Павлюк Ігор Зиновійович
| Павлюк Ігор Зиновійович | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Павлюк Ігор Зиновійович (нар. 1 січня 1967, Волинь) — український письменник, науковець.
Цитати
[ред.]- А любов — то, як і висота:
Кров'ю п'яна плата за неволю.
- («Обростає пальцями струна» // Стихія. — С.108)
- («Цього року втомивсь я від дикого щастя і спеки» // Магма. — С. 16)
- («У тремтячих плащах я ходжу по залізних вулицях» // Алергія на вічність. — С. 50)
- А ти — наче блискавка, крізь життя
Майнула — і впала в сон.
Любов не вмирала —
Як вовче виття
Поміж старих ікон.
- Співаю.
Спиваю.
Радію чужому щастю.
Смакую печаллю — мов тілом сухого вина.
І після любові легко − як після причастя.
А те, що є війни, −
Хіба ж то моя вина?..
- А я не люблю і не хочу такого народу,
Який за «півлітру» чи гречку
Сам зможу купить.
- Авангардисти б'ють вікна у корчмах, доки натуральні митці на барикадах.
- («Ігор Павлюк. Сторожі генетичного коду (про сучасну молоду поезію України)»)
- Багатий, сильний, бідний, розіп'ятий –
Він завжди мій, оцей безкрайній край,
Де свято душ і календарне свято
Не збіглися — ну як любов і рай.
- ((Сни // Бунт. — С. 46)
- Бо біль — то Бог.
- Бо любов завжди ледь-ледь сильніша
За серця монахинь молодих.
- (Таємна любов // Стихія, — С. 59)
- Бог восени із жіночим обличчям…
- („Вечір жовтневий“ // Стратосфера. — С. 112)
- В усі часи і в усіх племен та народів братство по духу цінувалося вище ніж братство по крові…
- В анархії занадто багато спокус.
- («Ігор Павлюк. Літературний Львів сьогодні: хто написав би „Слово о полку…“?»)
- В нас вино золоте і ворона з обличчям пророка.
Тремні квіти свічок…
І готовність іти на війну,
Де, як перша любов, нас чекає ще смерть синьоока.
То ж, як першу любов, я її не мину.
- («Золотава печаль починає відлунювать сріблом» // Стратосфера. — С. 199))
- Вбивство любові — найбільший гріх
На цій вороній землі.
- («Берег як берег/»/ Стихія. — С. 66)
- Видно, на роду мені назначена
Та печаль з переходом в любов.
Мезозой… весняна Русь… козаччина…
Звідки вийшов і куди прийшов.
- («Видно, на роду мені назначена» // Магма. — С. 136)
- Все ніжніше думаю про смерть.
І вона також у мене вірить…
- («Все ніжніше думаю про смерть» // Стратосфера. — С. 136)
- Епатаж, бутафорія, балаган, буфонада, бурлеск — це (ще із Древньої Греції відомо) — забави для плебсу, для рабів. Аристократи ж завжди ходили на високе, на драми, трагедії…
- («Ігор Павлюк. „Легке чтиво“ чи густа образна література — чого нині бракує сучасній укр. літературі?»)
- Жити я готовий цілу вічність, вмерти я готовий кожну мить: («Ігор Павлюк: „Жити я готовий цілу вічність, вмерти я готовий кожну мить“»)
- Згортається любов — моє болюче свято,
Що душу намота на п'яну вісь Землі.
У дзеркалі вина вже друзів небагато –
І ті уже, і ті поза межею слів.
- («Вже лірика моя за епосом скучає» // Бунт. — С. 106)
- Згортається сміх при зорях.
І струмом проймають струни…
Моргають до душ козацьких
Розп'яті Христом Перуни.
- (Несемось Чумацьким Шляхом // Україна в диму. — С. 31))
- І сховатися ніде від свого єдиного Бога…
Та й навіщо?
Адже я люблю Його, а не боюсь.
- (Відвідання Хортиці 16 жовтня 2003 року // Магма. — С. 181)
- І упав, і пройшов
З небом, як по лезах я.
Є щаслива любов…
Інше все — поезія.
- («І упав, і пройшов…» // Скляна корчма, — С. 11)
- Колонія потребує Імперіала. Провінція потребує Столиці. Провінційна колонія — Месії. Історія падіння та історія вознесіння однаково цікаві. Може, із Всевишнім спрацьовує парадокс телефону: ми з ним телефонуємо одне одному одночасно — тому так і не можемо поговорити одне з Одним.
- («Ігор Павлюк. Літературний Львів сьогодні: хто написав би „Слово о полку…“?»)
- Краще вільне падіння, ніж примусовий політ.
- Лиш тим не сумно, в кого ще нема
Вітчизни і неправди за собою.
- («На полині настояний туман» // Бунт. — С. 20)
- Ліричний сум очищає душу, те, що люди називають душею, те, що, надіємось, вічне, язичеське і модернове водночас.
