Левицький Кость Антонович

Кость Левицький

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Кость Антонович Леви́цький гербу Роґаля (18 листопада 1859, Тисмениця, Станиславівський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австрійська імперія, нині Україна, Івано-Франківська область — 12 листопада 1941, Львів, Дистрикт Галичина, Генерал-губернаторство, Третій Рейх) — український державний діяч, публіцист, юрист, історик, один із найвизначніших політичних діячів Галичини кінця XIX століття — першої половини XX століття, доктор наук. Співзасновник УНДП. З початку Першої світової війни очолив Головну українську раду у Львові. З листопада 1918 р. — голова Державного секретаріату ЗУНР, потім — голова комісії з виборчої реформи при уряді. Прем'єр-міністр ЗУНР (листопад — грудень 1918). У липні 1941 засновник, голова Національної Ради у Львові.

Цитати

З праці «Великий зрив» (1931 р.)

Початок 1918 р. приніс українському народові велику історичну подію: визнання української держави міжнародним мировим договором у Бересті, дня 9 лютого 1918. р. Та цей договір заповів також визволення українських земель в австрійсько-угорській державі, по думці додаткового довірочного порозуміння в Бересті, поміж уповажненнм Австро-Угорщини і уповажненим ‎Української Народньої Республики. На підставі того порозуміння мала бути Східна Галичина злучена в один суцільний коронний край, себто ми, австрійські Українці, мали одержати національну територіяльну автономію на тих землях. — Вступні уваги, Львів, 5 січня 1931 р.

Кожний народ має таких провідників, яких з себе видав і вибрав до проводу. А молодше покоління — нехай учиться, осягає знання та користується досвідом старших, працюючи над тим, щоби виховалися кращі провідники нації, але не годиться, щоб забувало про історію визвольних змагань народу, легковажило своїх діячів, що працювали в незвичайно важких умовинах і добули те, що наше покоління є українське, що народні маси національно освідомлені та що ми стали нацією. — Вступні уваги, Львів, 5 січня 1931 р.

Та сьогоднішні живі громадяни не можуть стояти безкритичною масою, привикаючи, що хтось думає за них і працює, та щось принесе. Вони мусять також розважувати минуле і сучасне, та проявляти самодільну працю і розуміння того, що діється, а не питатися безнастанно: що діється і що нам принесе будуччина... Те, що добудемо власними силами! — Це відповідь нас самих, бо пустий гнів сили не має. Тому нам всім треба разом працювати, та ніколи не забувати, що тільки ті народи добувають кращу долю, які вміють працювати постійно і зєдинено та шанувати історію своєї нації. — Вступні уваги, Львів, 5 січня 1931 р.

У важких умовинах прийшлося Українській Центральній Раді будувати українську державність. Зимою 1918 р. на Лівобережжі України тліли ще згарища большевицького відступу, а Правобережжа було обсаджене австро-німецькими військами. В тому часі довелось Українській Центральній Раді святкувати перші роковини свого icтнyвaння.

Дня 20 березня 1918 р. відбулося святочне засідання Малої Ради, присвячене першим роковинам державности України. Голова Ради Михайло Грушевський у своїй святочній промові зясував пройдений шлях. Рік тому, казав він, зорганізувалася Центральна Рада з відпоручників усіх культурних і політичних організацій. В квітні 1917 р. перевибрано Центральну Раду. Опісля увійшли в її склад Рада селянських депутатів, Військовий Генеральний Комітет і Рада робітничих депутатів. В такому складі стала Центральна Рада сурогатом парляменту. Та зважаючи на свій тимчасовий характер, вона змагала до того, щоби передати свої уповноваження Всеукраїнським Установчим Зборам. Через большевицький наступ не могло це статися. Українська Центральна Рада в своїй діяльности мала на увазі тільки інтерес трудових мас. Без огляду на помилки і невдачі всі співробітники державного будівництва можуть з вдоволенням поглянути на пройдений шлях і сказати словами поета: «Ми не лукавили з тобою, Ми чесно йшли; у нас нема Зерна неправди за собою...»

