Джмелиний мед

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Джмелиний мед» (швед. Hummelhonung) — повість шведського письменника Торґні Ліндґрена, видана 1995 року. У 2015 році вийшла екранізація роману українського режисера Вікторії Трофіменко «Брати. Остання сповідь».

Цитати[ред.]

  •  

Уже в цьому житті свята людина — чи так звана свята — пройнята свідомістю, що вона швидше відтворює чи показує щось чуже, безіменне, ніж живе у звичайному розумінні, що її світ — це уявний світ, що вона мов собака, наслідує свого пана. Ні, «наслідує» — не те слово: вона приймає до свого власного життя щось невідоме, вона образно сказавши, споріднена з кимось або з чимось таким, чого вона не знає, але хоче пізнати.[1]

  •  

Можна писати книжки про що завгодно.[2]

  •  

Але час іде, і вже не бачиш нічого, крім своїх пальців, як тримаєш їх перед собою. Все розпливається і розпадається.[2]

  •  

Під час розмови думка весь час змушена мимоволі відхилятися й викручуватися, вона викручується і спотворюється, щоб комусь сподобатись чи когось подражнити, стає підло зрадливою. А самітна думка, навпаки, незалежна, вона залишається в тілі й не зупиняється ні перед чим. (…) Думання виснажує людину.[3]

  •  

Моє уявлення про смерть — це коли людина падає. Як ми помираємо, то вже назавжди мертві. Чи щось таке.[4]

  •  

Світ згладжується, перетворюється на безкровну абстракцію, він схиляє людину до байдужості, якщо не сказати до відстороненості. Легендарні постаті заражають оточення своєю репрезентативністю, навіть той краєвид, де вони живуть, стає їхнім речником.[5]

  •  

Тіло — це найприродніша у світі річ, воно живе собі і робить своє діло, навіть як ти про нього зовсім не думаєш.[6]

  •  

Життєві умови треба достосовувати до самого життя, тільки велике життя може дозволити собі розкішні умови. У скромному, непоказному житті треба палити поволі, безперестанку і дбайливо.[7]

  •  

Я добре почуваю себе від солодощів, — сказав він. — Це моя пожива.[8]Улоф

  •  

Солодощі просякають у все твоє тіло, це не лише рожевий смак на язиці й на піднебінні, о ні, вони навіть лоскочуть волоски у вухах і зволожують та живлять нігті на ногах, взагалі солодощі — це ліки на все гірке і прикре в цьому нікчемному животинні, вони згладжують бурхливі перепади між страхом і надією, відновлюють рівновагу духу. (…) явище, яке називають щастям, — не про що інше, як солодощі; втіха від солодощів і щастя — це одне й те саме.[9]

  •  

У нього є для чого жити — для цукру. Якби я мав щось схоже на цукор.[10]Гадар про Улофа

  •  

Свого брата хоч не хоч знаєш усього до найменшої родимки і бородавки, до кривого нігтя, ба навіть усе добре і погане у них таке неподільне, що можна сказати: наша нежить, наша клишоногість, наш пуп, наші великі передні зуби, наші міцні м'язи.[11]

  •  

Чужа людина вкрай небезпечна, від неї можна чекати геть усього. (…) А як чуже врешті все-таки проникне у твоє тіло, ти стаєш хворий, а коли воно цілком опановує тебе, ти помираєш.[12]

  •  

Треба завжди все обмірковувати наперед, свої плани і постійно бути готовому до найгіршого.[13]

  •  

І обом їм стало зрозуміло, що поки все це скінчиться, поки їх так чи інакше витягнуть із того колодязя,один із них має з'їсти другого.[14]

  •  

Різниця між «бути» й «показувати» не така важлива, як люди звичайно вважають. (…) Самим собою ти стаєш тільки тоді, коли показуєш когось чи щось, у кого чи в що справді віриш.[15]Христофор

  •  

Людина нічого не тямить у повільності, вона розуміє тільки те, що рухається з такою швидкістю, як вона сама. (…) Людина, що підпала під владу часові, після того вже не має минулого, має тільки зникле, втрачене, спалене. А без минулого людина — лише подмух вітру. Сумлінно й повільно прожите минуле — це єдина сировина, з якої утворюється витривала людина.[16]

  •  

Коли хочеш писати, то спершу вибираєш якусь тему. В кожну тему можна вкласти що завгодно.[17]

  •  

Серце має свої права… Несподівано може рвонутися і кінець. Серце — як пекельна машина.[18]

  •  

І трапляються дива, адже всім відомо, що трапляються. (…) Це єдине, що людина знає напевне, — відповів він. — З усім іншим може бути всяк, а те, що дива трапляються, не викликає сумніву.[19]

  •  

Небезпечно ділити життя на дуже багато завдань, бо, крім одного, сказати б, виняткового призначення, все решта було б безглуздям, чим воно і є насправді.[20]

  •  

Людина не може бути тільки доброю, добрість складається з сили-силенної часточок. Ніхто не може мати їх усі.[21]

  •  

Людині хочеться говорити вночі.[22]Гадар

  •  

Помирання — також певний різновид життя, (…), життя в найвищому ступені, оголене існування, коли, властиво, ніщо вже не можна висловити чи виявити, людина просто є, і, крім цього, нічого більше немає, вона натужується до краю, аби затримати життя, щоб воно не залишилося навіки недобутим до кінця, і як той, хто помирає, говорить, то не тому, що хоче сказати щось особливе, а тільки тому, щоб продовжити час.[23]

  •  

Почуття — це чуже, неприродне, новомодне явище. (…) Почуття — це знаряддя для того, щоб керувати собою та іншими людьми.[24]

  •  

У самітному житті найкраще те, що людина вчиться пізнавати себе. Не треба натужуватися, щоб спробувати зрозуміти когось іншого, можна спрямувати всі зусилля думки на себе.[25]

  •  

Мабуть холод, сніг і темрява заспокоюють біль.[26]

  •  

Коли цілий день лежиш нерухомо горілиць, то можна додуматися до чого завгодно.[27]

  •  

Ніколи не відомо, що краще знати, а чого не знати.[28]

Примітки[ред.]

Джерело[ред.]