Перейти до вмісту

Марко Андрейчик

Матеріал з Вікіцитат
Марко Андрейчик
Стаття у Вікіпедії

Марко Андрейчик (англ. Mark Andryczyk; нар. 1970, Філадельфія) — американський дослідник української літератури та перекладач. Викладає українську літературу на відділенні слов'янських мов і літератур у Колумбійському університеті. Адміністратор Програми українських студій Інституту Гаримана в Колумбійському університеті. Учасник рок-гурту Їжак[1], з яким записав три альбоми.

Цитати

[ред.]
  •  

Водночас українські інтелектуали — і це дуже цікава обставина — завжди шукають речі, які іноді можуть суперечити одна одній. Та головна їхня мета, як на мене, — бажання знайти європейське коріння в Україні та створювати на його основі нові речі. На жаль, такі інтереси та, зрештою, українські інтереси загалом дуже мало присутні в головах української влади. І це треба змінювати[2].

  •  

До української літератури мене привели дві речі — музика і журналістика. Я виріс в українській родині, закінчив інженерну спеціальність. Уперше я приїхав в Україну в 1992 році. Ця подорож була дуже цікава, я відвідав різні міста. Згодом вирішив повернутися, трохи пожити, підучити мову.
Також раніше я працював диджеєм на незалежному радіо у Філадельфії, де ми крутили все, що хотіли. І тоді я зацікавився тим, що відбувається в українські музиці. У Львові я познайомився з місцевою творчою спільнотою і богемою. Щодня ми всі збиралися в кав'ярні, спілкувалися. Так я заприятелював з музикантами і дуже швидко увійшов у мистецькі кола[2].

  •  

Коли я повернувся у США, то пішов в офіс місцевої американської газети “The Ukrainian Weekly”, де працював мій друг Андрій Винницький. У нього на стіні я побачив афішу молодіжного фестивалю альтернативної культури «Вивих», яку я раніше бачив у Львові. Андрій запропонував писати про українську культуру. Так я почав писати статті як журналіст. Тоді ж я вирішив значно серйозніше взятися за це[2].

  •  

Мій перший вечір був у Молодіжному театрі, де святкували день народження Юрка Іздрика і де він читав уривки своєї прози. Там я познайомився з Тарасом Чубаєм. Відтоді ми дуже тісно спілкуємося та товаришуємо. Таке враження, що ми зналися все життя, як брати. І коли я наїздив до Львова, то жив у Тараса. Ми часто сиділи у підвалі на Погулянці, де раніше його батько, поет Григорій Чубай, збирав творче товариство наприкінці 1960-х і в 1970-х роках. Також я приятелював з поетом Віктором Небораком, який постійно знайомив мене з книжковими новинками. Ми тоді збиралися в Бібліотеці імені Василя Стефаника й обговорювали ці книги. Юрко й Оля Кохи також часто давали мені книжки, водили по майстернях художників. Я мав дуже цікаве товариство, і мене це захоплювало[2]. — Про поїздку до України

  •  

Навіть попри те, що я виріс у свідомій українській родині, моя мама активно підтримувала українських політв'язнів у 1970-х роках, було дуже складно знайти роботу. Ризик був величезний. І цей вибір не був дуже популярний у моїй родині. Але мене завжди сильно тягнуло до української культури, це мені імпонувало і завжди відчувалося як щось своє.
Повертаючись до мого музичного коріння, то те, що ми крутили на радіо, — це був контент, якого ніхто не крутив. Це була музика некомерційна, навіть авангардна, якої не було на інших радіо. Недавно я зрозумів, що тому й займаюся українською літературою. Ми робили презентацію моєї англомовної антології української літератури “The White Chalk of Days” у культовій книгарні у Філадельфії, де я також робив вечори українських письменників: Любові Якимчук, Андрія Любки, Юрка Андруховича[2]. — Про вибір професії