Від часу, як тільки австрійсько-угорські війська увійшли на Україну, на допомогу молодій Українській Народній Республіці, — приходили до нас недобрі вісти з України про поведінку тих військових відділів з населенням. Весь характер побуту австрійського війська на Україні був доволі неясний: чи це окупація, чи реквізиція чи допомога сусідній державі.

Австро-угорська монархія не могла відважитись на ратифікування Берестейського договору, щоби не наразитись ще більше державам антанти, та всетаки по хліб на Україну посилала. Це була історична австрійська політика: все на два боки, а нічо в час! Також зі страху перед Поляками — австрійський уряд обіцював польській парляментарній репрезентації, що й додатковим договором в Берестю щодо Галичини — користуватись не буде.

Посол Микола Василько піддав думку, щоби разом піти до президента міністрів Зайдлєра і висказати йому до очей наше невдоволення, а він це негайно перекаже цісареві і тим способом проясниться цілу справу. Тому в дні 21 квітня 1918 р. явилися, під проводом члена Палати панів о. митрополита Шептицького: президії Української Парляментарної Репрезентації Галичини і Клюбу українських послів з Буковини в австрійського президента міністрів д-ра Зайдлєра, щоби в імені українського народу Галичини й Буковини застерегтися проти роблення поза плечима заступництва українського народу якихсь умов, суперечних із Берестейським мировим договором, підписаним із Українською Народньою Республикою, а також проти яких-небудь тайних пактів, які пересуджували б на майбутнє державно-правне становище Східної Галичини і Буковини.

В наших промовах, виголошених підчас сходин із Дмитром Дорошенком у Львові, ми підносили свою радість, що діждалися волі України, своєї матері: української держави, яка стає осередком життя всього українського народу, та апелювали до дорогого гостя з Великої України, щоби там переказав наші почування братам над Дніпром і доповів, що ми ждемо їхньої допомоги для визволення тут та майбутнього з’єдинення в одну Соборну Україну.

Що Українська Народна Республика мала внутрішних і зовнішних ворогів, це було відоме. Також не було несподіванкою, що ті вороги старалися використати осередні держави для своєї протиукраїнської політики. Одну групу цих чинників творили Поляки: австрійські і українські. Одні і другі не тільки в пресі, але й тайними шляхами меморіялів і особистих впливів у міродатних кругах старалися переконати Австрію, що вона повинна окупувати Україну для відбудовання історичної Польщі. Друга група це російські елементи на Україні, а між ними також і демократичні та соціялістичні круги, що змагали до того, щоби здискредитувати ідею української державної самостійности і промостити шлях до відбудови російської імперії. Вкінці окрему групу творили деякі елементи в Німеччині, які хотіли замирення з Росією і готові були за це заплатити Україною.

Це вже було останнє засідання Центральної Ради і більше вона вже не збиралась, бо того самого дня 29 квітня 1918 р. проголошено гетьманом Павла Скоропадського, а вночі з 29 на З0 забрали змовники у свої руки всі важніші державні установи. Державний переворот був доконаний і замісць Української Народньої Республики проголошено Українську Державу з Гетьманом на чолі. Переворот був підготовлений членами «Української Народньої Громади» та проголошений на хліборобському конгресі, скликаному з ініціятиви групи членів «Союза земельних власників» у Київі.

В новий кабінет міністрів увійшли російські кадети, октябристи і взагалі представники тих громадських неукраїнських груп, які завжди ворожо ставились до українського руху і до української державности, та поборювали їх з усіх сил в імя «єдиної неділимої Росії». Антинімецька орієнтація цих партій і груп, орієнтація в бік антанти, всім давно і загально відома. Ці партії і групи вславились на Україні своєю обрусительною, антидемократичною діяльністю і тому прикликання їх до власти цілком справедливо викликало повне недовіря в українському народі до гетьманського уряду щодо належного відношення з його боку до інтересів українського народу. Своєю політикою і діяльністю новий уряд дає ґрунт і підстави для повного недовіря і навіть ворожого відношення до нього широких народніх мас.

