Долгорукова Наталія Борисівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Наталія Долгорукова
Sheremetieva dolgorukaya.jpeg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Княгиня Наталія Борисівна Долгорукова (або Долгорука; уроджена Шереметєва, після постриження схимонахиня Нектарія; нар. 17 (28) січня 1714 — 3 (14) липня 1771, Київ) — мемуаристка XVIII століття, одна з перших російських письменниць.

Цитати[ред.]

  •  

У всіх нещастях я була своєму чоловікові товаришем; і тепер саму правду кажучи, що побувавши у всіх бідах, ніколи не розкаялася, для чого я за нього пішла, і не дала в тім безумства Богу[1]. — З «Власноручних записок»

Про Долгорукову Наталію Борисівну[ред.]

  •  

Вона сама спромоглася розказати про своє життя, і її розповідь вражає щирістю та майстерністю. Її твір – один із зразків сповідально-біографічного жанру. Але її не почули. Почули Некрасова і Рилєєва – повірили не свідченням жертви, а промовам найнятих судом адвокатів. І таке буває в літературі, часто буває[2]. — З есею «Наталія Долгорукова»

  Ганна Улюра
  •  

Долгорукова мала дивовижно виразні очі. Збереглося два її портрети: один світський, другий чернечий. Можна припустити, що тогочасна портретна техніка улесливо акцентувала в жіночих обличчях саме очі, але величезні очі є й на стриманому портреті Нектарії. Очевидно, вона знала про свою найвиразнішу рису. Вона справді бачить цей світ, вона дуже уважно вміє дивитись. Але її позиція свідка – поза очі в очі, впритул до світу. Вона воліє, вона вимагає, щоб і світ, який був до неї таким несправедливим, мав сили повернути прямий погляд[3]. — З есею «Наталія Долгорукова»

  — Ганна Улюра
  •  

«Записки» творились, коли сентименталізм у Росії з його пильною увагою до руху почуттів і емоцій тільки-тільки набрав силу. Очевидно, Долгорукова була уважною читачкою. Вона пише свою біографію, власне, не історією життя (як роблять її британські чи німецькі колежанки), а історією почуттів[3]. — З есею «Наталія Долгорукова»

  — Ганна Улюра
  •  

«Нехай витриваліший мармур могил, ніж хрест дерев’яний в пустелі, та світ Долгоруку іще не забув». Це вже Некрасов. А от могила монахині Нектарії втрачена[3]. — З есею «Наталія Долгорукова»

  — Ганна Улюра
  •  

«Хоча й надилась я надалі щасливою бути, але часто дуже джерела з очей били». Вона часто повторює і цей образ – джерела, що б’ють з очей. Вдала поетична метафора в «Записках» – саме через акцентовані заплакані очі. Світ, який згадує авторка, буквально можна побачити, їй безкінечно важливий саме зір і зорові спогади, але вони наче в тумані – в сльозах чи пелені дощу[3]. — З есею «Наталія Долгорукова»

  — Ганна Улюра
  •  

Як часто буває саме в історії літератури, Долгорукова відоміша не як авторка, а як героїня. Про неї написали, зокрема, великі поетичні твори двійко відомих поетів-класиків. Вона персонаж поеми Миколи Некрасова «Російські жінки», де постає попередницею-в-подвигу дружин декабристів, і зараз невідомої, а свого часу просто хітової балади Кіндратія Рилєєва «Перстень». Біографія Долгорукової так і проситься в повчально-романтичні поеми. І є щось докорінно типове й докорінно несправедливе в тому, що про її життя ми знаємо зі слів Некрасова і Рилєєва[2]. — З есею «Наталія Долгорукова»

  — Ганна Улюра

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg