Тарас Володимирович Лютий (нар. 23 листопада 1972, Ромни) — український філософ і письменник. Автор наукових праць, присвячених проблемам історії філософії, філософської антропології.
Візьмімо феномен перечитування книжок, які в різному віці можуть вражати читача по-різному. Ми змінюємося, і це також дуже цікаво. Головне – утримувати впродовж життя стрижень, на основі якого ми залишаємося собою.
Дискусія натомість має породжувати щось таке, що філософ Сергій Кримський називав «третьою правдою»: здатність вийти на інший рівень, який не повністю відображає твою позицію і не цілком відтворює позицію твого візаві. Важливо знаходити чи формувати новий об’єднавчий дискурс. А це якраз і найважче зробити. Брак досвіду таких форм комунікації та літератури (передусім перекладної), довкола якої він може відбутися, — це рівнобіжні процеси[1].
Зараз спостерігаються не лише локальні, а й світові тенденції відходу від гуманітаристики. Варто наголосити, що природничо-наукова чи технологічна складова є не менш вагомою. Бо нині підважується й роль математики. Потрібен збалансований підхід[1].
Існує також зваба потонути в архіві й ніколи з нього не вийти, перетворитися на своєрідного аудитора, який займається фіксацією часів і поглядів. Важливо виходити за ці межі, сприймати минуле як ґрунт, на який можна не лише спертися, а й відштовхнутися від нього[1].
Коли підходиш до п’ятдесяти років, розумієш, що деякі речі вже не повернуться. Це не заздрість, адже кожний вік має свої цікавинки, несподіванки, відкриття. Але тут є дві крайнощі. Я часто від своєї доньки чую: «Це неприпустима думка, тому що це ейджизм». Молоді люди справедливо вважають, що мають повне право на висловлювання незалежно від того, чи досвідчені вони. Але те, що будь-яка думка, в принципі, слушна, також є крайністю[1].
Людям хочеться конспективності. Але з’ясовується, що заглиблення в якесь питання приводить до думки, що одного, п’ятьох або десятьох джерел ніколи не достатньо. Зрештою, на тебе падає цілий огром літератури. А тут ми торкаємося проблеми читання. Читання — не тільки розвага, а й дослідницька процедура. І філософська освіта мусить починатися з культури читання. Ніцше вживав термін «повільне читання»[1].
Ми надто важко доходимо до того, що я би назвав мистецтвом дискусії. Популярною формою дискусії залишається, даруй на слові, shitstorm. Дуже легко перевести подібні обговорення на сторінки соціальних мереж, де тебе не видно, адже ти ховаєшся за рядками слів. Цікаво спостерігати за людьми: можна сваритися у фейсбуці, а в реальному житті зустрітися і навіть не згадати, що буквально нещодавно обкидали одне одного неприємними речами[1].
Мусимо навчитися, як казав Ньютон, стояти на плечах гігантів. Не тільки використовувати позиції, сформульовані в минулому, щоб підтверджувати свою думку, а й сперечатися з ними. Одне слово, без архіву ми не зможемо створити нічого нового. Хоча також не будемо здатні на щось нове, бо приречені на повторення старого[1].
Нам здається, що старша людина обов’язково мудра, але ж буває нерідко і навпаки. Апелювати до того, що потрібно дослухатися до старших, адже вони автоматично мудрі, — хіба це не інша крайність? Отже, існують дві крайності — молодеча і старших людей. Одначе, будь-який вік потребує розважливості[1].
Переклади важливі, бо треба постійно творити свою термінологію, шукати сталу основу й уніфікацію. Формувати науковий і гуманітарний апарат. Це не робота окремих ентузіастів, потрібні спільні зусилля, особливо нині — в часи кризи гуманітарної і видавничої. Зрештою, перед нами стоїть виклик — не втратити культурний феномен книжки[1].
Після радянських часів спостерігається кардинальний перехід. Гуманітаристика перестала бути в полі впливу однієї ідеології, зокрема тоталітарної. Починає з’являтися вільна думка (і тут байдуже, кому вона належить), що не цензурується, від неї не вимагається жодної «дистильованості». Але цей перехід не був дискретним: мовляв, щойно зникає однополярність ідеології — і наша гуманітаристика враз цвіте буйним цвітом. Із занедбаного стану не може виникнути щось більш-менш потужне[1].