За нового уряду поширив свою антидержавну і антиукраїнську діяльність «Русскій Союз на Україні», який поставив собі ясну мету: мобілізацію сил для відбудовання «єдиної неділимої Росії». В цей Союз входять члени ріжних російських партій, від демократичних до крайних реакціонерів; отже і ті партії і громадські групи, до яких належать і члени сучасного кабінету міністрів. Члени «Русского Союза» на Україні притягаються новим урядом до державної роботи.

Нова адміністрація одкрила скрізь похід проти українства і українського руху, припиняє діяльність «Просвіт»; українські діячі, а то і просто свідомі Українці на провінції переслідуються і арештовуються. Нарід має всі підстави переконатись, що йде рішуча і безоглядна реставрація старого ладу в національнім і соціяльнім розумінні.

Уряд провадить таку політику, як би революції зовсім не було, і цілком ігнорує утворену революцією свідомість народних мас. Рішуча і послідовна заміна по всіх міністерствах українського елементу елементом неукраїнським, головним чином великоруським, витиснення з ужитку української мови по міністерствах — довіря новому уряду не утворять.

Все доводить, що сучасний кабінет міністрів вратувати державу від анархії і безладдя, установити тверду владу, оперту на довірі народу і зміцнити самостійну українську державу не зможе, і тому низше підписані українські партії і організації висловлюють йому вотум недовіря. Добрий державний лад може завести тільки національний демократичний діловий кабінет, складений в більшости з відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації, які малиб повне довірє широких українських мас.

В дні 7 червня 1918 р. відходила перша частина УСС на Україну. З тієї нагоди видав отаман Гриць Коссак наказ, в якому пригадав Стрільцям обов’язки, що мають їх сповнити в межах української держави, закінчуючи його таким покликом: «Стрільці! Нехай через весь час в українській державі руководить вами любов України і її населення, тверда воля служити Україні кождим словом, ділом і помишленієм, непохитна воля сповнити вповні вояцький та громадянський обовязок Українського Січового Стрілецтва!»...

Колиж станула українська держава на підставі мирового договору в Берестю та потребувала допомоги осередних держав для устаткування й закріплення, тоді вдалося нашій Парляментарній Репрезентації виєднати, що Українські Січові Стрільці перейшли разом з австро-угорським військом на Велику Україну, під командою архикнязя Вільгельма (Василя Вишиваного). Тоді була вже українська гетьманська держава.

Галичина була весь час австрійським краєм коронним, в котрім ціла політична влада находилась у руках Поляків, які змагали до того, щоби в тому краю витворити польську державність, як сурогат польської держави. Політична безправність, національне гноблення, соціяльне понижування і культурне перепинювання на кожному кроці були вдякою австрійської політики за доказану незломну вірність українського народу в днях лихоліття років 1848. і 1849.

А що діється з берестейським договором? Підписаний 9 лютого 1918 р. договір в Бересті, цей первенець між ворами, що мають принести людству горячо очікуваний світовий мир, постановив, що колишня російська губернія Холмська аж до лінії Тарногород, орай, Красностав, Пугачів, Радзин, Межиріч і Сарнаки має прийти до Української Народньої Республики, причому означено, що остаточне устійнення чої границі переведе мішана комісія, до котрої мають кати також польські делегати.

Коли хочеться приступити до відбудови держави: узнанням націй носіями її, то є конечне вибрати такі засоби, що би народи досягнули дійсного самовизначення. Життя націй не обмежується до культурних запотребувань, або до господарської ділянки. Нації змагають до того, щоби в рамах держави мати в своїх руках всі соціяльно-політичні засоби.

