Старовойт Ірина Миколаївна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ірина Старовойт
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Старовойт Ірина Миколаївна (нар. 6 липня 1975, Львів) — літературознавиця, поетка, перекладачка.

Цитати[ред.]

  •  

Відповідальність – це прояв сили. Іншими двома крайнощами є безсилля і насильство[1].

  •  

Для боротьби зі структурним насильством і його наслідками потрібен ресурс емпатії, яка дає силу не заплющити очі, не відвернутись, не пройти повз. Нейробіологи зараз вважають, що немає центру емпатії в мозку, що весь мозок задіяний в акти емпатії. Вона допомагає нам «вживатися» в обставини чи переживання людей, з котрими ми навіть не знайомі. Завдяки емпатії ми розширюємо свої горизонти, проживаємо менш самотнє життя, ділимося досвідами і вчимося[1].

  •  

Жорстокості в нашому столітті не менше, ніж у попередніх. Зате наш час відрізняє спроба рефлексувати і змінюватися. Цивілізовані країни (навіть обтяжені імперським досвідом або домінуванням одної «обраної» групи громадян над усіма іншими) з усіх сил намагаються уявити і вибудувати суспільство, яке буде cruelty free. На наших очах йде процес деколонізації і нового усвідомлення, що кому – добро, а що – зло[1].

  •  

За останні сто років глобалізації на різних континентах і в різних політичних обставинах люди періодично мірялися силами з якоюсь епічною загрозою, спільною для всіх – світовою війною, небезпекою атомного удару, екологічною катастрофою чи от пандемією. На тлі такого вселенського лиха наявні проблеми блякнуть, а попередні чорні лебеді не здаються такими вже й чорними[1].

  •  

Книжка Сендса про Герша Лаутерпахта та Рафаеля Лемкіна, батьків-засновників нової ери прав людини і авторів юридичних термінів «геноцид» (Лемкін) та «злочин проти людяності» (Лаутерпахт), сколихнула свідомість молодих правників і освіченого класу, загалом далекого від цієї теми. Лаутерпахт і Лемкін професійно сформувалися в міжвоєнному Львові і мали тут спільних учителів, а потім вони втратили в Голокості всю родину. Нові військові злочини й загрози змушують нас повертатися до самих витоків їхніх ідей[1].

  •  

Крім емпатії, варто повернути в словник сучасної людини поняття честі, ганьби і причетності. Кажучи «це не моя війна», ми не міняємо порядок денний і не зменшуємо загрозу. Коли ж із сорому і з глибинної незгоди зі станом речей беремо частину відповідальності за злі або недолугі дії колись і тепер, яких ми особисто не вчиняли, щоб їх назвати, зупинити, вибештати, виправити і не допустити знову – тоді структурне насильство припиняється[1].

  •  

Ми любимо Україну, тепер потрібно навчитися любити українців такими, які ми є, там, де ми є, та працювати над кращою версією себе і своїх стосунків[1].

  •  

Ми, люди, не створюємо реальності, а тільки її доповнюємо. Перспективні плани і сценарії майже ніколи не справджуються більше ніж наполовину. Але ті, хто їх вперто укладає, мають перевагу над тими, хто не має жодного образу бажаного, ймовірного чи можливого майбутнього[1].

  •  

Ми, українці, маємо тьму проблем. Але частина з нас має ще й завзяття і винахідливість їх долати. А цивілізаційна загроза створює обставини для націєтворення, як його волів бачити і розуміти Ернест Ренан[2]: ми ті, хто зробив великі справи разом і готовий ще постаратися для спільного блага[1].

  •  

Ми часто думаємо – і слушно – що довіра є наслідком. Зате в сучасному світі для багатьох найкращих ініціатив довіра ставала причиною. Українці зараз набагато краще знають себе, більше цікавляться «нашими іншими», як це проникливо сформулювала Олеся Яремчук, здатні співдіяти та більше вірять у силу і радість колективного зусилля добра[1].

  •  

Нам треба нарощувати культуру праці і справедливої винагороди за неї. Навчитися бачити зону відповідальності кожної професії за майбутнє. Зрозуміти, що турбота про екологію і відновлювані джерела енергії – то пріоритет. Питання зміни клімату і харчової безпеки буде темою номер один наступних десятиліть у світі – і в України тут є добрі шанси[1].

  •  

Оскільки в катастрофах минулого століття на наших теренах відбулася спіраль насильства в мирний і воєнний час, то велика частка сучасних українців є нащадками тих, кого Стус називав «катожертва, жертвокат». У нашому самоописі ми народ недоморений, недовчений, недовикуплений з кріпацтва[1].

  •  

Україна змінюється і дорослішає повільніше, ніж хотілося б її друзям, але значно швидше, ніж того бажають її вороги. Громадський сектор, волонтери, нова хвиля небайдужих громадян, які виросли вже в самостійній Україні і сприймають її як свою єдину батьківщину, — це великий набуток[1].

  •  

30 років від часу падіння СРСР українці демонструють здатність повертати собі та іншим гідність і рухатися вперед, наперекір несприятливим обставинам[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg