Нема розумнішої служби, як гражданська! Здається, якби мене опреділив був покійний папінька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покійний і не думав про це — все дбав про хазяйство. Пасіка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий світ настав: треба чина, дворянства; а поки-то вилізеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту![1] — Дія перша, ява III.
Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими.[2] — Дія перша, ява VI.
…а піт йому ллє, а пил припада на лице, і смуги по всій тварі, та дьогтьом смердить від нього, як від мазниці…[2] — Про селянина. Дія перша, ява VI.
…трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люде![3] — До Степана. Дія перша, ява VIII.
Палазю! Дворянин — одно, хлоп — друге!.. Може, ти цього не розумієш, то тобі ясніше скажу: сметана — одно, а кисле молоко — друге![4] — Дія друга, ява II.
І казав же покійний папінька: женись, сину, на шляхтанці. Ні, таки погнався за чорними бровами! От і дожив: брови злиняли, а гонору як не було, так і нема![4] — Про свою дружину Палажку. Дія друга, ява II.
А важко і в дворянстві жить: розходу, розходу,— самим робить якось не приходиться…[5] — Дія друга, ява III.
Кумів завше треба вибирать значних і благородних![6] — Дія третя, ява V.
От дітки! Ти для них піклуєшся, побиваєшся, з шкури лізеш, а вони, замість дяки, серце тобі надвоє роздирають![7] — Дія третя, ява V.
Ох, діти-діти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли… Якби-то знали… тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам…[7] — Дія третя, ява V.
…ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться і гасає по хазяйству!...[8] — Про простого шляхтича. Дія четверта, ява II.
Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тілько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловіка…[8] — До Омелька, коли той ніс Націєвському ночви для умивання. Дія четверта, ява II.
…краще білий хліб, ніж чорний, краще пан, ніж хам![9] — Про чоловіка. Дія четверта, ява II.
Ох, дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усіх бояться, усіх лічить вищими від себе![9] — Дія четверта, ява II.
Такі, виходить, маленькі, що повипадали крізь щаблі своїх не вшитих лубками возів і розгубились… Одно слово, голопуза шляхта![12] — Пояснює, які це щабльові дворяни. Дія друга, ява I.
…нам дворянство так личить, як корові сідло.[12] — Пояснює, які це щабльові дворяни. Дія друга, ява I.
Добре діло це повіренничество, єй-богу! Другого такого прибильного не знайдеш. <…> …чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив — плати![14] — Про свій спосіб заробітку. Дія перша, ява II.
Трандалєв: Будем апелювать. Мартин: Апелювать! Трандалєв: А за вивод подамо встрєчний іск. Мартин: А коли треба, то й поперечний![15] — Дія перша, ява I.
Мартин: Де коні, азіят? Омелько: Украли. Мартин: Украли? Омелько: І чоботи, і кобеняк украли… Мартин: Як же в тебе голови не вкрали? Омелько: Бо нікому не потрібна: У кожного є своя, хоч поганенька.[16] — Дія друга, ява III.
Омелько: Схопивсь… сюди, туди — нема ні коней, ні чобіт, ні кобеняка! Сів я та й заплакав. Мартин: Заплакав? Омелько: Заплакав. Гіркими сльозами заплакав: чоботи були настоящі шкапові і кобеняк… Мартин: Луципір! А коней тобі не жаль?[17] — Дія друга, ява III.
Марися: Я люблю Миколу, і він мене любить, ми будемо щасливі… Мартин: Що то за слово таке — любить? Кажи мені, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство? Марися: Я не вмію розказать… Я… Мартин: Видумка! Витребеньки! Баб'ячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!..[18] — Дія третя, ява V.
Націєвський: З добрим утром, Марина Мартиновна, як спалось-спочивалось? Марися: Лягли легко, встали ще легче; а ви як? Здається, і лягли важко, і встали тяжко…[9] — Дія четверта, ява IV.
Націєвський: У нас многія баришні од мєня тають, і ви розтаїте. Марися: А я чого буду таять, я не сніг. Націєвський: Ну, розтопитесь… Марися: Борони боже! Хіба я смалець?..[13] — Дія четверта, ява IV.
Карпенко-Карий І. Драматичні твори / Вступ ст., упоряд. і приміт. Р. Я. Пилипчука; Ред. С. Д. Зубков. — Київ: Наукова думка, 1989. — 608 с. — ISBN 5-12-009281-0
