Косач Михайло Петрович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Михайло Косач
Косач Михайло.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах

Михайло Петрович Косач (псевдонім Михайло Обачний та інші; нар. (13) 25 липня 1869, Новоград-Волинський — 16 жовтня 1903, Харків) — український вчений-фізик, метеоролог, письменник та перекладач, громадський діяч, старший брат Лесі Українки, Ольги Косач-Кривинюк, Оксани Косач-Шимановської, Миколи Косача та Ізидори Косач-Борисової.

Цитати[ред.]

  •  

Розігнався я оце мотиви пісень на цифри перекладати та закон знаходити, та поки що нічого не виходить, загайне діло це перекладання, тим то поки одну й переклав, як перекладу більш, то, може, що й удасться закметити. Коли Леся може, най пришле свої купальні пісні, я б з них почав систематичну роботу[1]. — з листа до матері і Лесі від 4 серпня 1890 р.

  •  

Взагалі вночі море на мене завше робить вражіння якогось іншого світу, зовсім не такого, яким він єсть навсправжки. На морі вночі розумієш і віриш грецьким стародавнім міфам. Вони такі, як Венера, — породження моря і, як вона, надзвичайно гарні, як і українські пісні, — діти тихих вод та ясних зір[2]. — з листа до Л. Українки від 14 липня 1891 р.

  •  

Завше новатори майже з нічого починали. Почнемо й ми; добре й те, що хоч почва трохи таки готова, і нове зерно вже починає сіятись і потроху сходити. Може, ми попливемо перш і не дуже то просто, але знаєш нашу приповістку волинську «Чорт побери, аби їхати». Час човна спихати, яке б там море не було[3]. — з листа до Л. Українки від 14 липня 1891 р.

  •  

Сьогодня іде дощ, а мені все видається плескіт моря, і все воно перед очима стоїть, срібне та синє, та тихе, та лагідне, і голос ніби над ним летить «вернись, синку додомоньку...» То знову ніби хвиля по ньому гуляє і у берег б'є, а на березі на скелі стоїть нещаслива Іфігенія і дивиться у далечінь[4]... — з листа до Л. Українки від 14 липня 1891 р.

  •  

Чим далі од тебе я, тим більше я за тебе боюся і шкодую тебе, і тобою горджуся, бо ти справді можеш сказати: feci quod potui, faciant meliora potentes[5]. А тра багато могти, щоб зробити краще од тебе. Пісня твоя не вмре, не загине[6]. — з листа до Л. Українки від 18 серпня 1891 р.

  •  

Взагалі мені здається, що несправедливе нарікають на наше століття і останні часи, що героїзм, сила волі і характеру перевелися. Вони єсть, але в інших формах, інакше виявляються, а люде, що привикли бачити нарядженого в героїчний костюм, не бачать героїзму під звичайною одежею сучасного чоловіка. Минуть віки, і потомки бачитимуть в XIX ст. героїзм, а в свої часи не убачатимуть його[7]. — з листа до Л. Українки від 9 березня 1897 р.

  •  

Nemo estprofeta in patria sua[8]. Psevdo prophet'a зараз признають усі, а настоящого — трудно. Psevdo-пророки — це вже неминуча пошесть, зло «неизбежное», так як і галичане, которими, як ти справедливо кажеш, нас Бог покарав за гріхи дідівські. Справді, не так тії вороги, як добрії люде[7]. — з листа до Л. Українки від 9 березня 1897 р.

  •  

Час лине хутко, дуже хутко. В Дорпаті я оце скоро 8 літ, а почуття од них, немов я тут лише 8 тижнів. Я й досі не вважаю його своєю власною домівкою, містом, де я мешкаю. Домівка настояща властива для мене, принаймні по тому почуттю, яке зв'язане з цим словом, лише в Колодяжному. Колодяжне — оце власне дома, а решта, то це все так собі — межи іншим[9]. — з листа до Косач О. П. (матері) від 19 лютого 1898 р.

  •  

Знай, мамо, що аби ти од мене не одцуралася, а я од тебе нігде-нігде не одцураюсь, з радістю своєю піду до тебе ділитись і в лихові та горірозваги шукати. Кожна дрібниця з твого життя, твоїх справ, твоєї роботи й клопоту мені більше цікаві, ніж свої власні.
Мені руки тремтять кожен раз, як я твого листа беру, серце колотиться, поки його читаю. Невже ти мене не знаєш, адже ж, чим глибше яке у мене почуття, тим менше я про нього говорю, тим глибше його у серці ховаю. Я сам боюсь доторкатись до нього, я почуваю його в собі, але говорити не смію. [...] Знаю тілько, що серце у мене кров'ю обливається з-за тебе, з-за твого горя, з-за твоєї образи на мене[10]... — з листа до Косач О. П. (матері) від 2 квітня 1898 р.

  •  

Мамо, мамо, годі буде з нас того лиха, того горя, — берім факти так, як вони єсть, розуміймо слова так, як вони говоряться, — а якщо здасться не так, то говорім зараз, вияснюймо справу, мовчати не добре, не хороше; виплакані сльози в тисячу раз легші сліз задушених, перегорілих[11]... — з листа до Косач О. П. (матері) від 2 квітня 1898 р.

  •  

Оренду я завше вважав і вважаю яко ліквідацію захованого у землю власною господаркою капіталу. То, що господар клав на проценти в землю, то орендар витягне сак чи так, це вже діло свято. Невизискуючої оренди нема, це аксіома. Питання може бути лише в ступені визискування і в розумності його[12]. — з листа до Косач О. П. (матері) від 29 травня 1898 р.

  •  

Власне тепер, коли goldene Jugend-Zeit[13] йде поза плечі, я особливе почуваю, наскілько воно менідороге. цеє Колодяжно, зі своїм полем, своїм лісом та сіножатями, з старим домом, каштаном і усім, що в ньому й коло нього[12]. — з листа до Косач О. П. (матері) від 29 травня 1898 р.

Цитати з творів[ред.]

  •  

Я шукав мети мироздання і не знайшов її, обернувся до причини і теж не зобачив, бо в безконечности воно почалось і в віках не кончиться, — все одміняється і переходить, ніщо не трива, і все повертає знову, нема нічого нового, і не було нічого зовсім однакового. І мудрий світа сього скаже, що мета — сам для себе світ і причина своя — він сам єсть[14]. — «Сон пана Асистента»

Цитати про Михайла Косача[ред.]

Леся Українка про брата[ред.]

  •  

Він тут удома всі книжки залишив і тілько з своєю математикою возиться, завжди він так, то задачі робить, то в математичних книжках риється, так у тому кохається, що нам часом аж смішно, він навіть, сам того не примічаючи, привик міряти людей математикою: напр[иклад], як часом каже про кого, що недотепний, дурноватий, то каже, що «він математики ні в зуб не знає»[15]. — з листа до М. П. Драгоманова, середина червня 1888 р.

  •  

Міша теж дещо пише і перекладає, тепер приїхавши до дому, він навіть досить багато пише. Мені подобається його писання, я навіть при його математичній вдачі не сподівалась від його такої поетичності (віршів він, правда, не пише). Шкода тілько, що він пише все такі коротенькі речі, я все його намовляю почати що-небудь настояще, а то що ж то все такі «стихотворения в прозе» писати[16]! — з листа до М. П. Драгоманова від 5 (ст. ст.) січня 1890 р.

  •  

О так, мамочко, може, справді в моїх очах є щось Мішине, бо в моєму серці є його струни. Я так само не вмію ніким ні для кого жертвувати, хіба що собою, своїм власним життям[17]... — з листа до матері від 19 листопада 1903 року

  Леся Українка

Ольга Косач-Кривинюк про брата[ред.]

  •  

Була в нього одна надзвичайна здатність: зрозуміло й цікаво розказувати про що завгодно, хоч би й про щось найскладніше, кому завгодно, хоч би й дитині малій, хоч би й зовсім неосвіченій людині. Пригадую собі, як він розказував колись нашій наймолодшій сестрі Ізідорі, як їй було 3–4 роки, про те, як улаштовано та як працює «Монетный двор», а вона, широко розплющивши свої великі сині очі та аж рота роззявивши од захвату, слухала надзвичайно цікаве і зовсім зрозуміле їй оповідання. Часто він, власне, цілі лекції читав на різні наукові теми нашим робітникам, здебільшого навіть неписьменним, а вони слухали, затаївши духа, такі були зацікавлені та захоплені його оповіданнями[18]. — Зі спогадів

