Спостерігаючи за англійцями

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Спостерігаючи за англійцями» — науково-популярний бестселер британської соціальної антропологині Кейт Фокс, що вийшов 2004 року.

Цитати[ред.]

Про роботу над книжкою та антропологію[ред.]

  •  

...англійці — це нація, яка, цілком очікувано, має чіткий та виразний національний характер та культурні відмінності, а британці — це просто політичний конструкт, до складу якого входить декілька націй з характерними культурними рисами[1].

  •  

...ні, я не планую понад стереотипами, я маю намір пробратися в середину стереотипів. Я не шукатиму їх навмисно, але й не заплющуватиму на них очі і, якщо моє дослідження виявить, що певні поведінкові патерни англійців, таки, відповідають певним стереотипам, то я розгляну цей стереотип під лупою, поміщу в чашку Петрі, препарую його, розчленую, розкладу на найменші частинки і протестую усіма можливими способами, розкодую його ДНК, буду по-всякому з нього знущатися і вертітиму ним на всі боки, поки не знайду те зерно (або ген) правди[2].

  •  

О, так, Визначення культурного коду англійців — це вже звучить як великий, серйозний, амбіційний та вражаючий науковий проект. Таке точно може зайняти втричі більше часу, аніж дозволено видавничим контрактом, особливо, якщо взяти до уваги усі ці чаювання[2].

Про погоду і патріотизм[ред.]

  •  

Кожне обговорення англійських розмов, як і самі англійські розмови, обов’язково починаються з Погоди. Дотримуючись букви закону я, вслід за усіма дослідниками англійськості, наведу знамениту цитату д-р Джонсона: «Коли двоє англійців зустрічаються, то перша тема для розмов — погода». Хочу наголосити, що минуло двісті років, а спостереження все ще актуальне[1]!

  •  

Надавати перевагу холоду, а не теплу — це більш прийнятно, аніж не любити сонячну погоду. Та це ще так-сяк, гірше, якщо ви більше тішитеся дощу! Дотримання погодних правил гарантує, що навіть найдивакуватіші погодні уподобання минуться за так і їх спишуть на кумедну ексцентричність[1].

  •  

Як влучно зауважив Паксман, англійці «схильні безмежно дивуватися погоді». До того ж, їм це до смаку! Проте, ми ще й очікуємо цього здивування — ми звикли до мінливості нашої погоди і сподіваємося на часті зміни. Нам тривожно, якщо декілька днів поспіль погода не змінюється: дощить понад три дні — час побоюватися повені, день-два снігу — час оголосити надзвичайний стан, а тим часом — вся країна безпорадно ковзає і буксує[2].

  •  

Погода для англійців таки справді є одним з небагатьох приводів для неусвідомленого та щиросердого патріотизму[1].

Про правила світських бесід[ред.]

  •  

Забудьте про впевненість у собі, плавність та природність поведінки — це неприйнятно і не по-англійськи. Вайлуватість, нерішучість та неоковирність — от це по-англійськи! Відрекомендуйтеся похапцем і якомога нерозбірливіше. Якщо ви таки називаєте своє ім’я, то промимріть щось геть незрозуміле. Руку простягайте нерішуче і з-пів дороги відсмикніть її незграбно. Привітайтесь приблизно так: «Еее, хм, приємнопознайомитись, еге, привіт?»[1].

  •  

Ця книжка — не для соціологів, а, радше, для тих містичних істот, яких видавці називали «добре обізнаними любителями[1].

  •  

Інакше кажучи, розмови про погоду — це форма «словесного вибирання бліх», такий собі еквівалент «соціального вичісування» у наших родичів приматів, які, будучи і так чистесенькими, можуть годинами вичісувати хутро один одному, а все для того, щоб зміцнити соціальні зв’язки[1].

  •  

Типова англійська бесіда може початися з «погодного привітання», далі буде дещиця «погодних балачок» для налагодження розмови, а потім, «за замовчуванням», — регулярні відступи про погоду. Тепер стає зрозуміло, чому іноземним, та подекуди й англійським, дослідникам здається, що ми зациклені на цій темі[1].

  •  

Так вже повелося, що наші ритуали знайомств та вітань незґрабні, недоладні і позбавлені й натяку на світську елегантність. Коли ми у дружньому колі, то нам трохи легше, хоч ми і не знаємо до ладу куди подіти руки — не знаємо чи то обійнятися, чи краще поцілуватися при зустрічі[2].

  •  

Від «нахрапистого американського» «Привіт, я Біл з Айови», ще й в поєднанні з простягнутою для привітання рукою і посмішкою на всі 32 зуби, англійці одразу ж зіщулюються і задкують[1].

  •  

....англієць не хоче знати, як вас звуть і не називатиме свого імені, аж поки ви не досягнете вищого ступеня близькості, — скажімо, візьмете заміж його дочку. Навіщо ті імена[2]!

  •  

Власне, якщо ви хочете скидатися на правдивого англійця, то посеред всієї цієї плутанини з привітаннями та знайомствами покладіться на єдине надійне правило — виконуйте ритуали знайомства так-сяк: завмріть, поводьтесь сковано, ніяково і спантеличено[1].

  •  

...іноземці часто скаржаться, що англійці холодні, стримані, замкнуті і відсторонені. Назвати своє ім'я, місце проживання, професію, розповісти, чи є в тебе сім’я та діти — для більшості культур далебі не є клопотом, але не для нас. З англійців цю, цілком невинну буденну інформацію, треба витягати обценьками і кожне питання змушує їх здригатися і кривитися[2].

