Левченко Юлія Андріївна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Юлія Левченко
Yulia Levchenko.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Юлія Андріївна Левченко (нар. 28 листопада 1997, Бахмут) — українська легкоатлетка, що спеціалізується в стрибках у висоту, срібна призерка чемпіонату світу, чемпіонка юнацьких Олімпійських ігор 2014.

Цитати[ред.]

  •  

Атлети завжди мають рухатися вперед, у нас нема часу на тривалі роздуми[1].

  •  

Будь-яка людина боїться різних кардинальних змін, адже це своєрідний вихід з зони комфорту. Саме спорт вчить виходити з зони комфорту, не боятися цього. Це допомагає і в житті[2].

  •  

Для мене впевненість — це результат, а не стала величина. От коли я провела гарний сезон, може з’явитися впевненість, що була зроблена велика робота. Але потім треба заховати цю впевненість, стати звичайною людиною і почати все з нуля. Дуже важливо, щоб впевненість не переходила в самовпевненість[2].

  •  

Емоції, які б вони не були, потрібно направляти на роботу, в правильне джерело. Якщо мені важко на тренуванні, хочеться поплакати, то я спершу все одно дороблю вправу, а тоді уже дам волю емоціям. Те саме на змаганнях — скеровую емоції в спробу, виплесну їх так. Це круто, коли в тебе є емоції, а ще крутіше, якщо ти можеш ними керувати[2].

  •  

«Завжди насолоджуйся будь-яким результатом, бо він відображає наш шлях: хто ми є, і ким ми будемо». Ця фраза відображає найважливіші цінності: постійно потрібно рухатися, за жодних обставин не опускати руки, а йти далі. Саме тому фраза постійно мотивує не стояти на місці, рухатися й продовжувати шлях[1].

  •  

Коли тренер дає завдання, то тобі самому треба помізкувати і щось зробити, — це дуже круто. У такі моменти ти сам починаєш відчувати своє тіло, розуміти, що ти можеш зробити, аби покращити фізичний стан чи техніку. Для дорослого спортсмена — це поштовх, адже дозволяє покращувати слабкі сторони[2].

  •  

Конкуренція – один з найбільших подразників і найбільш миттєва мотивація. Вона діє моментально, а не як книга з пошуку мотивації чи лекція на цю тему. У конкуренції потрібно швидко ухвалювати рішення: поки ти будеш шукати мотивацію, суперниці ставатимуть сильнішими та йтимуть до своїх цілей[1].

  •  

Ми з тренеркою не рухаємося за конкретним планом, а підлаштовуємося під змагальний процес, залишаємося гнучкими. Не скажу, що в нас інтуїтивний підхід, але ми бачимо в процесі, чи вистачає змагань, які є помилки, проводимо аналіз. І відповідно до цього рухаємося далі[3].

  •  

Можу сказати, що українські жіночі стрибки у висоту — найсильніші у світі. Саме завдяки конкуренції та кількості дівчат, які можуть показати результат. Напевне, Україна — єдина країна, де потрібно пройти такий складний внутрішній відбір, щоб потрапити на міжнародні змагання. І можна не відібратися, навіть якщо твій результат входить у десятку світового рейтингу[3].

  •  

Незважаючи на те, що кожен змагається сам за себе, ми всі виступаємо за одну країну, за одну команду. На міжнародних змаганнях важливим є командний дух, адже кожен спортсмен відчуває підтримку команди, вона позитивно впливає на тебе[2].

  •  

Не треба сподіватися, що конкуренція зникне. