Невже вічна доля села — бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність? (розділ IV)[1]
Може, все життя — тільки неспинний потяг, що ніякий машиніст не в силі змінити напрямку його руху по призначених рейках між відомими, сірими станціями? (розд. IV)[2]
Життя — це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливими плакатами й досконалою рекламою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз. (розд. XII)[3]
Щасливі все-таки нагадують хворих і потребують обережного поводження. Щастя врешті-решт — це недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі. Гострий зір таке саме лихо, що й сліпота, й найнещасніші люди — астрономи, що на ясному сонці бачать прикрі плямки. (розд. XIV)[4]
Все шкодить! Дихати теж шкідливо, бо ви спалюєте кров. Не дихайте, може, довше проживете! Ви думаєте — не буду робити того, що шкодить, то більше житиму. А ви подумайте так: робитиму те, що шкодить, може, жити приємніше буде. (розд. X)[5]
От ви здивувались, що я, мовляв, таку силу грошей одержую і не женюся. Скучно, думаєте, і грошей нема куди дівати. А ось гляньте, — він показав на свою бібліотеку. — У мене багато книжок. Я люблю купувати їх і читати теж. А знаєте, єсть такі, що купують і не читають. Купують і ставлять на полицю. Смішно, правда? І багато є смішного. Ви ще молоді — я не кажу, що ви дурень, боронь боже! А колись побачите, що читати книжки далеко цікавіше, ніж самому робити те, що в них написане. (розд. X)[6]
Молодості властивий порив, мрії про надзвичайні вчинки та славу, хоч із тисячі цього доходить звичайно один. Проте коли б показати юнакові зразу його дальшу правдиву долю, він прагнути перестав би, все послав би під три чорти й у босяки пішов би. Виходить, омани конче потрібні! (розділ V)[7]
Літературне життя починається за достатньої наявності людей, здібних про літературу весь час розмовляти. (розд. VI)[8]
Неавторитетні думки, хоч би й найрозумніші, викликають недовіру, а з визнаних уст і дурниці збирають хвалу. (розд. VI)[9]
Усі наші аероплани, радіо й задушливі гази — нікчемний дріб'язок проти втраченої надії на рай. (розд. VI)[10]
Найгірша помилка — уважати неминуче за доцільне. (розд. VI)[11]
З двох одне: або ви здібний, тоді підтримка вам непотрібна, або ви нездара, тоді вона вам не допоможе. (розд. VII)[12]
Любов — це довге алгебрійне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш нуль. (розд. XI)[13]
Вогонь любові запашний тільки мить! Потім на ньому починають варити борщ. (розд. XI)[14]
…все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незрозумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле, як труп. (розд. XIV)[15]
Це вічна тема – людина й місто: як людина його обживає, підкорює або, навпаки, стає рабом міста, залежним від нього. Степан Радченко (головний герой роману) існував у світовій літературі задовго до Підмогильного й існуватиме ще багато років після нас. Ба більше, пильно придивіться довкола – і ви побачите Радченка серед нас. Він нікуди не зникає, просто трансформується. Водночас у романі є гострі питання, які є актуальними і зараз: такі як становище жінки в суспільстві, стосунки між чоловіком і жінкою. Здавалося б, це питання злободенні, але ні, вони універсальні і якісь із цих проблем ми досі не вирішили з часів Підмогильного[16].
Підмогильний, Валер'ян. Місто / Передм. та навч.-метод. матеріали О. Лещенко. — К.: Школа, 2008. — 288 с. (серія «Шкільна хрестоматія») ISBN 978-966-661-885-9