  •  

Далебі, англійцеві дозволено виражати емоції, хоча, стривайте — йому дозволено виражати певні емоції. А якщо бути точними, то тільки три:
• здивування (за умови, що воно висловлене у лайливій формі);
• лють (в принципі, форма та ж);
• тріумф / захват, які теж часто передбачають вигуки та лайку.
До того ж, доволі непросто зрозуміти напевне, яку з тих трьох дозволених емоцій англієць намагається виразити[2].

  •  

Англійці — це, поза сумнівом, нація пліткарів. Британські вчені з’ясували, що дві третіх усіх наших розмов присвячені обговоренню наступних соціальних тем: хто, що і з ким; хто «в фаворі», хто «в опалі» і з яких причин; як гідно вийти із усіляких халеп; стосунки та поведінка друзів, родичів та зірок; наші власні проблеми з сім’єю, друзями, коханцями, колегами та сусідами; деталі світського життя. Коротше кажучи, ми пліткуємо про все[1].

  •  

Англійці можуть роками їздити в транспорті (вранці і ввечері) з одними і тими ж пасажирами і ніколи й словом не перекинуться — це абсолютно звична, навіть нормальна практика. Повна нісенітниця, якщо подумати, але всі, з ким би я не говорила, підтверджують це правило. «З часом, — розповіла мені одна пасажирка, — коли ви бачите на платформі ту ж саму особу кожного ранку, може ще й сидите навпроти неї у вагоні потяга, то можете кивнути у знак привітання. Та це й все, далі цього не заходить». Я поцікавилася: «А скільки це “з часом”?» — і почула: «Ну, може, з рік чи десь так. Це залежить. Люди ж різні бувають — хтось більш товариський, хтось менш»[1].

  •  

І сказав Бог Мойсею: «Перший, підійди до мене!». А він прийшов другим, і відправив його Бог в кінець черги, щоб не порушував порядок черги». «Всенародне захоплення» — так 1946 року Джордж Мікеш, угорський письменник-гуморист, описав черги в Англії. «На Континенті, — вів він далі, — люди, чекаючи на автобус, вештаються собі туди-сюди, хто як хоче. Коли автобус приїздить — вони женуть до нього юрбою... Англієць, навіть сам-один, чемно формує чергу[1].

  •  

«Англійці просто не можуть говорити про секс серйозно, без жартів, — жалілася я в записнику, — власне, одного і того самого жарту: якщо мені ще хтось запропонує "допомогти на практиці" з розділом про секс, то я закричу не своїм голосом». Побіжна згадка слова «секс» автоматично запускає кнопку сарказм чи глузи, а в мовчкуватих екземплярів викликає незграбне бажання пальнути щось примітивне, в стилі ой‑ще-ще-не-спиняйся, а в крайніх випадках респонденти просто хіхікають. Це не просто правило, це вже мимовільний неосмислений рефлекс — такий, як колінний рефлекс. Скажіть «секс» і англійський гумор зразу хвицьне коліном[1]!

  •  

Нас коробить від врочистості, і вона нам здається трохи безглуздою. Найсерйозніші, найофіційніші, найурочистіші моменти церемоній, як на зло, викликають в нас непереборне бажання розсміятися. Це напружений, нервовий сміх — близький родич колінно-рефлекторного гумору. Гумор — наш улюблений спосіб подолати незручність, а сміх — найкращий інструмент у боротьбі із «соціальною не-дужістю»[1].

Цитати про книгу[ред.]

  •  

Книжки і загалом література – це не лише фізичні примірники видань. Це щось дуже магічне. Це не просто набір літер, перелік бестселерів, рекомендацій від лідерів думок. Вони постають з любові і дружби. Ця книжка саме така. Вона про те, як об’єднуватися, як розуміти іншого, як доносити красиву, кумедну, смішну, різну ідентичність в абсолютно несхожу країну, знаходити точки дотику і рости на цих точкам усім разом[3].

  Катерина Міхаліцина
  •  

Кейт пише у дуже цікавий спосіб, комічний і дотепний. І ключовим у цій книзі є те, що ми називаємо прихованими правилами поведінки англійців. Але в будь-якій культурі ми бачили такі правила і власне про них ми дізнаємося на підсвідомому рівні. Але Кейт як фахова антропологиня любить спостерігати за тим, як поводяться люди. І багато англійців після прочитання книжки були дуже здивовані, як вона бачить і пояснює речі, про які вони навіть не здогадуються»[3].

  Генрі Марш
  •  

Кейт провела багато різних експериментів для цього дослідження. Один із експериментів полягав у тому, що, йдучи в натовпі, Кейт робила вигляд, що щось шукає в сумці й випадкого когось штовхала. І дійсно, очікування справдилися. Англійці завжди вибачалися, навіть якщо вони не були винні у цьому зіткненні. Потім Кейт спробувала провести подібний експеримент в інших країнах, але вона не почула вибачень.
Інший висновок, який Кейт вивела зі своїх спостережень: ніколи не намагайтеся обійти чергу. Вона пробувала, але їй це не вдалося[3].

  — Генрі Марш
  •  

Ця книжка не лише прагне вивести формулу англійськості, вона про те, що людей об’єднує спільний досвід, пам'ять, міста, які мають збагачення для них, певні герої, приказки, способи реагувати на стрес тощо. Вона про те, що певні особливості твого побуту не є такими ж особливими, вони є у багатьох інших домівках також. І це такий спосіб єдності зі спільнотою, до якої належиш[3].

  Ірина Старовойт

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Фокс Кейт. Спостерігаючи за англійцями. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 608 с. — ISBN 9978-617-679-562-9


Bookmark-new.svg