Ми боремося від довгого часу не за особу цього, або того президента міністрів, бо ми не є міністроборці, а ми боремося проти ворожої системи правління. А ця ворожа система панує у нас в Галичині проти української нації також тепер, хоча президент міністрів д-р Зайдлєр має добру волю. Та отеє буде так довго трівати, доки ми не будемо визволені зпід польського панування. Інакше не дасться ця справа розвязати як слід.

Український нарід мусів на всіх господарських областях витерпіти найбільші втрати і принести найбільші жертви. А краєва централя покликана до відбудови краю мала завдання, ужити своїх засобів на хосен Східної Галичини і українського населення в тій мірі, в якій стоять спустошення, шкоди і жертви тих частин краю на Східній Галичині і українському народові виявити особлившу дбайливість.

Саме на українських областях розігралися найбільші воєнні бої і ми випили найгіркішу чашу воєнних терпінь аж до дна! По страшних інтернуваннях і траченнях найневинніших людей; після політичних переслідувань і господарських спустошень наших областей маємо незаперечене і кровю добуте право, жадати винагороди від тієї держави, котрій ми завсіди вірно служили.

Дотеперішня польська адміністрація в Галичині трактує наше українське населення наче масу без права, що мусить бути виголоджена і винищена. Цю систему треба прецінь вже раз усунути, в інтересі тієї держави і нашої нації. Така політика, що не спирається на узнанні національних прав, як також культурних і господарських потреб усіх народів держави, та що адміністраційними дисциплінами затроює відношення населення до австрійської держави, не може довше удержатись.

Народи тієї монархії найдуть аж тоді тут свій дійсний захист і охорону, коли вони в правдивім звязку націй Австрії будуть мати забезпечене заспокоєння їх життєвих інтересів. Цю високу мету можна тільки тоді осягнути, коли всі народні племена держави одержуть безглядну спромогу: правити собою на своїх національних областях. Не можуть бути народи пануючі і народи піддані! Всі дотеперішні народи піддані мусять одержати національно-територіяльну самоуправу!

А тим, чого Українці очікують від нового конституційного устрою в Австрії, є повна національно-територіяльна самоуправа на з’єдинених їх національних областях в австрійськім державнім союзі. Бажання і домагання австрійських Українців є політично реальні і справедливі. Ми жадаємо поділу Галичини на дві части: на західну польську і східну українську, так, як це в поділових проектах від р. 1847 до 1850 вже плянувало австрійське правительство.

В дні 2-го червня 1918 р. відбулося у Київі офіціальне визнання Гетьмана Павла Скоропадського Німеччиною і Австро-Угорщиною, та за цим стояла на черзі справа ратифікації Берестейського договору. Німеччина, Болгарія і Туреччина, що підписали цей договір, перевели послідовно ратифікацію того договору без перепон.

Українська Держава мала своїх ворогів, які між собою порозумілись якраз тоді, коли настала гетьманська влада, що спиралась на Німцях. Російські організації найшли собі поміч у совітських місіях і консульствах в Київі та Одесі. З ними оставали в зносинах українські большевицькі організації, а також антантські агенти (шпіони), себто чинники, — яким залежало на тому, щоби підкопати Українську Державу. Терористичними актами мали вони внести розстрій в життя Української Держави, та викликати страхіття серед населення. В цій роботі панувала солідарність між агентами держав антанти й большевиками, як це виразно потверджує очевидець Дмитро Дорошенко.

Справу перейми державної влади в Галичині інакше розумів Народний Комітет у Львові, а інакше президія Парляментарної Репрезентації у Відні, на чолі з головою д-ром Євгеном Петрушевичем. Народний Комітет не вірив австрійському урядові і приготовлявся до того, щоби самочинно обняти державну владу на галицькій, українській території, а президія Української Парляментарної Репрезентації вірила в те, що Австрія по справедливости передасть Українцям галицьку територію. Тому ця підготівна діяльність ішла двома шляxaми.

