Думаю, насамперед фільм приваблює тим, що він візуально дуже гарний. По-друге, там нестандартно розповідається нестандартна історія[1].
— Аліна Горлова
Коли знімаєш — ти не поводиш себе просто як людина. Ти поводиш себе як документаліст. Це твоя професія. Звичайно, треба усвідомлювати межі, не нашкодити нікому, але й розуміти, що кіно треба зняти[1].
— Аліна Горлова
Коли ми зрозуміли, що у фільмі буде багато країн, ще Ірак і Німеччина, то я подумала, що завдяки чорно-білому я хочу створити єдиний простір між усіма цими країнами. До того ж, ми говоримо про вічну війну, про міграцію та колообіг людей, народів, мов, конфліктів. І коли ми вже завершували фільм, я подумала, що ми говоримо про дуже опозиційні речі — війну і мир. Ці речі утворюють наш світ і не можуть існувати один без одного. Чорно-білий — це така ілюстрація та візуалізація опозиційних речей[2].
— Аліна Горлова
Коли я хотіла знімати Станицю Луганську або завод танків, не думаю, що хотіла справити ефект. Мені було це потрібно, але воно було у моїй уяві. В ігровому кіно це, власне, легко зробити, у документальному маєш пройти певний шлях, щоби дістатися локації. Не думаю, що для ефекту, ні[3].
— Аліна Горлова
Колір працює на більш чуттєві історії. Мені дуже подобається працювати з римами і з композицією. Для нас важливо було об'єднати, повторюся, Україну, Сирію, Німеччину. От є у нас прайд і є військовий парад, і я зрозуміла, що рими створюються, і краще все це об'єднується саме у чорно-білому. Ми звикли бачити у кольорі, а мені хотілося показати історію з незвичного ракурсу[3].
— Аліна Горлова
Мені здається, курди — це найвідвертіші люди. Тільки хороше можу сказати про них. І дуже шкода, що вони опинились в такій небезпечній ситуації, коли у них немає своєї країни. Багато хто взагалі їх вважає терористами, але разом з тим ось ця доброта, відкритість і бажання допомогти мене вразила[1].
— Аліна Горлова
Мені здається, що, по-перше, це дуже візуально гарний фільм. По-друге, там є макро- і мікрокосмос. По-третє, це тема, розкрита незвичайним способом. Мені здається, багато зійшлося і видно, що у ці локації був складний доступ. Це якісь особливі місця, класно зняті, незалежно від того, це основний масив, який знімав Слава, Сергій Моргунов, сирійський оператор чи я. Вони все одно вражають красою[4].
— Аліна Горлова
Ми почали помічати, що у фільмі є біблійні мотиви. Наприклад, є герой — чоловік із козами. Він, як Ной, збирає тварин з усіх селищ. Потім є потоп і згадка про Вавілонську вежу та Вавилон у Німеччині, де зібрано багато різних культур[4].
Ми пробували знімати у Станиці Луганській чотири рази, і нам все більше і більше дозволяли кожного разу. Але найголовніше, до чого там йшла і що хотіла зняти, – це міст, який перетинають люди. Він спочатку був зруйнований, вони намагалися йти через зруйнований міст, потім його почали відбудовувати, і це дуже класний процес, який нам для фільму був потрібен[3].
— Аліна Горлова
Можна сказати, що кіно у нас поетичне вийшло, у гарному сенсі, сподіваюся. Коли людина створює вірш про якусь ситуацію, насправді там багато правди, нехай вона й апелює до якогось погляду. Головне, що ти не переінакшуєш факти, що ти не намагаєшся когось показати у дурному світлі, змінити цих людей, зфальшивити[4].
— Аліна Горлова
Початкова ідея виникла з картинки моїй уяві. Я почала шукати героя, який би жив на Донбасі, в цьому просторі взаємодіяв, мав цікаву історію. І знайшла Андрія Сулеймана з його нестандартною долею[1].
— Аліна Горлова
Розумієте, ми не розповідаємо історію тільки про Донбас або про Сирію. Ми намагаємося розповідати історію про цей світ[1].
— Аліна Горлова
У «Цей дощ ніколи не скінчиться» я працювала з символами. Колись я придбала велику книгу символів, і коли ми готувались і знімали, вона постійно була у мене під рукою. Я виділила там символи, такі як: ріка, вода, міст, чорне та біле, вогонь, кров тощо, і намагалася зробити фільм, який би працював із підсвідомістю людини. Мені дуже хотілося, щоби сцени працювали глибше, не лише драматургійно, але й із асоціативним рядом, чуттєвим сприйняттям[4].
— Аліна Горлова
Цей фільм почався з Геракліта, з його відомої фрази: «Війна, – якщо її перекладати українською, – це королева всього, і війна – це мати всього». Я подумала, що ми завжди розглядаємо війну як щось погане і руйнівне. Я вирішила подивитися на цю руйнацію як на можливість для створення чогось нового. Подумала про те, що міграція, те, що ми показуємо у фільмі, конфлікти інколи чи не інколи призводять до змін у суспільстві[3].
— Аліна Горлова
Ця історія виросла з історії про українську чи сирійську війну, і мені це дуже подобається. Мені здається, що це не про конкретну війну, це про вічну війну[3].
