Яковенко Наталя Миколаївна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Наталя Яковенко
Наталья Яковенко.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Ната́ля Микола́ївна Яковенко (нар. 16 жовтня 1942, с. Апрелівка Бобринецького району Кіровоградської області) — історикиня (докторка історичних наук), заслужена діячка науки і техніки України, професорка кафедри історії НаУКМА.

Цитати[ред.]

  •  

Етнічні, зокрема мононаціональні, держави почали формуватися доволі пізно, а ідея, що лише така держава є «правильною», — це взагалі продукт ХІХ сторіччя. Тим часом у домодерній державі володар чи великий можновладець — це не етнічність, а професія і статус. Якщо ми поглянемо під цим кутом на високі кар’єри українських діячів, представників українського етнічного середовища тих часів, то дійдемо висновку, що таких людей аж ніяк не слід списувати з «українського корабля». Вони робили честь нашому минулому, демонструючи, що серед нас, українців, є багато помітних, розумних, активних людей[1].

  •  

Реформація — це суто західне явище, і вона залишила помітний слід в українській історії. Появу протестантських конфесій називають ментальною революцією, бо йдеться про право людини самостійно, без контролю та підказки ортодоксальної Католицької церкви, «вибирати віру». Коли людина отримала можливість самотужки вирішувати, який найбеззаперечніший шлях, що веде до спасіння душі, це стало нечуваною світоглядною революцією, великим переворотом у ментальності[1].

  •  

У текстах церковних полемістів 1620-х років виринула стара літописна легенда про те, що апостол Андрій Первозваний поставив хрест на київських пагорбах. На доказ першості київського православ’я, порівняно з унією, легенду було ще й «уточнено»: апостол, мовляв, не лише поставив хрест, а й започаткував саме тут, у Києві, першу православну громаду: «Люди учи й хрести подле Лядской брами на полуднє». Отак територія була «поєднана з історією», а сама Церква поставала як апостольська, тобто рівновелика Римо-католицькій церкві[1].

Про себе[ред.]

  •  

Мені подобалося перекладати, і досі подобається. Я люблю ганятися за словом, в мені лишилося щось від філолога. У Львівському університеті, де тоді було єдине в Україні відділення, і де навчалося тільки 5 осіб на курсі, було дуже класно вчитися. Проте, закінчуючи університет, ми перебували у шоці, бо наші романтичні поривання до класичних мов уперлися в дуже просту річ – відсутність робочих місць. Нас направляли викладати латину по медучилищах, але робити це, як казав тепер уже покійний професор Лур’є, видатний класичний філолог, який опинився у Львові, коли почалися гоніння на космополітів, міг би навіть кінь, якщо його цьому навчать[2].

  •  

Мій батько загинув на війні, мама працювала в експедиціях, а я росла при бабі і двох тітках. Це був кінець 40-их, і про все пережите точилися постійні розмови. Про те, кого та як розкуркулювали, кого та як знищували. Про колективізацію, про «людоїда Сталіна», про тих, хто вижив, а хто ні, про голодовку, яку тоді ще не називалося голодомором, і хто як пух з голоду. У нас була велика хата, і в ній збиралися жінки гуртом жорнувати, а отже, і розмовляти. Тому в мене з часів найранішої свідомості не було жодних ілюзій щодо радянського режиму[2].

Про шляхту[ред.]

  •  

Завдяки шляхті Правобережна Україна стала вогнищем опору Російській імперії — це так звані польські повстання 1830-го та 1863-го. Не такий гострий опір не вщухав ніколи — тим паче, що частина колишньої Речі Посполитої опинилась у складі Австро-Угорщини. Можна було друкувати там літературу, переїжджати туди-сюди. Як гарно сказав історик Роман Шпорлюк, у XIX столітті мовою свободи була польська[3].

  •  

Якщо говорити конкретно про пристосуванство, то часто забувають, що шляхтич — це передусім воїн. Селянину чи міщанину не треба було ні озброюватись, ні купувати коня, ні вчитись володіти шаблею. Війна — це фах лише лицаря, людини солідного стану, який може називатись шляхтою, дворянством, шевальє, ідальго — як завгодно. Але все це люди війни. Навіть коли вони не воюють, а осідають на землі, основою їхнього життя є лицарський канон[3].

  •  

Якщо говорити про звичайних шляхтичів, то добру кар’єру зробив Адам Кисіль, київський воєвода середини ХVII століття. Спершу він був воєводою брацлавським, потім, під час війни з Богданом Хмельницьким, став київським. Був наближеною, довіреною особою короля. А жив він на Волині, православним був усе життя. Монастирок збудував, храм звів у родовому гнізді, селі Низкиничі під теперішнім Нововолинськом. Там надгробок Киселя досі стоїть[3].

Примітки[ред.]