Монастирська Людмила Вікторівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Монастирська Людмила Вікторівна
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Людмила Вікторівна Монастирська (дівоче прізвище Повстенко, лат. Liudmyla Monastyrska, нар. 1975, Іркліїв, Черкаська область, Україна) — провідна українська оперна співачка, сопрано (spinto soprano), солістка Національної опери України, Заслужена артистка України; лауреат Національної премії ім. Шевченка 2014 року за вокальні партії в оперних виставах.

Цитати[ред.]

  •  

Важливо, наскільки ти сам собі ставиш цю високу планку, оце для мене головний показник. Я до себе дуже вимоглива, так само – й до інших. І вважаю, що так правильно. Але деколи ловлю себе на думці, що аж занадто[1].

  •  

Визнання – це класно. І в моєму випадку – завжди було неочікуваним. Усі ці нагородження відбувалися спонтанно, я цього завчасно не знала, завжди був приємний сюрприз[1].

  •  

Для мене незалежність України – це, насамперед, можливість спокійно і вільно висловлювати свої думки, навіть незгоду з чимось, тобто спокійно і вільно себе почувати у своїй державі[1].

  •  

Для театрів пандемія стала громом серед ясного неба, відлуння якого чути ще досі. Мене оголошення локдауну застало якраз у «Ла-Скала», я співала Помпадур. Одну виставу виконала, а дві інші скасували[1].

  •  

Дуже пишаюся тим, що я українка! Дякувати Богу, маю змогу представляти українську вокальну школу в найкращих театрах свiту. Хай там, де я спiваю i в якiй країнi перебуваю, завжди пам’ятаю, звiдки я i де моє корiння. Ця думка надихає мене до працi, до творчостi, до життя[2]!..

  •  

З приводу своєї виконавської майстерності можу сказати лише одне: менi достатньо бачити щасливi обличчя у глядацькiй залi пiсля вистави[2]...

  •  

Коли в тебе тут в Україні один шанс, то треба одразу цю виставу заспівати так, щоб комар носа не підточив. Тут величезна відповідальність, адже важливо не просто досягнути цих вершин, а на них утриматися і увесь час перебувати[1].

  •  

Ми, митцi, виконуємо своєрiдну естетико-виховну мiсiю: своєю професiєю намагаємося зробити людей, якi прийшли до театру, щасливiшими, небайдужими, а iнколи й змусити кардинально переосмислювати своє життя[2].

  •  

Ми популяризуємо українське в силу наших можливостей. Я, наприклад, дуже люблю співати українські дуети з різними типами голосів – і з тенорами, і басами, і баритонами. Деякі колеги з Київського оперного театру також включають українські пісні у свій репертуар і цим популяризують національну культуру, як і я[1].

  •  

Українці у нас щирі, відкриті й гостинні, безпосередні. Інколи, як я кажу, бувають «безалаберні», можуть запізнюватися на виставу, переступати через свого сусіда, на увертюру приходити, коли вже має бути цілковита тиша... Але це все залежить від виховання і поваги, насамперед до самого себе[1].

  •  

У моїх концертах майже два відділи українського репертуару. За кордоном у свою концертну програму я завжди включаю українські пісні. Дуже гарно сприймає їх публіка, навіть не знаючи, про що мова, саму мелодику, темпоритми, такий наш особливий мотив[1].

  •  

Якщо люди виходять на Майдан, на площу – висловлюють свої протести – це прояв демократії, це в нас у крові. І добре, що вже ми маємо змогу це робити. Ми щасливі, що незалежні, це треба цінувати. І я це ціную, бо для мене дуже важлива внутрішня незалежність[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg