Було відчуття, що реального Памфіра не потрібно десь довго і далеко шукати. Це такий собі український середній клас. Чоловік, який розривається між заробітками в ЄС та налагодженням життя в Україні[1].
Кожен актор знав свої сцени, свій тритмент і героїв, із якими він перетинається. Цікаво було, коли Ярема[2], народний артист, суперзайнятий, підготувався і каже: «Я все прочитав про твоїх контрабандистів». Я просив його приїхати на репетиції, щоб відчути партнерів. Він приїхав, і ми просто існували[3].
— Дмитро Сухолиткий-Собчук
Кольори, які ви бачите в «Памфірі», хоча й все таке різнокольорове, всі продумані, бо кожен колір відповідає окремому персонажу або групі персонажів, що формує спільну картину спільноти. Навіть у Маланці, де вся оця какофонія, ви можете точно сказати, з якого кута Назар[4][3].
— Дмитро Сухолиткий-Собчук
Костюми ми розробляли вчотирьох: я, художник-постановник, художник концепт-арту та власне костюмер. У мене була відповідь для кожного експерта. Я казав: «Із села Белелуя[5] треба взяти тільки оце, ті стрічки не шийте, бо вони належать до однієї традиції, а ми поставимо з другої»[3].
— Дмитро Сухолиткий-Собчук
Маланка в нас називалася «Фіцкарральдо 2.0»[6]: треба було підняти на гору 350 людей, плюс 100 людей знімальної групи, побудувати декорації, костюми, світло, грим, камера — і все це завозили туди якимись ЗІЛам. О третій ранку приїжджали машини, о четвертій починали всіх вивозити на локацію, тільки світало о сьомій — у мене вже починалися прогони, на другу годину виходили на перший репетиційний дубль. Загалом, тільки Маланку ми знімали три дні[3].
Ми комбінували різні елементи з різних Маланок так, щоб створити щось зовсім унікальне. По суті, я зробив свій власний карнавал, у якому щось своє упізнають різні громади. Воно виглядає реалістично, бо була пророблена багаторічна робота та, грубо кажучи, написана ота кандидатська з етнографії[3].
— Дмитро Сухолиткий-Собчук
Мені було важливо, щоб і український глядач відкрив для себе щось нове про нас самих. Щодо авторських викликів, то я мав свої ідеї, і мені було важливо, щоб їх помітили кінокритики. Кожен побачив у цьому фільмі щось своє, судячи зі своєї надивленості[3].
— Дмитро Сухолиткий-Собчук
Ми часто зупинялися біля різних сільських хат, шукаючи будинок для головного героя картини – Памфіра. І ось одного вечора, коли ми пригальмували біля однієї з хат, зайшли всередину і почали говорити з власником – просто оторопіли. Чоловік майже з точністю переповів історію життя нашого головного героя. Він навіть мав дуже схожі подвір’я, недобудовану хату, дитину, постійні заробітки, зведення кінців з кінцями[1].
«Памфір» — картина, яку на сто відсотків зрозуміє тільки український глядач. І навіть українському глядачеві треба буде десь час від часу субтитри і розʼяснення діалекту. Для мене це моя власна ідентифікація, я з шаною ставлюся до того, що вдалося зробити кіно для нас і про нас, і воно для міжнародної аудиторії виглядає як відкриття нової України. Такої, яку вони не звикли бачити: не пострадянську з висотками і не в розрусі[3].
— Дмитро Сухолиткий-Собчук
У «Памфірі» немає нічого випадкового, жодної випадкової деталі. Може, це синдром першого фільму — хотілося все зробити ідеально. Було таке, що на репетиції я бачу, як на фоні стоїть якась банка із кришкою червоного кольору, якої там не має бути. За 15 хвилин реквізитори вже виправили ту точку, що випадає з конструкції[3].
— Дмитро Сухолиткий-Собчук
Я не хотів робити фільм про те, яким є цей світ нелегального, — про це є чимало розслідувань. Знання про цей світ мені потрібні були тільки для того, щоб створити історію про найменшу одиницю — людину, яка йде на порушення закону, та як вона за це може поплатитися[3].