- («Ігор Павлюк. Сторожі генетичного коду (про сучасну молоду поезію України)»)
- (Тут було колись море // Алергія на вічність. — С. 48)
- («Любов напала навесні…» // Стихія. — С. 3)
- Любові справді не потрібно слів,
А тільки шрам і вчинок лебединий.
- (Вона хотіла сина від Христа // Стихія. — С. 18)
- Мелодією, музикою прагнуть стати всі мистецтва (навіть архітектура…), бо музика — це абсолютна емоція плюс абсолютний порядок. Її поєднання (як і ніжності та сили) і породжують оту трав'яно-космічну енергію, яка, мов пуповина, здається, поєднує нас із Творцем, із коренем отим крилатим.
- («Ігор Павлюк. Сторожі генетичного коду (про сучасну молоду поезію України)»)
- Мені хотілося пожить в моїй державі,
Але ж держава батьківщини не додасть…
- («He до зірок» // Алергія на вічність. — С. 62)
- Митці — сторожі генетичного коду нації.
- («Столітня осінь» // Стихія. — С. 120)
- Бо природи такий закон:
Хто обмане себе, той щасливий тут.
А хто чесний — щасливий там…
- (Вечірній романс // Стихія. — С. 133)
- Не було б у світі смерті й суму,
Не було б причини веселитись.
- (Я прийшов у чорному костюмі // Стихія. — С. 13))
- He до зірок. Не до весіль. Не до поетів…
Всі вже сильніші за любов. А я ще ні.
- («He до зірок» // Алергія на вічність. — С.62)
- Перша ознака осені –
Птахи збираються в зграї.
- («Так уже довелось мені…» // Бунт. — С. 94)
- Піснею співочі птахи мітять свою територію. Хижі — кров'ю.
- («Ігор Павлюк. Сторожі генетичного коду (про сучасну молоду поезію України)»)
- Постмодернізм — це мічурінство у мистецтві…
- Смерть люблю — це шлях у далину…
- («Буду жити дзвінко і яскраво» // Магма, — С. 274)
- Смерть також жінка…
Вона вірить в сни,
Яким ніколи збутися не світить.
- («Заледащів я» // Магма. — С. 160)
- Справжня культура завжди має присмак ретро.
- Справжні вірші, загалом, твори мистецтва, ніби олюднюють релігію, ніби самі є передвісниками нових, грядущих релігій, як і митці — ченцями майбутніх богів, напівбогами, розіп'ятими (отже, летючими) людьми, чутливими і сильними водночас, мов міцні дерева без кори. Навіть будучи найортодоксальнішими мусульманами, християнами чи буддистами, вони — язичники.
- Стало немодно наївно любити батьківщину, а значить — стидно щиро писати про неї.
- Щоби знати смак вина в бочці, не обов'язково випивати всю бочку. Гурманові достатньо ковтка. («Ігор Павлюк. Літературний Львів сьогодні: хто написав би „Слово о полку…“?»)
- Твоє тіло мені –
Мов язичеський храм над рікою.
Я на нього молюся
По довгих, як струни, ночах.
В нас поганська любов.
І її вже ніщо не загоїть.
Пам'ятаю тебе –
Наче хрест журавля в небесах.
- («Твоє тіло мені…» // Стратосфера. — С. 96.)
- («В полиновому одурі льоду, що став золотим» // Бунт. — С. 30))
- Той, хто до ласки доріс,
Доріс і до битви.
- («Синій весняний ліс» // Бунт. — С. 73)
- Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.
- («Синій весняний ліс» // Бунт. — С. 73))
- Хай колишня моя любов –
Прокурор на Страшних Судах.
- («На Пегасі білому — без меча» // Бунт. — С. 79)
- Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
- («Сніг чадить» // Бунт. — С. 6)
- Якби я був президентом, то перше, що би зробив, то це запровадив дуелі! Такі лицарські турніри, дуелі, передбачали всі аристократичні суспільства, як ми знаємо, і вони сприяли духовній консолідації, вироблення кодексів честі й гідності у соціумі.
Див. також
[ред.]Джерела
[ред.]- Алергія на вічність: Поезія укр. та англ. мовами / Пер. І. Теплого; Худож. оформл. М. І. Кумановського. — Львів: Каменяр, 1999. — 150 с.
- Стихія: Любовна лірика. — Тернопіль: Джура, 2002. — 144 с.
- Чоловіче ворожіння: Книга вибраної лірики. — Львів: Сполом, 2002. — 144 с.
- Магма: Лірика і драматизовані поеми. — Львів: Світ, 2005. — 280 с.
- Бунт: Лірика і драматичні поеми. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2006. — 220 с.
- Україна в диму. Послання з резервації: Соціальна лірика. / Передмова Бориса Олійника, післямова Миколи Малахути. — Луганськ: Книжковий світ, 2009. — 168 с.
- Стратосфера: Лірика. — Луцьк: ПВД «Твердиня», 2010. — 228 c.
