– А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському «дружиною» зветься? – Ну? – І знаєш, «дружина» – це краще, як «жінка», або «супруга», бо «жінка» – то означає «рождающая», супруга ж по-вкраїському – «пара волів», а «дружина»[1]...
— Уля
– ...Ти знаєш як по-українському кажуть ночью при звьоздах не спітся? – Ну? – Зорію. Правда прекрасно звучить? [...][1]
Архітектура і дизайн громадських закладів мають неймовірний вплив на свідомість людей, яких усе це оточує, виховують їхній смак, розставляють пріоритети. Так само як і кінематограф. Тому ми вирішили створити світ, який буде дивитися у майбутнє, а не просто документально фіксувати реальність[2].
— Максим Німенко, художник-постановник
Вийшла школа мрії й за кольором, і за стилістикою написів на плакатах, всі діти казали: «Боже, якби навчатися в такій школі!» Вона цікава і приємна для твого внутрішнього світу, формування якогось правильного стилю[2]. — Про локацію
— Альона Гресь, художниця з костюмів
В художній постановці, на жаль, нічого не відбувається саме по собі. Хоч інколи я про це мрію. Насправді з найбільш об’ємних сетів були вищезгадані школа і квартира Маші. Школа складалась із трьох різних шкіл, а квартира Маші знаходилась на 12-му поверсі багатоповерхівки, де ми повністю міняли кухню[2].
— Максим Німенко
В якийсь момент ми полишили весь реалізм, який побачили на власні очі, поки готувались, і вирішили: а чого б нам не показати приклад, як може бути класно? У нас не було референсів, ми хотіли стати референсом для когось, хто б потім так школу перефарбував[2]. — Про локацію
— Катерина Горностай
Герої фільму цікаві, кожен по-своєму, неподібні одне на одного, кожен має свій погляд на світ, на кохання, на дружбу, на життя, кожен шукає самого себе своїм власним способом. Але те, що їх єднає, робить їх частинками одного цивілізаційного й культурного простору, є саме мова, яку всі вони поділяють, не місце й час дії, а саме мова, яка залишиться з ними з бігом часу і зі зміною місця[1]. — Зі статті «"Стоп-Земля": повернення мови на екран», 01.02.2022
Горностай демонструє, як можна змусити глядача забути про колоніяльну дійсність сьогоднішнього ще дуже зрусифікованого Києва і повірити в постколоніяльну «художню дійсність», яку вона направду майстерно малює на екрані[1]. — Зі статті «"Стоп-Земля": повернення мови на екран», 01.02.2022
— Юрій Шевчук
Горностай свідомо іґнорує київську дійсність, а створює власну постколоніяльну і робить це переконливо, я б сказав, навіть захопливо[1]. — Зі статті «"Стоп-Земля": повернення мови на екран», 01.02.2022
— Юрій Шевчук
Зазвичай перед тобою стоїть задача створити образ, а тут навпаки — його потрібно було не згубити. Бо кожна дитина — це абсолютно свій індивідуальний образ[2].
— Альона Гресь
Ідеально, коли сценарій і локації є на початку фільму, але не завжди так буває, тому ти все одно завжди просиш показати місце, яким буде світло, яким буде колір. Звичайно, ти вписуєш одяг у все це. Це має бути один ансамбль кольорових впливів на характер сцени, на характер героїв, які там живуть. Воно насправді все не так складно, як ти можеш собі уявляти, особливо коли збирається команда однодумців і всі одне одному передають це все антеною[2].
— Альона Гресь
Мені було цікаво побачити сценарій очима наших художників. Я не мала на меті контролювати процес, і так як я повністю довірилася їхньому смаку, мені все подобалось. Перед нами стояла задача — 25 людей[2].
— Катерина Горностай
Ми вибрали архітектуру школи 80-х років, дуже схожу на скандинавську або американську, і розробили свій дизайн приміщень: колір стін, моделі дверей і меблів, інформаційні таблиці, гербарії. На мою думку, все це дуже добре спрацювало[2]. — Про локацію
— Максим Німенко
На очах у спочатку настороженого глядача герої «Стоп-Землі» освоюють мову, якою в своєму реальному житті вони швидше за все не користуються. Ні, з їхніх вуст не ллється завжди легкий суржик. Амбітна режисерка ставить для них планку значно вище, вимагаючи не лише незасміченої русизмами української, а й мови, що була б водночас живою, розмовною, цікавою і природною, – мови, від якої глядач не їжився б, а навпаки насолоджувався, чи просто сприймав, як нову органіку нової культурно розкріпаченої молоді[1]. — Зі статті «"Стоп-Земля": повернення мови на екран», 01.02.2022
— Юрій Шевчук
Образ української мови, що його створено в «Стоп-Землі», насправді означає зміну цілої ідеологічної й ідентифікаційної парадигми українців, бо самодостатність мови сиґналізує самодостатність ідентичности, стан повної психологічної і цивілізаційної незалежности від імперії[1]. — Зі статті «"Стоп-Земля": повернення мови на екран», 01.02.2022
— Юрій Шевчук
Одна з персонажів, на ім’я Єва, — така дівчинка-інопланетянка, у фільмі вона дуже аутсайдерно існує, ніби не з цього часу. В одній зі сцен на дискотеці Єва мала танцювати свій власний танець. Поки всі танцювали по парах під повільну і ліричну пісню, вона навіть сідала на шпагат. Сцена знімалась у люмінесцентно-синіх кольорах — і весь одяг ставав фактично монотонним. І тільки у Єви було плаття, яке виділялося серед усього натовпу через те, що його колір не придушувався синім. І це було настільки круте попадання в її персонажа, для мене це одне з перших здивувань від того, наскільки круто працював костюм у кіно[2].
— Катерина Горностай
Персонажі фільму глибокі, розумні, інтелектуальні, цікаві, спостережливі, делікатні, забавні, невідпірно симпатичні великою мірою ще й тому, що такими їх робить мова, яку глядач чує з їхніх вуст. Кожен і кожна з них своєю чергою роблять українську мову цікавою, привабливою, багатогранною, багатофункційною, експресивною, і, що особливо важливо, абсолютно самодостатньою[1]. — Зі статті «"Стоп-Земля": повернення мови на екран», 01.02.2022
— Юрій Шевчук
Плаття Єви з’явилося найпершим. Чесно кажучи, я навіть собі так не будувала це все. І насправді ніколи не виходить так, щоб сісти й абсолютно все чітко промалювати й продумати. Ти чисто інтуїтивно щось формуєш десь у голові, й контролю над цим ніякого немає. А потім раз — і все є[2].
— Альона Гресь
Повертаючи живу українську мову на екран, повертаючи їй природність, експресивність, поліфонічність і поліфункційність, Горностай не багато й не мало змінює колоніяльну парадигму українського кінематографа на постколоніяльну[1]. — Зі статті «"Стоп-Земля": повернення мови на екран», 01.02.2022
— Юрій Шевчук
Реальність, здається, ні до чого не зобов’язує режисерку, бо вона, як належить направду талановитій мисткині, зацікавлена правдою життя саме так, як про неї писав Пабло Пікассо. Глядачам постійно дають зрозуміти, що на їхніх очах молодь України переходить від колоніялізму до свободи: внутрішньої і зовнішньої, свободи самовиразу і свободи від безглуздих обмежень[1]. — Зі статті «"Стоп-Земля": повернення мови на екран», 01.02.2022
— Юрій Шевчук
Референсами були самі діти. Це таке покоління, в якого є дуже класне відчуття власного стилю, вони якось часто самі відчувають, що їм підходить. І наша задача здебільшого була якраз підкреслити те, що вони й так про себе самі знають і розуміють. Та у нас були персонажі, з якими було важко. Наприклад, Сашко Іванов одягнений зовсім не так, як він одягнений у житті[2].
— Катерина Горностай
Уся музика у фільмі, за малим винятком, українська і охоплює не лише те, що слухають і під що танцюють, а й україномовний реп, коли мова стає матеріялом імпровізації, різновиду творчости, що вимагає віртуозного володіння словом[1]. — Зі статті «"Стоп-Земля": повернення мови на екран», 01.02.2022
— Юрій Шевчук
Фільм «Стоп-Земля» не піддається однозначній жанровій класифікації, позаяк цікаво й органічно поєднує риси ігрового, документального кіна, інтерв'ю та телевізійного «спектаклю дійсности»[1]. — Зі статті «"Стоп-Земля": повернення мови на екран», 01.02.2022
— Юрій Шевчук
Я б навіть сказала, що це не просто історія першої закоханості, а історія першої точки у житті, коли починаєш про себе більше розуміти через травматичний досвід. Там немає як такої травми, але є внутрішня травма через неприйняття іншої людини, і це дуже потрібний досвід для того, щоби вискочити з ілюзії. Після цього розумієш, що ти всесильний, але не все від тебе залежить. Дуальність дає величезний поштовх на те, щоби рухатися далі і взагалі робити по життю все, що завгодно[3].
— Катерина Горностай
Я інколи щиро питала у дирекції: «Вибачте, а чого такий колір у вас у школі бузковий?» — а вона каже: «Ну це ж так стильно, молодіжно, ми хотіли якось свіжо зробити». Й насправді це велика проблема, що часто естетичними питаннями займаються люди, які не мають жодного поняття про естетику чи дизайн. Ми зупинились на нейтральному сіро-білому кольорі, й школа стала така трошки як чистилище, світла, нейтральна і позбавлена кольорових акцентів, окрім дітей[2]. — Про локацію
