Войцех Ґурецький
| Войцех Ґурецький | |
 Стаття у Вікіпедії
|
Войцех Ґурецький (пол. Wojciech Górecki; 23 січня, Лодзь) — польський історик, журналіст, репортер, політолог та аналітик, цікавиться тематикою Північного та Південного Кавказу, а також Центральної Азії.
Цитати
[ред.]Батьком польського репортажу вважають Мельхіора Ваньковича (1892–1974), який від 1920-х років публікував репортажі з Польщі й з-поза неї, однак найбільшої слави зажив завдяки творам про Другу світову війну, зокрема монументальному тритомному репортажу «Битва під Монте-Кассіно». Варто згадати Ксаверія Прушинського (1907–1950), який у 1930-х здобув популярність із репортажами про Палестину та громадянську війну в Іспанії. Проте справжній розквіт жанру припав на 1960-1970-ті, коли почали виходити репортажні книжки Капусцінського, Конколевського, Ганни Кралль (1935), Малґожати Шейнерт (1936) і багатьох інших чудових авторів і авторок[1]. |
Ґабріель, і не лише він, був переконаний, що літературний репортаж як спосіб описувати світ вичерпав себе. У той час багато репортерів узагалі пішли з професії в дипломатію, політику й бізнес. |
Нині неможливо компетентно писати про цілий світ, тому репортери зосереджуються на конкретних проблемах чи регіонах, нерідко стаючи визнаними експертами: Войцех Яґельский — щодо Африки, Павел Смоленський — щодо Ізраїлю та Палестини, Маріуш Щиґел — щодо Чехії. Поруч з іншими чеснотами, сила їхніх книжок полягає у виняткових, роками накопичуваних знаннях[1]. |
Нобелівську премію з літератури 2015 року отримала білоруська репортерка Світлана Алексієвич, яку вважають ученицею Капусцінського (критики підтвердили, що це премія для жанру). Два роки по тому польську літературну премію «Ніке» здобула репортажна книжка «Щоб жодного сліду. Справа Ґжеґожа Пшемика» Цезаря Лазаревича (1966). Від 2010 року літературні репортажі відзначають Премією імені Ришарда Капусцінського[1]. |
Парадоксально, однак занепад комунізму та здобута на межі 1980-1990-х років незалежність позначилися кризою якості. Відтепер можна було писати про все, тож езопів стиль утратив актуальність. Стилістичні прийоми й мовні ігри не відповідали новому часу, який вимагав чисел, конкретики, телеграфних скорочень. Редакції почали рахувати гроші й часто доходили висновку, що тримати репортера на зарплаті невигідно, бо він дорого обходиться (багатоденні відрядження, готелі, переїзди), але мало пише, зазвичай не більше одного тексту на місяць[1]. |
Під час Другої світової війни мільйони людей зазнали таких переживань, що на їх тлі бліднуть будь-які фантазії та вимисли. Тому після війни стрімко розвинулася — по всій планеті — література факту: спогади, біографії, історичні книжки. Нині ми неабияк виснажені всілякою несправжністю: реклами, мильних опер, фейкових новин. Недарма редакція оксфордських словників обрала словом 2016 року «постправду». Люди, принаймні чимало з них, хочуть дізнатись, ЯК БУЛО НАСПРАВДІ. І завжди люблять читати про інших людей[1]. |
Репортаж і далі друкують у газетах, але він щораз менше є жанром журналістики й щораз більше — самостійним жанром на межі журналістики та художньої літератури. Дедалі частіше репортери не є штатними журналістами, тож мають змогу зосередитися на власних проектах і книжках, не відчуваючи тягаря редакційних завдань і дедлайнів. Цьому сприяє дедалі розвиненіша система грантів і стипендій[1]. |
Чверть століття тому в інтерв’ю для місячника Res Publica Nowa Ришард Капусцінський сказав мені: «Я за таке письмо, яке зближує, а не розділяє, яке сприяє порозумінню, а не породжує протистояння. Я цілком свідомо стараюся, щоб мої книжки були різновидом перекладу: однієї культури на іншу культуру, одного погляду на інший погляд, одного способу мислення на інший спосіб мислення. У сучасному світі можна кому завгодно висунути довгий перелік скарг, звинувачень, образ, і часто вони слушні. <…> Коли ми стаємо на шлях взаємних закидів: а вони нам те, а ми їм се, — то заходимо в глухий кут. Це шлях до чергових образ, чергових страждань, чергових людських жертв»[1]. |
Примітки
[ред.]
