Перейти до вмісту

Сухолиткий-Собчук Дмитро Михайлович

Матеріал з Вікіцитат
Дмитро Сухолиткий-Собчук
Стаття у Вікіпедії

Дмитро Михайлович Сухолиткий-Собчук (нар. 23 березня 1983, Умань) — український сценарист, режисер. Член Української кіноакадемії (з 2017) та Європейської кіноакадемії (з 2018)[1].

Цитати[ред.]

  •  

Документальне кіно зараз є той наратив, який ми формуємо як фіксацію злочинів, тієї шкоди, яку нам завдає агресор. Уявімо перспективу наступних кількох років, коли злочинці й ті, хто причетні до всієї пропагандистської машини, починають судити. Уявіть собі, що в цей момент починається інформаційно пропагандистська кампанія «Это не мы». А в нас є фіксація, що це ви, ви — кожен громадянин росії винен у цьому, всі ваші покоління винні в цьому. І ми маємо тому підтвердження. Тож зараз фільмувати й підтверджувати, чому вони винні — є важливим фактором[2].

  •  

Зараз документальне кіно — це служіння державі, створення контраргументів на перспективу. До війни я не мав у планах знову робити документальне кіно, а зараз я його роблю. Інші творчі плани нівелювалися до перемоги[2].

  •  

Кольори, які ви бачите в «Памфірі», хоча й все таке різнокольорове, всі продумані, бо кожен колір відповідає окремому персонажу або групі персонажів, що формує спільну картину спільноти. Навіть у Маланці, де вся оця какофонія, ви можете точно сказати, з якого кута Назар[3][2].

  •  

Між походом в театр і в кіно – оберу театр. Мене приваблює близькість до актора, особливо у камерних театрах. Кіно – це константний акт повторюваності, коли на екрані вже нічого не змінюється. Такі ж прояви неповторюваності цікаво знаходити у різних видах мистецтва. Театр один із них[4].

  •  

Найбільше мене надихає живопис. Це ребус і код. Так само і в кіно. Можна багато чого розплутувати. Як у фільмах Кубрика так і в картинах Ван Дейка можна знаходити нові й нові нюанси, яких раніше не помічав. Є ряд картин перед якими я можу простояти годину. Потім читати про неї, а згодом приходити і дивитись знову. Те ж саме і з фільмом[4].

  •  

Нас сприймали через Лозницю, який став рупором проєкції України для зовнішнього світу як монохромної повсякденної сірості. А мені хотілося сказати: «Я живу тут, і ми не такі». Так, може, ми й живемо не так багато, як скандинавці, або не так, як частина європейських країн, але я відчуваю себе повноцінно[2].

  •  

«Памфір» – мій перший повнометражний ігровий фільм. Це буде кіно про сім’ю, про стосунки всередині сім’ї. Про певний надлом, який зазвичай існує у латентній формі у родинах і переходить в активну гостру фазу в моменти якихось життєвих потрясінь[4].

  •  

Я все дитинство провів у селі[5], — це те саме село, де я знімав «Бороду»[6], — ота хата, геть усе було таким. Я виріс у тій кімнаті, на тій печі, так само ми спали із сестрою на великому ліжку. Сестра молодша, а я старший, тож мене віддавали в село частіше, — на три місяці літа і на зимові канікули[2].

  •  

Я вибрав шлях бути перфекційним у питанні кольору. [...] Ця кольорова впорядкованість і непохитність, можу сказати точно, тепер зі мною назавжди[2].

  •  

Я ненавиджу слово референси, але якщо говорити про те, яка концепція близька, то концепція Брейгеля мені близька. Бо він той художник, який каже тобі: «Обери сюжет, і ти будеш перебувати під впливом цієї історії»[2].

Примітки[ред.]