Міхаліцина Катерина Василівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Катерина Міхаліцина (Оніщук)
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Міхаліцина Катерина Василівна (у дівоцтві Оніщук, нар. 23 лютого 1982, смт. Млинів, Рівненська область) — українська письменниця, перекладачка, редакторка.

Цитати[ред.]

  •  

Активно ж писати почала, здається, у підлітковому віці. І це була форма втечі: зошит, схований під подушку, — як простір, який контролюєш лише ти. От просто береш ручку і пишеш. Усе, що в голові й на серці. І ніхто тобі туди не лізе, не радить, не знецінює, не нав’язує своїх думок. Ти там нічого й нікому не винна. Така собі дія-суто-для-себе. До того ж рятівна[1].

  •  

Батьківство — це взагалі про партнерство. Від народження й далі. Я не дуже вірю в якісь особливі материнські інстинкти. Принаймні в мене їх точно не було. Кожна дитина — унікальна, зі своїми потребами й бажаннями. Я знайомлюся з ними точно так само, як і мій партнер. Ми одинаково вчимося бути батьками, помиляємося, наступаємо на якісь граблі. Головне в цьому не мірятися силами, а допомагати, одне одному й дітям. Допомагати рости в усіх сенсах, пізнавати себе, шукати себе[1].

  •  

Взагалі мої дитячі тексти з’являються з якихось дрібниць, розмов, порухів, побачених або уявлених істот, маленьких і нібито неважливих побутових деталей, які раптом стають значущими і ними хочеться поділитися, затримати і зберегти[1].

  •  

Все моє письмо існує в полі хитавиці між «завдяки» і «всупереч»[1].

  •  

Дитячі книжки — це мій спосіб співбуття з власними дітьми. Опрацювання вже не тільки своїх, а й наших спільних емоцій, вивчення потреб, пошук порозуміння. Чому варто опрацьовувати емоції? Бо це важлива частина нас, бо їх годі замовчати чи відкинути. Вони все одно прийдуть і озвуться. В десятки можливих способів. І варто бути готовим їх зустріти: знати на ім’я (страх, сум, радість і т.д.), знати, що всі вони нормальні й не роблять нас монстрами, вміти порадити собі з ними[1].

  •  

І взагалі, хочеш, щоб діти не мали стереотипів — поясни, чим вони шкідливі, й почни позбуватися своїх. І у вихованні зокрема[1].

  •  

Кажуть, до дитини треба змаліти. А я кажу: дорости. І це безупинний процес[1]. — Про материнство

  •  

Книжка — це якраз і є варіант безпечного пережиття найрізноманітніших емоцій. Так, ти переживаєш їх опосередковано, але твої нейрони, зіткнувшись із чимось подібним, уже матимуть слід, яким бігти[1].

  •  

Кожна книжка має свою історію, але вирости вона може і з хорошої розмови, і навіть з дотику до кори таких любих мені з дитинства дерев, з її завитків і шерехавості, з її невагомого тепла, з живої сили, якими дерева вміють ділитися, якщо ти вмієш її приймати[1].

  •  

Материнство змінило, перевернуло докорінно (тричі — глобально, і плавніше, легше — майже щодня), ущільнило все, з часом включно, але дало змогу й внутрішню гостроту втискати максимум в крихітне тут-і-зараз. І так практично з усім[1].

  •  

Мені дуже боляче думати, що наразі в нашій країні майже неможливо ні гідно народитися, ні гідно померти. Це право треба виборювати, бо людяне ставлення і повага до психологічних станів та потреб пацієнта — радше рідкісний виняток, аніж правило[1].

  •  

Ми витрачаємо внутрішній ресурс на власну трансформацію, на прийняття того, як швидко й неконтрольовано все розвивається. І як би не набила оскомину фраза «світ не буде більше таким, яким був до цього», дещо й справді змінилося. Тільки не світ, а ми. Ми вже не будемо такими, якими були до пандемії[1]. — Про сприйняття пандемії

  •  

Народження дитини для жінки — це взагалі може бути єдиний, унікальний за все життя досвід. Тому вона має повне право розділити це з близькою людиною. До того ж фізіологічний процес страшенно залежить від того, що в цей момент відбувається в твоїй голові. Якщо ти не почуваєшся в безпеці, то нормально не народиш. І потягнеш за собою травму материнства, а не радість народження[1]. — Про партнерські пологи

  •  

Поки я вагаюся, що мені бракує досвіду, кваліфікації чи ще купи всього, світ підсуває якийсь зовнішній стимул, ніби каже: «Бери й роби». І ти раптом усвідомлюєш, що так і треба: або береш і робиш, або відпускаєш цю ідею[1].

  •  

Традиції розмов для підтримки у 90-х не було, тоді основним завданням було вижити і вивести в люди: нагодувати, вдягнути, вивчити. Куди вже там роботу з емоціями втулиш? Але емоції були, і їх якось треба було опрацьовувати. Мій випадок — через письмо. Я й досі найбільше кайфую від оцього «береш і пишеш». Ручку, олівець, клавіатуру — то вже деталі, головне «береш і пишеш». Навіть якщо страшно, навіть якщо не до кінця уявляєш, що з того вийде[1].

  •  

Хочеш, щоб діти росли усвідомлено, включено — розплющ очі й серце, і навчися розмовляти з ними про складне й суперечливе: втрати, смерть, інклюзію, релігію, тілесність, сексуальну орієнтацію, політику. Навчися не ховати голову в пісок, слухати і приймати їхні погляди, навіть якщо вони суперечать твоїм. Не маєш ресурсу зараз на це все — так і скажи, чесно, про свій настрій та його причини, не гаркай, не дотягуй, поки зірвешся, але і їх не тягни в розмови, якщо вони не готові, не нав’язуйся з поясненнями і повчаннями, залиш право вибору. Тоді це буде про кордони: вміння виставити свої й поважати сусідні[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg