Перейти до вмісту

Кур'ята Ніна Володимирівна

Матеріал з Вікіцитат
Ніна Кур'ята
Стаття у Вікіпедії

Ні́на Володи́мирівна Кур'ята — українська журналістка, біологиня та поетеса; кандидатка біологічних наук. До 1 серпня 2019 року[1] головна редакторка «BBC Україна». Авторка роману «Дзвінка» (2023).

Цитати

[ред.]

Про роман «Дзвінка»

[ред.]
  •  

Він — про всіх тих, хто народився і жив в Україні, спочатку за СРСР і в часи його розвалу, а потім — у часи становлення Незалежності. Про всіх, хто чув у школі та в масмедіа щось одне, а вдома — щось інше. Про всіх, хто мусив обстоювати свою мовну ідентичність як перед російсько-, так і перед українськомовними співвітчизниками, постійно долаючи нав’язані стереотипи. Про покоління тих, чиє раннє дитинство припало на 80-ті, і вони застали початок розпаду совєтської імперії, атомну катастрофу, 90-ті, кілька революцій, анексію Криму та російсько-українську війну[2]. — З допису у фейсбуку

  •  

Мені б дуже хотілося, щоб цю книжку читала ширша аудиторія. Це не жіночий роман у класичному розумінні. Я навіть не знаю, до речі, що значить «жіночий роман». Якщо це романтична історія з хепіендом, то це точно не він[2].

  •  

У книжці показані три етапи життя країни та головної героїні. Вони розподілені по трьох географічних точках: дитинство в Одеській області, де є одне протиставлення внутрішнього та зовнішнього (радянська пропаганда в школі та ЗМІ, з одного боку, й те, про що говориться в родині, — з іншого); потім — юність в Одесі, яка припадає на розвал Радянського Союзу та початок становлення Незалежності, а головна героїня випробовує на собі, як це — україномовній людині жити в російськомовному середовищі; і третій етап — це Київ та нові виклики перед героїнею й нові стереотипи, які вона має долати[2].

  •  

Це роман, присвячений ідеологічним і соціокультурним проблемам і стереотипам в Україні з часів СРСР і до сьогодні[2]. — Про жанр роману

  •  

Це роман, у якому є героїня і її конфлікт із зовнішнім світом, крізь який вона послідовно проходить у різних формах. Він не ґрунтується на тому, що вона — дівчина чи жінка, а на соціокультурних і мовних розбіжностях. Із таким самим успіхом це міг би бути чоловік. Бо цей роман — про протиставлення радянської пропаганди, сімейного виховання, шкільного навчання. Потім головній героїні доводиться долати різні стереотипи, теж насаджені пропагандою в різних регіонах про жителів інших регіонів. Я впевнена, що в Радянському Союзі це робилося навмисно[2].

  •  

Я б не хотіла, щоб вона сприймалася як жіноча проза, так само як і автобіографічний роман. Це не була мета — написати автобіографію Ніни Кур’яти, для цього є Вікіпедія. Хочу, щоб читач пам’ятав, що це художні образи. Так, деякі з них мають реальні прототипи, деякі з них синтетичні, деякі повністю створені для цього роману. Це взагалі не документальна книжка і не автобіографічна у класичному розумінні. Не варто там шукати паралелей із будь-якими людьми, закладами чи організаціями[2].

  •  

Я її почала писати дуже-дуже давно. Напевне, 15 років тому. У мене був задум у голові, я сіла писати, бо мені це було важливо. Але оскільки я багато працювала, в мене було досить насичене життя, я сама виховувала сина, то присвячувати себе роману могла тільки у відпустках. Це мало такий вигляд: одного літа я написала якийсь шматок — він лежить. За рік повертаюся й дописую далі. І так це тривало досить довго[2].

Про ЗМІ

[ред.]
  •  

Безсторонність полягає не в тому, щоб постійно казати — обидві сторони мають перестати стріляти. Безсторонність — це не оте штучне «50 на 50». Безсторонність — це коли я не стаю ні на чию сторону і висвітлюю так, як воно є. Навіть якщо я якийсь іноземний журналіст, який дуже любить одну велику країну, її балет і Пушкіна, але коли та країна атакувала іншу країну, то я мушу так і сказати. І в цьому буде моя безсторонність — не применшувати вину тієї країни, яка мені подобається, відкинути свої симпатії, не ставати на жодну зі сторін конфлікту[3].

  •  

Влада нарешті повинна це зрозуміти: у цій війні журналісти мають бути на передньому краї усіх важливих подій. Туди мають першими прибувати журналісти, а не представники влади, які приїздять роздавати ордени[3].

  •  

Для журналістів телеграм — це, з одного боку, джерело неперевіреної інформації, яке дуже спокушає її використати, а з іншого боку — великий конкурент у боротьбі за аудиторію, яка не дуже розбирається в якості та правдивості інформації й тому задовольняється швидким доступом до телеграм-каналів.
Але ж медіа самі підгодовують і легітимізують цього монстра. Приміром, про канал «Труха» я дізналася, читаючи якісні загальнонаціональні українські медіа, які посилалися на «Труху» та публікували з неї відео прильотів і тому подібне[3].

  •  

Небезпека у тому, що в наших людей не сформовано критичне мислення. Що є знов таки спадком радянських часів, коли можна було або беззастережно вірити всьому, що людина читала, або залишатися таємним скептиком і нікому не вірити. А вголос проявляти своє критичне мислення було небезпечно. Тому в дуже багатьох людей в Україні й досі немає культури критичного мислення стосовно того, що вони читають у медіа, і тому в нас так легко розповсюджуються всілякі фейки, застосовуються кампанії чорного піару[3].