  •  

Проєкт «Їжак» був створений фактично як коло друзів, як спілкування. Я тоді жив у Львові, писав багато музики і мав гурт в Америці, але хотілося мати в доробку україномовні пісні. Тому зібрав друзів-музикантів — переважно з «Мертвого півня» і «Плачу Єремії», ми записували і виконували мої пісні. Але коли я переїхав до Канади і був в аспірантурі, то вже важко було це поєднувати. Я приїздив до Львова, робив концерти, але це не було те, що раніше: коли ми бачилися щодня і робили спільні виступи. Були також акустичні виступи разом із Ярина Якуб'як, яка раніше була солісткою «Мертвого півня». В Америці я також зібрав американських музикантів і ми часто виконували композиції репертуару «Їжака»[2].

  •  

Те, що відбулося після совка, — це великий прорив. Покоління літераторів-вісімдесятників дуже сильно копнуло ці двері холодильника, щоб вони відчинилися. Покоління вісімдесятників виконало функцію прощання з колоніальним світом. І вони це дуже добре зробили. Майбутнє сучасної української літератури почалося завдяки вісімдесятникам[2].

  •  

Українська література, зокрема через те, що перебуває у стані переходу, має власну й унікальну точку зору на багато речей. По-перше, вона може показати, що відбувається в ній і в українському суспільстві. По-друге, вона також має свою точку зору й на проблеми універсальні, які притаманні всьому світові. Через те, що певні проблеми стоять вкрай гостро, вона може їх бачити в дуже наближеній оптиці. Наприклад, проблема ідентичності, пам'яті, ментальних кордонів. Звісно ж, все це — питання глобального характеру, але українська література їх досить яскраво осмислює. І цей унікальний погляд може бути доволі цікавим для стабільніших країн і суспільств. Думаю, що наші митці та інтелектуали здатні передати безліч нюансів, які західні інтелектуали передати не зможуть[2].

  •  

Ще один цікавий фактор, чому українська література дуже цікава. Це вже більше про мову. Акт писання мовою, яка була загроженою та на порозі зникнення, вносить певну енергію в літературний твір, написаний такою мовою. Це енергія, якої, можливо, літератури стабільних суспільств уже не мають[2].

  •  

Я дуже пильно стежив за розвитком музики в Україні, зокрема і згаданого часу. Тоді проблематичніше було її знайти, бо записи були на касетах. А нині, думаю, її знайти значно легше і записати також. Раніше треба було шукати студію і це коштувало купу грошей. А нині є багато підручних доступних засобів, якими користуються всі.
З цікавих тенденцій — неймовірний розвиток етномузики. Україна знайшла справді щось унікальне, хоча останнім часом того вже й трохи забагато. Помітив такий тренд, що багато гуртів свої назви пишуть латинкою. Не знаю, чи це допомагає, можливо, люди так швидше англійську вивчать. Дуже важливо, що діють квоти і підтримка українською музики. У 1990-х із цим було гірше — українським гуртам важко було потрапити на радіо й телебачення. Важливо, мені здається, щоб музика була справжньою. Інше питання — як зробити так, щоб її почули, донести до авдиторії[2].

  •  

1990-ті роки — дуже цікавий період для українського інтелектуала. Починається постколоніальна доба. Існує певний вакуум. Усе змінюється. Хто в таких умовах інтелектуали? Які їхні відносини з суспільством, з владою? Письменники, про яких я пишу, і герої в їхніх романах випробовують ці нові зв'язки і нові горизонти. Чим це відрізняється від західних інтелектуалів? Вочевидь, що економічною нестабільністю й іншим спектром випробувань, які переживає людина. Саме тому це й цікаво. Особливо розуміння колоніальних і постколоніальних рамок, з якими доводиться боротися українським інтелектуалам, рамок, що обмежують свободу й українську культуру. Тим українські інтелектуали цікаві — бо здатні робити речі, які західні інтелектуали не роблять чи не можуть робити[2].

Примітки

[ред.]