Перейти до вмісту

Шандор Ференці

Матеріал з Вікіцитат
Шандор Ференці
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Ша́ндор Фе́ренці (угор. Ferenczi Sándor, до 1879 року — Френкель; 7 липня, 1873, Мішкольц — 22 травня, 1933, Будапешт) — угорський психоаналітик, один з найбільш помітних однодумців З. Фрейда у 1908—1924 роках, засновник Угорського психоаналітичного товариства (1913), засновник вчення про інтроекцію (1909).

Цитати

[ред.]
  •  

Сексуальність починається не з появою статевої зрілості, а зі «шкідливих звичок» дитини.[1]

  •  

У приміщенні, де горить одна-єдина свічка, можна, однією рукою наблизившись до світла, затемнити половину приміщення. Подібна ситуація складається з дитиною: якщо ви на самому початку життя заподієте їй найнезначніше ушкодження, це може кинути тінь на все її життя.[2]

  •  

Більшість патогенних потрясінь припадає на період дитинства. Тому не слід дивуватися, коли пацієнт, намагаючись пояснити походження свого страждання, раптово впадає в дитинство.[3]

  •  

Дитину потрібно привести до того — даруючи їй величезну любов, ніжність і турботу, — щоб вона пробачила батьків за те, що вони породили її на світ (без її відома), інакше негайно заявить про себе її потреба в руйнуванні.[3]

  •  

Будучи жорстоко викинутим у світ, плід змушений забути улюблені способи задоволення і пристосуватися до нових. Така ж жорстока гра повторюється при переході на кожну нову стадію розвитку.[3]

  •  

Мати, яка страждає, може знайти у власній дитині вічну няню, тобто ерзац власної матері.[3]

  •  

Страх перед дорослим, який себе не контролює, перетворює дитину на психіатра.[3]

  •  

Дивно, що батьки не розуміють якраз тих речей, які для дітей є само собою зрозумілими, а те, чого не розуміють діти, для батьків є ясним як день.[3]

  •  

Діти вважають дорослих небезпечними дурнями, яким не можна сказати правду, не наражаючись на небезпеку бути покараними. Дурість і непослідовність дорослих доводиться брати до уваги. Діти тут не так уже й не праві.[3]

  •  

Абсолютно неприпустимим є використання влади дорослих для штампування власними скам'янілими правилами пластичної душі дитини. Авторитетна влада має бути засобом виховання самостійності та відваги![3]

  •  

Вища діяльність людини — пологи; духовні зусилля чоловіка — лише сміховинні спроби наслідування цього творчого акту.[4]

  •  

Будь-яке пристосування є частковою смертю, зникненням частинки індивідуальності.[5]

  •  

Щоб набути того ступеня впевненості, який ми називаємо переконанням, потрібно відчути щось власним нутром.[6]

  •  

Спочатку дитина боїться покарання, потім вона ідентифікує себе з авторитетною особою, яка карає. Тоді батько і мати можуть втратити своє значення для дитини: у своєму внутрішньому світі вона створила якусь їх подобу.[7]

  •  

Психоаналіз знімає з пацієнтів мимовільний статус об'єкта і вводить їх у дію як авторів, здатних до ревізії власного життя.[8]

  •  

Наскільки сповідь іншому діє сильніше і глибше, ніж сповідь самому собі, настільки психоаналіз ефективніший за самоаналіз.[8]

  •  

Тільки те глибоке дослідження своєї індивідуальності, те повне самопізнання, яке досягається за допомогою психоаналізу, здатне паралізувати вплив оточення, що діє з самого дитинства.[8]

  •  

Психоаналітичний шлях розкриття істини — це шлях «вільного асоціювання», на який погоджується пацієнт. Це змушує пацієнта, з одного боку, визнати неприємні істини, але, з іншого боку, забезпечує свободу слова та вираження почуттів, які навряд чи можна знайти в житті.[8]

  •  

Повністю уникнути страждання не дано. Навчити виносити страждання — одне з основних досягнень психоаналізу.[8]

  •  

Психоаналіз має стати зворотним розвитком людського дитяти. Усе знову до певної міри має стати розпливчастим, щоб потім із тимчасового, минущого хаосу могла виникнути нова, більш пристосована особистість.[8]

  •  

Психоаналіз не належить до тих дивовижних методів, які, подібно до гіпнозу, одним помахом руки здатні виганяти симптоми. І не довіряє їм, оскільки пил, піднятий такими методами, десь осяде.[8]

  •  

Закінчення психоаналізу уявляється таким чином. Пацієнт повинен здати партію як безнадійну, після того як аналітично було закрито всі шляхи для відступу, за винятком одного — одужання.[9]

  •  

Пацієнт повинен ніби забути, що правильним шляхом його направив психоаналітик, і знайти істину сам.[10]

  •  

Під час лікування психоаналітик нерідко змушений виступати в ролі «силоміра», на якому пацієнт випробовує свої афекти незадоволення.[10]

  •  

Дозвіл на критику і здатність визнавати, але не повторювати свої помилки забезпечують нам довіру пацієнтів. Ніби-то це особливе досягнення — робити помилки, а потім у них зізнаватися.[11]

  •  

Вживання алкоголю є несвідомою спробою самолікування за допомогою «споювання внутрішньої варти».[12]

Примітки

[ред.]

Джерела

[ред.]

Под знаком Ψ: Афоризмы известных психологов / К. В. Ягнюк. — Москва: Когито-Центр, 2016. — 143 с.