Перейти до вмісту

Магучіх Ярослава Олексіївна

Матеріал з Вікіцитат
Ярослава Магучіх
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Яросла́ва Олексі́ївна Магучіх (нар. 19 вересня 2001 року, Дніпропетровськ) — українська легкоатлетка, що спеціалізується на стрибках у висоту, чемпіонка Європи з легкої атлетики в приміщенні (2021), чемпіонка Європи серед юніорів, чемпіонка світу та Європи серед юнаків, рекордсменка світу серед юніорів (вікова група до 20 років).

Цитати[ред.]

  •  

Взагалі, у спорт мене віддали радше для того, щоб могла десь діти свою енергію. Я була дуже непосидючою, постійно бігала – і на вулиці, і по квартирі. Врешті сестрі набридло на це дивитися і вона запропонувала піти з нею на легку атлетику[1].

  •  

Звісно, хочеться підібратися до світового рекорду і навіть вище стрибати. Ще кілька років тому я дивилася на свої теперішні результати і думала, що це недосяжно. А коли в Досі була встановлена планка, я підійшла подивитися і подумала, що це не так і високо, можна стрибнути[2].

  •  

Коли я ішла в спорт, то взагалі не знала, що існує стадіон з 400-метровими доріжками. Стадіон гарний, з трибунами. Такого в нас у Дніпрі тоді ще не було. У спортивній школі, де починала займатися, бігове коло мало довжину 250 метрів. Тому про якісь мрії не було й мови. Про те, якими можуть бути перспективи, я й не відала[1].

  •  

Перед стрибком я обов'язково маю подивитися на тренера, після цього заспокоююся. Звісно, дивлюся ще на планку, а далі вже можу бігти. Після цього результат вже залежить тільки від того, що я напрацювала на тренуваннях[2].

  •  

Слідкую за всіма видами спорту, але виділити когось особисто дуже важко. Дивлюся і великий теніс, і легку атлетику, і зимові види спорту. Дуже багато українських спортсменів мають топ-рівень. Коли я дивилася зимову Олімпіаду, то не розуміла, як можна виробляти такі космічні речі[2].

  •  

Сучасні люди вже чітко усвідомлюють, що спорт колись закінчиться і доведеться постати перед потребою займатися чимось іншим. Відповідно обираємо й пріоритети. Зациклюватися не можна, треба розвиватися всесторонньо[1].

  •  

То відносно нещодавно, коли дивилася трансляції змагань за участю Юлії Левченко, дивувалася: «Вау, так можна виступати?» Саме на прикладі Юлі до мене й прийшло розуміння, що можна стрибати і досягати високих результатів[1].

  •  

У кожного спортсмена своя техніка, хтось може стрибати з однієї технікою, хтось – з іншою. Комусь зручно, комусь не зручно.
На тренуваннях ми не женемося за максимальними результатами, більше 1,90 чи 1,92 м я не брала. Головне відпрацювати техніку стрибка і бути психологічно готовою до збільшення висоти. Потім, коли планка піднімається вище, спортсмен показує все, що він напрацював на тренування[2].

  •  

Мені подобалася в дитинстві Бланка Власич, я навіть писала реферат з англійської мови про її стрибки. Я з нею познайомилася в Брюсселі ще 2 роки тому. Зараз вона народила. Це дуже крута спортсменка, вона мені дійсно подобалася.
Але коли я була ще мала, то я дивилася і наших атлетів — це Юлія Левченко. Бо тоді вона виступала на «Діамантових лігах». І я думала, що виступи там — це величезний рівень.[3]

  •  

Я не хотіла [їхати з міста Дніпра], тому що ми почали волонтерити. Ми почали їздити й по дитбудинкам допомагати, якісь продукти, шкарпетки військовими[3].

  •  

Я дуже хотіла вибороти золоту нагороду, адже це вже моя третя світова першість. До цього старту ми з тренером готувалися і психологічно, і фізично. Ще один нюанс у тому, що після чемпіонату світу треба було швидко відновитися й полетіти на етап Діамантової ліги у Китай. Тепер розумію, що варто було більше перепочити після ЧС, адже всі емоції я залишила там, на стадіоні у Будапешті. — Про чемпіонат світу 2023 року в Будапешті[4].

  •  

Ти можеш бути готовим на 100 відсотків фізично, але найбільше заважатиме саме моральний складник. В українських спортсменів взагалі з цим складно, адже налаштуватися на виступ, коли твою країну атакують ракетами, дронами, важко. Як би це не звучало, але необхідно абстрагуватися, якщо хочеш перемогти у змаганнях.[4]

  •  

Хочеться, як і будь-якому спортсмену, встановлювати рекорди. Усе можливо, якщо тренуватися й вірити в себе.[4]

  •  

Я, наприклад, упевнена, що нам, українцям, тепер варто виступати на усіх змаганнях, де є можливість нагадати про Україну, про російсько-українську війну і захистити честь своєї країни.[4]

  •  

Ми не знаємо всього й можемо лиш мати здогади щодо багатьох питань. Але на початку повномасштабного вторгнення Росії, коли ми писали листи в МОК, міжнародні федерації, Сергій Назарович навіть не виступив з публічною заявою. Він мовчав… Тільки коли спортсмени почали цікавитися, де він, з’явилося відеозвернення, в якому навіть війна не була названа війною. Це розставило всі крапки над «і» й мені стало зрозуміло, хто є хто. — Про президента Національного олімпійського комітету України Сергія Бубку.[4]

  •  

В МОК намагаються акцентувати увагу на нейтральності спорту. Але спорт не є поза політикою. Та й війна – це більше, ніж просто політика. Це життя людей! Наші спортсмени гинуть від рук Росії, хоча теж могли б виступати на міжнародній арені. Російських і білоруських спортсменів, які мовчать, це, судячи з усього, повністю влаштовує. Багато хто з них підтримує війну. У цій ситуації очевидним є те, що усі росіяни винні у злочинах проти України, тому довіряти їм не можна.[4]МОК — Міжнародний олімпійський комітет.

  •  

Нам, українцям, доводиться адаптовуватися до життя в умовах війни. Але хай там як, а вдома завжди найліпше. Я не маю змоги постійно тренуватися в Дніпрі, але після завершення сезону завжди повертаюся додому.[4]

Про неї[ред.]

  •  

Вболіваю за Анжеліку Терлюгу, Дар'ю Білодід. Дівчата у нас такі яскраві. Хлопці, звісно, теж дуже круті, але дівчата для мене – це просто топ. Вони роблять все можливе, щоб на нас звертали увагу не тільки як на красивих дівчат, а й успішних спортсменок. І у нас вкрай багато таких успішних атлетів – це дуже круто. Погляньте на нашу Ярославу Магучіх. Мені здається, що половина легкоатлетичного світу мріє стати такою, як українка.

  Марина Бех-Романчук[5]

Примітки[ред.]