Дня 6 жовтня 1918 р. відбулося святочне відкриття Державного Українського Університету в Київі. Це відкриття було великим національним святом нашої України. На свято прибули представники українського правительства, дипльоматичні представники держав, професори високих шкіл, студентство, та маса громадянства. Свято розпочалось молебнем, відправленим о. В. Липківським. Після молебня прибув гетьман, котрого привитано національним гимном. Він заняв приготоване місце на окремому підвищенні і прочитав грамоту про відкриття університету, та передав її ректорові Т. Сушицькому.

В самій справі були тут поважні розважування наших політиків, а саме, що Придніпрянська Україна була слаба і не вказувала на те, що цим шляхом твориться дійсно Соборну Україну, і тому частина наших політиків думала, що злука з Австрією може дати нам захист перед імперіалістичним напором найближчих сусідів. Але не можу тут також поминути тих побоювань, які підносили наші соціялдемократи. Вони побоювались, що ми повернемо до Австрії, або ставши самостійною західно-українською державою будемо поборювати Придніпрянську Україну...

В неділю дня 20. жовтня 1918. р. в полуднє відбулася політична маніфестація Українців міста Львова, на площі св. Юра, де проголошено прилюдно українську державу. Тут промовляв голова Народного Комітету д-р Кость Левицький по думці вище наведеної проклямації та маси зібраного народу грімкими оплесками і окликами приймили проголошення української держави. По нім промовив соціяльно-демократичний посол Семен Вітик та закінчив свою промову не тільки проголошенням нашої держави, але також негайної її злуки з Придніпрянською Україною, хоча цього не постановила Українська Національна Рада...

Між становищем Українців і Поляків заходила велика ріжниця. Бо коли Українці візвали національні меншини, а між ними і Поляків, до участи в новім державнім будівництві, то Поляки, заперечуючи нам право самоозначення нації, самі уважали себе єдино управненими рішати про долю Східної Галичини. Наближався конфлікт, який мав рішити про те, хто буде господарем у Східній Галичині. Обі сторони приготовлялися до активного виступу. По обох боках йшла жива організаційна робота. Українська Національна Рада, в дійсносте її львівська делегація, змагала до того, щоби стати на шляху державного будівництва.

Цілий тиждень були наші посли у Відні і там уконституовалась екзекутивна делегація У. Н. Р., в дні 25 жовтня 1918 р. під проводом д-ра Євгена Петрушевича. До неї вибрано парляментарних послів: д-ра Євгена Левицького, д-ра Льва Бачинського, д-ра Костя Левицького, Миколу Василька, д-ра Теофіля Окуневського, д-ра Володимира Бачинського, д-ра Кирила Трильовського і Антона Лукашевича.

Цей останній державно-правний акт цісарського правительства Австрії є висловом політики австрійської монархії супроти українського народу. В засаді визнається рівне право української нації до самостійного Державного організму, але без державних границь, хоча ці границі можна було негайно означити, тимчасово на підставі границь области Львівського апеляційного суду. Австрійське правительство ніби відступало нам належну державну територію, але рівночасно хотіло там удержати Австрію чи Польщу.

Вранці 1 листопада 1918 р. крісові вистріли дали знати, що наші занимають Львів, та по семій годині рано прийшов до мене нач. командант сотник Дмитро Вітовський і зголосив мені, як тодішному голові делегації Української Національної Ради у Львові, що наші війська заняли вже Львів і обсадили всі державні установи без проливу крови і взагалі без жертв. Намісника і австрійську військову команду інтерновано на їх місцях, а львівський магістрат обставлено військом; на ратушевій вежі над австрійським орлом замаяв жовто-блакитний стяг.