  •  

Після розпаду Радянського Союзу та цієї тоталітарної пропагандистської машини медіа мусили перелицьовуватися й пускатися у болісні пошуки свого місця у світі капіталізму, який тільки починав формуватися. Тобто в нас із нуля почав формуватися ринок, паралельно перелицьовуватися старі й виникати нові медіа, випробуватися різні моделі їхнього заснування, різні моделі фінансування і так далі.
У цьому плані в нас ще доволі молода демократія. І не можна той еволюційний шлях, які інші країни проходили, скажімо, за 400 років, пройти за 30. Але з іншого боку, ми живемо в епоху глобалізації з інтернетом, можливістю багато навчатися, запозичувати найкращі досвіди й практики. І ми можемо не чекати 400 років, щоб пройти шлях у питанні саморегулювання медіа, який пройшла, приміром, та ж Швеція[3].

  •  

Приміром, якщо є питання цитування анонімних джерел, зокрема, якихось телеграм-каналів, то це виклик до того стандарту, який вказує, що кожна інформація має бути атрибутована до певного джерела. І це хороший привід для професійної дискусії між самими медіа — що можна робити, чого не можна[3].

  •  

Ситуація в Україні сьогодні така, що рекламний ринок звужується, перед медіа постало чимало проблем, пов’язаних із фінансовим дефіцитом і дефіцитом кадрів. До них ще додаються психологічні проблеми — втома і вигорання. Люди, як-от, приміром, в Одесі чи Харкові, не витримують постійних обстрілів. А журналістика — розумова робота: ти не можеш ніч не спати, а вдень сісти й видати заплановану кількість матеріалів відповідної якості[3].

  •  

Українська журналістика — це не один якийсь пацієнт, якому можна поставити діагноз. Оскільки є незалежні медіа, є залежні медіа, є великі національні медіа, які намагаються працювати за своїми стандартами й давати якісний продукт. І паралельно є оця проблема з єдиним марафоном, яка вже, як я розумію, перетворилася на залежність каналів від державного фінансування, з якої важко зіскочити навіть тим із них, які прийнято називати олігархічними[3].

  •  

Часто журналістський стандарт безсторонності плутають з байдужістю. Однак неможливо бути безстороннім, коли ти висвітлюєш війну у власній країні. І це нормально. Ми маємо це легітимізувати. Це не означає, що ми повинні вдаватися до лексики типу «наші добрі хлопці перемогли смердючих орків». Для цього є свої імена — є українська армія, є російська армія. Не треба применшувати їхню силу і значущість, називати якимось міфічними іменами й так далі[3].

  •  

Я б не ставила жодних діагнозів нашим журналістам і медіа. І просто знімаю капелюха перед колегами-медійниками, які працюють попри війну, невизначеність, руйнування рекламного ринку, повну зміну структури доходів медіа, обвалу цих доходів, фізичної неможливості існувати там, де тебе обстрілюють[3].

  •  

Я думаю, дається взнаки те, що 70 років перебування України в радянській імперії українські медіа діяли в умовах тотальної пропаганди, повної централізації та щільного контролю з боку політбюро ЦК КПРС. Відповідно, журналістські школи, а за часів СРСР були лише два факультети журналістики — в Київському та Львівському університетах — повністю відображали роль медіа в радянському суспільстві. Це був засіб масової інформації та рупор, який інформує людей про завжди правильні рішення владної Комуністичної партії. Відповідно, під це були заточені всі підручники, всі навчальні програми[3].

  •  

Я жодним чином не хочу сказати, що Пулітцерівська премія неважлива. Це «Оскар» для журналістики, найвища відзнака. І те, що цього разу її не дали нікому, пов’язаному з Україною, як на мене, говорить винятково про те, що протягом минулого року, напевно, не було творів, які би сподобалися журі. Бо премія присуджується не за тему, а за журналістську майстерність. Тому я б не пов’язувала з цікавістю до України те, що цього року українські журналісти чи матеріали про Україну не отримали Пулітцера[3].

  •  

Я ні від кого тут не чула фраз на кшталт «Напиши мені у телеграм», або «Я прочитав це в телеграмі». Це російська платформа, яка має попит там, де є російськомовний простір або де він ще донедавна був. На Заході популярні інші платформи, які теж мають безплатний доступ, та ж Х. Британські медіа на анонімні телеграм-канали не посилаються. По-перше, тому що їхні спікери не сидять там. Ну, не веде телеграм-канал Ріші Сунак. А по-друге, тому що посилатися на анонімні зливні бачки тут вважається не комільфо[3].

  •  

Я хотіла б звернути увагу на те, що наступний етап у журналістській роботі після написання новини — це аналіз. Чому це сталося, до чого може призвести, що буде далі? І тут, я вважаю, в нас неоране поле роботи. Тому що висвітлення російсько-української війни — це не лише повідомлення про прильоти, руйнування, смерті, каліцтва. Це ще й роз’яснення — чому ця війна сталася, чим ми з росіянами відрізняємося, чому в Росії інше ставлення до України, ніж у нас самих до себе, і так далі. Ось ця робота в нас ще попереду. Крім нас її ніхто не зробить, і тому в українських журналістів є ще можливість отримати Пулітцера. Не за висвітлення трагічних подій, які відбуваються прямо зараз, а за осмислення, роз’яснення — всього цього в нас дуже бракує[3].

Примітки

[ред.]