Крістіна Лемб

Крістіна Лемб

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Крістіна Лемб (нар. 15 травня 1965) — британська журналістка та письменниця. Вона є головною іноземною кореспонденткою The Sunday Times.

Цитати

Коли українські активістки, з якими я підтримувала контакт, почали розповідати мені, що в Україні також відбувається сексуальне насильство, я спочатку не повірила. Я думала, що це неможливо — щоб 2022 року росіяни знову коїли ті самі речі. Але, на жаль, коли звільнили Ірпінь та Бучу, ми поїхали туди — говорили з людьми і слухали їхні історії. Щодо України досі невідомо — а можливо, й ніколи не буде відомо, — чи була це цілеспрямована політика росіян, чи недисциплінованість солдатів, яких вони відправили воювати.

Мені здається, що на Заході всі дуже чітко усвідомлюють, що Крим був окупований та незаконно анексований Росією. Багато говориться про те, чому тоді нічого не було зроблено. Тепер усе могло б бути зовсім інакше.

Найцікавіше для мене — спостерігати й описувати життя під час війни. Мільйони людей намагаються жити далі: працювати, виховувати дітей, доглядати літніх родичів… Найчастіше це роблять жінки. В Україні мене особливо вразила ваша стійкість. Звук сирени дуже нервує, але здебільшого всі продовжують спокійно займатися власними справами, тому що люди вже призвичаїлися до цього.

Ми всі були шоковані тим, що накоїла Росія в Україні. Я озираюся в минуле й думаю про злочини Росії в інших країнах — наприклад, у Сирії, де я працювала як журналістка. І справді, ми ніколи не складали все це в єдину картину. З нинішньої перспективи ми бачимо дуже чітку траєкторію дій Путіна і розуміємо, що було багато моментів, коли Захід міг втрутитися, але не зробив цього. Мабуть, Путін вирішив, що й тепер ніхто нічого не зробить. І, очевидно, рішучість НАТО його абсолютно вразила. Я знаю, що це набагато менше, ніж хотілося б українцям, але повірте — ми рухаємося в цьому напрямку й демонструємо безпрецедентну єдність.

Спершу я просто хотіла знати, чому ніхто нічого не робить. Зґвалтування — це воєнний злочин. Як так вийшло, що Міжнародний кримінальний суд за двадцять років свого існування притягнув до відповідальності за це лише одну людину? Я почала досліджувати та збирати свідчення жінок із різних зон конфлікту. Авжеж, я зверталася й до історії, зокрема досліджувала сексуальне насильство, яке чинили російські солдати щодо жінок у Берліні під час його звільнення наприкінці Другої світової війни. Про це після того не говорилося, тому що зґвалтування — це єдиний злочин, у якому жертву змушують думати, наче це вона зробила щось не так. Жінкам було соромно, багато хто з них наклали на себе руки.

Сьогодні Україна стала брендом. Усі знають, що таке Україна. Багато британців мають українські прапори і носять одяг в українських кольорах. Україна ще довго буде потужним символом опору агресії, бо ми всі розуміємо, що ви воюєте в тому числі й за нас. Якби ви програли, то куди далі посунули б росіяни?

Я провела багато часу в Пакистані. Його тодішній прем’єр-міністр Імран Хан був першим, хто відвідав Росію після початку повномасштабного вторгнення. Афганістан — це теж цікавий випадок. Логічно було би припустити, що вони підтримають вас і виступлять проти Росії, оскільки й самі постраждали від радянської окупації. Одначе сьогодні Афганістан є дуже проросійським. Я думаю, що тут працює принцип «ворог мого ворога — мій друг». Вони розглядають Росію та Іран як антизахідні сили.

Я багато писала про зґвалтування на війні. 2014 року я робила репортаж про полонених єзидок, яких бійці «Ісламської держави» вивезли з Іраку в Сирію, де утримували як секс-рабинь. Одна дівчина розповіла мені, що її перепродували дванадцять разів. Вона сказала, що почувалася, наче свійська коза. Це абсолютно жахливі історії. Багатьом дівчатам удалося звідти втекти, але деякі досі вважаються зниклими безвісти. Одна з найважчих для мене як журналістки речей — це повідомлення від респондентів, які поділилися своїми страшними досвідами. «Я розповів свою історію, — пишуть ці люди, — і що це змінило?» Доти я вважала, що моя справа — розповісти про те, що відбувається, а вже інші мусять щось із цим робити. Але потім почала розбиратися, чому ж нічого не робиться.

Я часто буваю в жахливих місцях. Бачу, як люди коять жахливі речі — але бачу й невимовний героїзм інших, звичайних людей. Я була в Алеппо, коли росіяни стирали це давнє місто на порох, і спостерігала, як місцеві мешканці намагалися жити далі без електрики й води. Стояв крижаний холод. Жінки витягали рами з вікон та дверні лиштви, щоб розпалити вогонь — обігрітися і зготувати дітям сніданок, спекти млинці з хоч якимись фруктами із останньої жменьки борошна, яку вони могли роздобути. Ця неймовірна міць людського духу в найсутужніших обставинах не дає зневірюватися. Я бачила, як люди переживають страшні жахіття, і можу сказати, що ми, очевидно, сильніші, ніж гадаємо.