Сьогодні завдання полягає в тому, щоб крок за кроком створювати гуманітарне поле. Тобто не лише інституціалізоване (де повноцінно діють університети, дослідницькі центри, водночас державні та недержавні), а й публічне[1].
Тривалий час ми змушені робити величезні зусилля, щоб у буквальному сенсі слова творити перекладачів. Бо феномен перекладача надзвичайно важливий. Треба сформувати таке коло людей, які б не просто знали мови, а й були фахівцями у своїх галузях соціогуманітарного знання[1].
Університет нерідко розглядають, як я це для себе називаю, супермаркетом знання. Ти приходиш туди, ніби в супермаркет, проводиш логістику чи отримаєш конфігурацію необхідного, але розглядаєш це тільки як своєрідні послуги. Я з цим не згоден. Університет — це універсальне середовище, в якому зацікавленими мають бути всі. Адміністративна, викладацька і студентська частини університету — це єдине ціле, яке виконує спільну справу. Тут немає такого, що хтось надає послуги, а хтось є споживачем[1].
У теперішню післямайданну добу виникає цікавий запит: укласти нову суспільну угоду, яка стосується суспільно-політичного та інтелектуального життя. Тому мають діяти додаткові, а не лише традиційні, інституціональні форми існування гуманітарної думки, а також певний простір публічності. І він уже є — його формують різні спільноти – мистецькі, літературні, філософські, бізнесові, активістські. Всі вони складають такий собі віртуальний простір, динамічний майданчик з обговорення тих речей, які, по-перше, затребувані, а по-друге — щодо них накопичився певний голод за попередні десятиліття. З цього пожвавлення й починається заснування нового гуманітарного простору[1].
Цікавою є спадщина, що написана мовами різних культур. Тому важлива проблема перекладу. В такий спосіб ми здійснюємо перехід від однієї культури й часу в інший. Так творяться портали взаємозв’язку між епохами, різними типами спільнот і людей[1].
Читацьке завдання не зводиться до того, аби поспіхом використати книжку. Воно має стати підставою для пробудження твоєї рефлексії. Ти замислюєшся над прочитаним і це може обернутися навіть на подію твого життя. Може спричинитися до того, що ти й сам зможеш щось сказати чи написати[1].
Я зібрав свої дописи, які виникли як поєднання двох жанрів: колонки й есею. Тематика — широка. Ідеології, але не лише в соціально-політичному вимірі, а традиційні та нетрадиційні. Питання влади. Проблеми, пов’язані з імперіалізмом і постімперіалізмом. Наскільки література може бути джерелом таких ідеологічних настанов. Сучасний популізм. Звісно ж, проблема масової і популярної культури. Якщо коротко, розрізнення між ними таке: масова культура накидається згори, а популярна може виростати знизу. Книжка тому й називається «Культура принад і спротиву»[1]. — Про книжку «Культура принад і спротиву», яка здобула Премію імені Юрія Шевельова
Якщо вважати, що культура є надбудовою, то недовго скотитися до того стану, коли вона перетвориться на сферу розваг і споживання. Отак економічні важелі починають домінувати. Щодо цінностей виживання, то це момент, який розкриває біологічне й інстинктивне в нас, свідчить про бажання, з якими досить важко впоратися. Це теж, звісно, потрібно, але, зрештою, не це є запорукою людського. Цінності розвитку — це, власне, антропокультурні чинники, а саме вони і дозволяють нам відбутися як людям. Тобто, простіше кажучи, завдяки цим речам ми і стаємо людьми[1].
Якщо культуру і зараховувати до своєрідної надбудови, то не конче в марксистському сенсі. Бо вона є, сказати б, другою природою. Ми виходимо з природного стану як індивіди. Натомість рівень особистості передбачає «друге народження». Скажімо, не від батьків, а від самих себе. А таке самотворення може відбуватися лише на підставі культури, цінностей розвитку, самозростання[1].
Стаття у Вікіпедії
