Перейти до вмісту

Томаш Ґживачевський

Матеріал з Вікіцитат
Томаш Ґживачевський
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Томаш Ґживачевський (пол. Tomasz Grzywaczewski; нар. 5 вересня 1986, Лодзь) — польський письменник, журналіст, репортажист, режисер, мандрівник, аналітик, що спеціалізується на Центральній та Східній Європі[1].

Цитати[ред.]

  •  

Вперше я почув назви абхазьких страв абхазькою мовою не в самій Абхазії, а серед діаспорян, які мешкають у Туреччині. Абхази билися за свою країну, гинули за це. Вони з грузинами ненавидять одне одного, нездатні дійти спільної мови. Створили якусь свою державу, що загнала їх у злигодні й русифікує. Їхнє марення власною незалежністю скінчилося російським протекторатом, бідністю та ненавистю сусідів[2].

  •  

З одним із героїв моєї книжки ми вибралися на нагір’я над містом Сухумі. За радянських часів там були ексклюзивні кав’ярні, танцполи, ресторани — така собі дольче віта. Зараз усе це зруйновано, закидано сміттям і шприцами: гостро постала проблема наркоманії. Ті, з ким я говорив в Абхазії, казали: «Ось що лишилося після нашого радянського раю. Нині маємо свою державу, але, очевидно, не зможемо її утримати. Дуже сильно русифікуємося: на абхазьких вулицях чути російську, а не абхазьку мову». У магазинних вітринах вся реклама російською, не абхазькою. Це також спільне для невизнаних «республік» — так, вони начебто повернули собі незалежність, але чомусь русифікуються[2]. — Про книжку «Кордони мрій. Про невизнані республіки»

  •  

Історія окремих людей — ось про що мені йдеться. В останній зі своїх книжок я максимально зменшую рівень власної присутності в тексті. Так, щось описую, але передовсім намагаюся, аби говорили мої герої, аби їхня історія була на передньому плані, а я був лише своєрідним її оповідачем, який дає їм широкі можливості цю історію розказати[2].

  •  

Кожна з невизнаних держав має свою специфіку. Занадто легко скинути їх усіх до одного мішка. Частина з них має свою історію, і можна зауважити, що там існує окремий народ, а інші є певними штучними утвореннями[2].

  •  

Коли я їздив Придністров’ям, мені не траплялися ті, хто називав себе придністровцями. Хтось говорив, що є українцем, а ще хтось — що росіянином чи молдованином. Коли в Донецьку говорять про народ донеччан або в Луганську про народ луганчан, це теж абсурд, бо таких народів не існує[2].

  •  

Мені дуже імпонує репортажистика, бо вона дає змогу розповісти різні людські історії мовою літератури. Йдеться не тільки про сухий опис певних фактів, а й про оперування глибшою мовою. Вітольд Шабловський слугує тому дуже гарним прикладом. Одна з його останніх книжок, популярна в США, називається «Як нагодувати диктатора». Це особисті розповіді про велику історію, сприйняту крізь призму окремих оповідачів, які з кухні бачили, як виглядають режими й уряди. Хто міг би подумати, що Саддам Гусейн любив рибний суп… Великих диктаторів ми часто бачимо через призму їхньої політики, війн, але забуваємо, що, як і всі люди, вони мали щось їсти[2].

  •  

Найбільшим геополітичним успіхом для Москви є ситуація, коли доходить до збройного протистояння, війни. Річ у тім, що коли є певний конфлікт, який не переріс у війну, то це лишає поле для дискусії, можливість хоча б спробувати порозумітися. Момент, коли починають стріляти одне в одного, коли з’являються загиблі, люди втрачають близьких, стають інвалідами — це та точка, коли розмова стає надзвичайно складною. З обох сторін будуть страждання і муки, через які не буде легко переступити. Мені здається, що це слушно у випадку Донбасу. Якби в якийсь чарівний спосіб там вдалося встановити мир, якби одним помахом чарівної палички зникла лінія фронту, рани по обидва боки лишаться дуже глибокими. Десятки років потрібно буде витратити на те, аби їх залікувати[2].

  •  

Наприклад, для англосаксонської журналістської традиції важливе подавання правдивих фактів. Поряд із цим там знають літературу подорожей, тревелог, щоденники мандрівників. Сьогодні ж їй йдеться про те, аби розповідати людські історії, події, що відбулися, крізь призму долі окремої людини. Я виростаю з польської школи репортажистики: факти створюють для моїх розповідей тло, але мені важливо не раціоналізувати їх, а радше показати людину, її історію у великій історії[2].

  •  

Оте спільне для невизнаних країн — це драма збройного конфлікту, який надзвичайно ускладнює розмову і якесь об’єднання[2].

  •  

Погляньмо на Абхазію, Придністров’я або «ДНР» та «ЛНР». Абхази існують як окремий північнокавказький народ, що має власну мову. Проте не випадає говорити, що в Придністров’ї існує окрема нація. Тирасполь намагається вигадувати: мовляв, придністровський народ існує. Головним ідеологом цієї концепції є професор Ніколай Бабілунга, якому належить ідея єдиної політичної нації, що складається з трьох етносів — третини українців, третини молдаван, третини росіян і решти меншин: поляків, болгар, гагаузів і так далі — власне, відповідно до того, ким фактично заселене Придністров’я[2].

  •  

Усі ці невизнані «республіки» є передусім витвором політики Кремля, інструментом реалізації російських геополітичних інтересів. Так було у сірих зонах, що утворилися у 1990-х роках чи не так давно на Донбасі. Росія має розвинену здатність використовувати регіональні протиріччя, відшукувати те, що розділяє громадян, і постійно це підживлювати, аби дійшло до конфлікту[2]. — Про книжку «Кордони мрій. Про невизнані республіки»

  •  

Як згадував один із героїв моєї книжки, Абхазія була в радянський час країною, що текла молоком і медом. Тепле море, гарний субтропічний клімат, мандарини — жити хотілося! Всі хотіли поїхати у відпустку на ці радянські Кариби. Там свої дачі мали Іосіф Сталін і Лаврєнтій Бєрія, Нікіта Хрущьов любив відпочивати у Піцунді. І ось Абхазія отримує незалежність — і виявляється, що від того раю нічого не лишилося. Ані курортів, ані туристів, лише біда, сірість, брак перспектив. Абхазія сьогодні — це взірець занепаду[2]. — Про книжку «Кордони мрій. Про невизнані республіки»

Примітки[ред.]