  — Ольга Косач-Кривинюк
  •  

Мати не любила «дитячих книжок», уважала, що вони лише псують дитині-людині смак, а тому, як згадували й розказували потім Леся з Мішею, у них були просто хороші книжки, а не спеціально пристосовані для дітей переробки чи скорочення, чи якесь «кисло-солодке сюсюкання», нібито таке миле дітям, справді ж здебільша їм одворотне, поки у них ще не зіпсований смак. З розповідей знаю, що в Звягелі найлюбиміші, буквально «підручні» й «настільні» книжки у Лесі й Міші були такі: «Мифы классической древности» Штоля в російському перекладі (зовсім без жадної белетристики, без жадного «пристосування» серйозно написана книжка); «Сербські народні думи й пісні» в українському перекладі Михайла Старицького; ще було кількатомне видання, що звалося у дітей «Дикі люди»[18]. — Зі спогадів

  — Ольга Косач-Кривинюк
  •  

Міша був перша, бажана, радісно ждана дитина у наших батьків. Вони обоє були тільки щасливі від його народження. Вдався він вродою гарний, вдачею яскравий, показний. Здатний, навіть талановитий, розумний, жвавий, говіркий, веселий, дуже добрий, з феноменальною просто пам’яттю. Дуже рано навчився читати. У 7–8 років уже стільки всього читав, так досконало пам’ятав усе прочитане чи почуте, такий був розвинений, так багато всього знав, що попросту вражав цим усім. Доросла людина могла з цікавістю й приємністю поговорити з ним довший час. Такий яскравий, ефектний він був усе своє життя[18]. — Зі спогадів

  — Ольга Косач-Кривинюк
  •  

Міша й Леся (у нас в родині, то ніби формула якась була: «Міша й Леся», як вони були зовсім невеличкі, ще в Звягелі, то їм давали навіть колективне ім’я «Мішолосіє», бо Лесю років до 5–6 називали «Лося», що їй дуже не подобалося. Звали їх так, бо вони дітьми, років до 13–14, були все вкупі, вчилися, робили все разом) часто згадували дім Завадських і, особливо, сад при ньому[18]. — Зі спогадів

  — Ольга Косач-Кривинюк

Інші[ред.]

  •  

Що то була за прекрасна людина — молода, чесна, енергічна і весела, як соняшний промінь! [...] Людина з ясною головою, з великими науковими й літературними здібностями, він ніколи не ставав на котурни, не приндився, а був завжди веселим і щирим юнаком[19].

  Людмила Старицька-Черняхівська
  •  

Це був дуже гарний юнак, врода якого нагадувала жіночу: русявий, з променистими сірими очима, рум'яний. Привітна усмішка не сходила з його вуст.. Коли Михайло приходив до нас із своїм приятелем, то приносив з собою веселість і бадьорість[19].

  — Оксана Стешенко (з дому Старицьких)

Критика[ред.]

  •  

Інкрустація біблійних текстів у структуру твору, використання асоціацій, викликаних афоризмами зі Святого Письма, — найхарактерніша ознака стилю малої прози Михайла Обачного. Як людина він сприймав Книгу книг як невичерпне джерело свого розумового розвитку й життєвої мудрості; як художник слова він захоплювався неповторністю її образів, витонченою організацією її текстів та їх мелодійністю[14].

  — Лариса Мірошниченко

Примітки[ред.]

  1. М.Косач, 2017, с. 68
  2. М.Косач, 2017, с. 285
  3. М.Косач, 2017, с. 286
  4. М.Косач, 2017, с. 287
  5. Я зробив усе, що міг; хай хто може, зробить краще (Овідій)
  6. М.Косач, 2017, с. 39
  7. а б М.Косач, 2017, с. 357
  8. ніхто не пророк у своїй вітчизні (лат.)
  9. М.Косач, 2017, с. 382
  10. М.Косач, 2017, с. 390
  11. М.Косач, 2017, с. 391
  12. а б М.Косач, 2017, с. 401
  13. золотий час юності (нім.)
  14. а б М.Косач, 2017, с. 167
  15. М.Косач, 2017, с. 60
  16. М.Косач, 2017, с. 66
  17. М.Косач, 2017, с. 11
  18. а б в г Звягельський період Лесиного життя (13.02.1871 – перша половина 1879)
  19. а б М.Косач, 2017, с. 10

Джерела[ред.]

  • Михайло Косач (Михайло Обачний). Твори. Переклади. Листи. Записи кобзарських дум / Упоряд. Мірошниченко Л. — Київ: Видавничий дім «Комора», 2015. — 2017 с. — ISBN 978-617-7286-26-3


Bookmark-new.svg