Перейти до вмісту

Венгринюк Христина Юріївна

Матеріал з Вікіцитат
Христя Венгринюк
Стаття у Вікіпедії

Хри́стя Венгриню́к, повне ім'я Христи́на Ю́ріївна Венгриню́к (10 вересня 1987, Чернівці) — українська письменниця (прозаїк, поетеса, драматург), літературознавиця, художниця. Співзасновниця видавництва «Чорні вівці».

Цитати

[ред.]
  •  

Доброчинність — це теж різновид мистецтва. Я не волонтер на постійних засадах, але допомагала іншим завжди. Напевно, якоюсь мірою це дає мені відчуття цінності, сама починаю себе поважати й радію, що змогла допомогти хоч комусь. І насправді не знаю відповіді на питання, чи це все робиться від доброї душі, чи є втечею від тривожної реальності. Та, зрештою, яка різниця, головне — результат[1].

  •  

Дуже страшно забути своє минуле, це наче народитися вже в дорослому житті без сенсу, без підґрунтя, без опори. Саме спогади й пам’ять створили кожного з нас такими, якими є тепер. Тому так важливо нести та розуміти свою кодову пам’ять, свою прапам’ять, знати і досліджувати життя й топоси предків, бо це і є початок кожного з нас[1].

  •  

Завжди переживаю, чи не шкоджу читачам своєю творчістю. Та отримую відгуки, що їм якраз дуже відгукується, що багато хто про таке ж думає, страждає від подібного, не розуміє, не приймає, вимучується[1]...

  •  

З власного досвіду знаю, що батьки дають перевагу розважальним, веселим, смішним книжкам, а на геніальну книжку «Видавництва Старого Лева» «Війна, що змінила Рондо» відповідають: «Ой, ну не треба нам про війну, дайте щось веселе». А книжки нашого видавництва про реальність життя, про втрати, навіть не хочуть відкривати. Так, веселе для дітей необхідне, та життя не складається лише з приємного. Вважаю, що з дітьми делікатно і мудро варто говорити про все[1].

  •  

Маємо кілька книжок про смерть, написаних для дітей. На жаль, батьки надто оберігають малечу від всього непростого, сумного та реального... Але життя різне — і ми ніколи не знаємо, що станеться завтра. А чи не варто ніжно й обережно готувати дітей до того, що тваринка, яка живе в сім’ї, не існуватиме вічно, що дідусі та бабусі старіють і відходять у вічність, що, зрештою, ніхто ні в чому не може бути певним, бо багато чого від нас просто не залежить[1]?

  •  

Не знаю, як в інших видавництвах, але можу точно сказати: у нас книжки творять справжні літературні фанати. Вони ж — і власники, самі ж провадять просвітницьку діяльність і... не заробляють на своїх виданнях. Одним словом — шаленці, бо з року в рік віримо, що читатимуть більше, купувати будуть масовіше, що якась наша новинка таки стане бестселером, що нарешті батьки будуть готові говорити з дітками на складні теми[1].

  •  

Поезія — це особливий стан, я давно не можу її писати і якоюсь мірою рада цьому, бо завжди вона твориться мені лише зболенням[1].

  •  

Фестивалі дають можливість почути інших й бути почутою, але воно все досить відносне: згадаймо, наприклад, Селінджера, який ніколи не виступав, не давав інтерв’ю, а залишився у світовій літературі назавжди[1].

  •  

Я думаю, що глибока відданість справі, якою живеш та любиш, — найкраще долання негативних емоцій. Це може бути будь-що: якщо ти ветеринар і щодня рятуєш маленькі душі, якщо ти бариста і готуєш смачну каву, якщо ти митець і до останньої краплі віддаєшся своїй творчості. Найважливіше — віднайти своє призначення, воно є у кожного, і це означає, що кожен має свою місію, варто тільки усвідомити її й незрадливо йти за нею[1].

  •  

Якби не спогади, я б не могла й половини своєї прози написати, бо все тягнеться з минулого, з пам’яті, зі снів та спогадів. Вони є ключем усього й нашим майбутнім теж[1].

  •  

2018 року одеський «Театр вух» зіграв «Народжуватися і помирати взутими», далі — «Про мого білого старого Качура», тепер ідеться про виставу за ще однією моєю книжкою. Це фантастичний досвід, бо ти можеш побачити себе, свою творчість збоку. Жодного разу не була включена в процес творення вистави, завжди бачила її вже на прем’єрі, це дуже особливі відчуття, наче ти потрапляєш в іще одну рецепцію власного ж серця[1].

Цитати з віршів

[ред.]
  •  

А ти знайдеш мене у тому єдиному звуці,
Який колись почуєш
І не зможеш відтворити…
…один-єдиний… один-єдиний…
…один-єдиний…
Не зможеш[2]

«Ще декілька хвилин і минуть почуття».
  •  

Посадити пір’їну і проросте дерево з подушками.
І позривати ті подушки,
І покласти одну на одну…
Аж до янголів… які самі сиплять ті пір’їни,
Щоб нам до них – ближче…
Часом треба просто повірити,
Що янголи різняться від людей лише пропискою[2]

«Не треба боятися проспати…».
  •  

я глибоко лягаю у стіни
розмокаю в ущелинах
дивних малюнків
і тоді ексгумованим криком
батареї наповняться стогоном
скрипки.
Я у стінах сидітиму довго
… мені вкрай необхідно
тебе відмолити[2]

«розтікайся розтопленим медом».

Примітки

[ред.]