Я зложив тоді сотникові Дмитрові Вітовському подяку за щасливе переведення цього першого військового акту та побажав йому видержати на занятих становищах. На це Дмитро Вітовський запевнив мене, що наше військо у Львові (тисяч кількасот людей) держиться добре та що становище зовсім певне... В місті був спокій, і тільки від часу до часу чути було крісові постріли наших стеж, які по вулицях відбирали зброю.

Я, з моєю родиною, похоронив тогож дня в полуднє мою доньку Стефанію, що не видержала тяжкої грипи і юмерла в дні 29 жовтня 1918. Просив тоді членів Української Національної Ради, щоби мене звільнили зід обовязку проводу в Національній Раді. Та вони відповіли, що я мушу остати на тому становищі, хоча знають, що мені дуже важко, бо вони не можуть обійтися без мойого проводу. В таких умовинах я став головою Української Національної Ради у Львові.

В дальшій розмові з нами сказав намісник граф Гуїн вже свобідніше, що він як цісарський намісник не міг інакше поступити супроти Українців, хоча признає їм повне право до Східної Галичини; що по останній конференції з нами він догадувався чогось недоброго; але мусить нам признати дуже зручне і гладке переведення акту перевороту, а уступаючи зі свого становища, бажає нам успіху та просить нас про особисту свободу, щоби міг в найближчих днях без перепон виїхати зі Львова.

В неділю рано, а саме дня 3 листопада 1918, прийшов до мене наш військовий командант Дмитро Вітовський і доніс мені, що польська боївка почала наступ наскоками на наше військо, яке знає воювати з ворогом у полі, а не вміє вести боротьби з населенням в місті й тому починає Розходитись домів, — та що він, Дмитро Вітовський почуває вже перевтому і виснаження сил і складає команду над нашим військом. На це я остовпів. Я з’ясовував Вітовському його приречення з 30 жовтня ц. р., зперед трьох днів, як нараджувалась делегація Української Національної Ради про виконання перевороту, вказуючи на незвичайно важний Історичний момент, на шкідні наслідки, які його добровільне уступлення викличе між військом, — так що ми через те можемо програти цілу справу; впевнював його, що нема ніякої причини, щоби він мав уступати, та це нічого не помогло. Він заявив мені остаточно і невідклично, що уступає зі становища військового коменданта, бо не почувається на силах.

Колиж я знову став роздумувати кого покликати на команданта то наче провидінням покликаний зайшов по мене Гриць Коссак і заявив, що зголошується до служби, яку йому призначить Національна Рада. Ось так в дні 4 листопада 1918 р. ми мали вже нового команданта от. Гриця Коссака. У Львові почалась польсько-українська війна, бо польська боївка виступила явно до бою.

Удар за ударом сипався на край, на якому впродовж кількох сторіч таку печать витиснула польська культура, чиї уряди перед вибухом війни перебували в руках поляків. Взявши на себе управління від імені Австрії і підтримуючи національний рух русинів супроти страшної російської пропаганди, поляки однак не спромоглися остаточно помиритися з українцями і привернути їх на свій бік.

Нема тут вже банальних легенд, начеб українство було видумкою австрійських Стадіонів, а також нема вже надутих ревеляцій, начеб українство виринуло за пруські марки, але все ще покутує фальшива легенда, немовби то Австрія з кінцем світової війни зорганізувала Західну Україну і її військові сили під командою австрійських старшин. Тому спираючись на історії відносних подій мусимо безумовно обстоювати, щоби й ці останні легенди не повторювались в історії української державности.

Ми самі піднялися силою нашого національного духа та права на життя української нації. А день 1 листопада 1918 р. не прийшов нам з ласки сильних побідників, а прийшов з нашої постанови і організації. Цей день побіди українства ми підготовлювали десятками років, освідомлюючи і піднимаючи наш нарід та маємо право сказати: ми не лукавили з ніким, а просто йшли!

Джерела

• Левицький К. Великий зрив. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2018. — 136 с. — ISBN 9789666684380