене дослідницька натура, тож я можу тижнями, а то й місяцями щось читати про обрану тему, особливо якщо вона складна. Одного разу я писала про біженців в Афінах. Я нічого не знала про цю тему, тож десь за чотири місяці до поїздки почала багато читати, щоб розуміти, що там відбувається. Натомість історія зі Сваловичами – інакша. Я просто їхала і дивилася, що і як. Сваловичі – це був потік, який кудись міг привести. І він привів.

У моїй книжці «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» є дуже різні тексти, але навіть там можна помітити, що давнішні тексти, які я писала в 2016 році, більш сконструйовані, ніж написані мною в 2019 році. Відмінність – у знанні контексту, а звідси – і у плинності розповіді. Коли такої плинності немає, ти рухаєшся текстом, наче сходинками.

У селі якось легше і ближче можна підійти до суті. До життя, до якоїсь природності, до справжності. Там майже все на поверхні: ти бачиш, як організовано життя, бачиш те, що у місті зазвичай приховано.

Я відчувала, що моє знання і розуміння країни з кожною новою поїздкою, з кожним репортажем стає комплекснішим. Наче конструктор Lego, до якого додається наступний елемент. І без кожного нового елементу картина була б неповною. [...] Мій турецький пазл поступово стає повнішим, але щоби скласти його повністю, треба прожити у Туреччині ціле життя, а краще – декілька життів. Думаю, так із кожною культурою.

Якщо в дитинстві мені було просто приємно ходити в ліс по ягоди та гриби, то зараз мені цікаво спостерігати за цим способом життя, який дуже відрізняється і від міського, і від життя сіл в інших частинах України. В певний момент захотілося щось про це написати. — Про репортаж «На муку», в якому йдеться про життя села Сваловичі, що посів перше місце у восьмому Конкурсі художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець»

Я нагадую собі, що треба долати стереотипи, виходити за межі свого розуміння світу. От зараз, працюючи над текстами про Сєвєродонецьк, я все рівно перебуваю у середовищі людей, з якими мені легко, які мені приємні й яких мені нескладно знайти. І мені треба переступити цю межу, бо саме тоді почнеться справді цікава історія. Зустріти когось, з ким я в щоденному житті не перетинаюся.

Я не мала плану, але герої в книжці не випадкові ― вони просто зустрілися й опинилися в моїх історіях. Ця книга про Туреччину, але меншість із героїв є турками; вони мають громадянство, але водночас ― іншу релігію, народність, історію. Наприклад, єзиди ― це народність і релігійна група, що здавна жила в Іраку, але з 2014 вимушена була тікати від ІДІЛу. Ті, хто врятувалися, потрапили до табору на сході Туреччині ― я туди потрапила через знайомство з чоловіком, що працював із волонтерами. Я приїхала на кілька тижнів викладати англійську мову ― так і виникли ці репортажі. — Про книжку «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії»

З книги «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» (2022)

Щоб читати цю книжку, доведеться озиратися з теперішнього в минуле й назад. Ці репортажі, окрім одного, я написала до 24 лютого 2022 року. А отже, вони про місто, яке існує, — тоді, на час написання історій. Воно живе, змінюється, має минуле, а також — і це головне — має майбутнє. Однак цю передмову пишу влітку 2022-го. Триває шостий місяць повномасштабної війни Росії проти України, вже другий місяць Сєверодонецьк окупований. Російська армія зруйнувала, а відтак захопила й окупувала місто — і це та межа, після якої Сєверодонецьк уже не буде таким, як у цих репортажах. А отже, вони — не про місто, яке є, а про місто, яке було. — З передмови

Він і місто — майже ровесники. Місто не тільки хімзаводу, а й місто науково-дослідних установ. Місто інтелігенції. Так про нього сьогодні згадують, і, здається, таким воно якийсь час було. Сьогодні те місто живе в пам’яті таких, як Сергій Каленюк.

Каленюк вважає, що найкращі роки цього міста — від початку 1960-х до середини 1970-х. Пише: «Хрущов пообіцяв людям, що вони житимуть при комунізмі, і в людей після війни і сталінської диктатури з’явилася віра в те, що від кожного залежить, як скоро настане щасливе життя».

Швидко позбувся ілюзій, що історія Донбасу — це оті кілька радянсько-російських міфів і крапка. Почав писати про давніше минуле. Про те, що через цей край пролягав один зі шляхів, яким татари ходили з Криму на Москву, — Кальміуська сакма. Сєверодонецьк, пише Каленюк у своїх книжках, лежить на важливій ділянці цієї дороги — Борівському перевозі через Сіверський Донець.

Сергій Каленюк, метролог і краєзнавець, повторює, що виїхали з дружиною не через війну, а щоби бути ближче до дітей. І справді — їхньому життю прямої загрози не було, як і не було нагальної потреби тікати. Місто майже не обстрілювали, на відміну від сусіднього Лисичанська. Більше людей втекли сюди, аніж звідси.

Сьогодні в місті чимало переселенців, офіційно зареєстровано приблизно 50 тисяч. Нібито ось, нові люди, яких так довго бракувало місту, ось нарешті хтось до нього приїжджає, а не тільки їде геть. Та ці люди, зітхає Сергій Каленюк, не цікавляться історією. Їм треба просто пережити тут не найкращі в їхньому житті часи. А тим часом Сєверодонецьк лишається містом, де все тимчасове й усі тимчасові. Оаза.

Про Світлану Ославську

	Тексти Світлани – не лише про сучасну Туреччину, а й про минулі травми та болючі моменти історії, які досі залишилися не залікованими. Під час своїх подорожей репортерка спілкувалася з опозиціонерами та біженцями, вірменами та курдами, сирійцями та ассирійцями й розповідала про країну як багатонаціональний пазл, який не можна вмістити в маршрут Стамбул – Каппадокія – Анталія.
	— Анна Ільченко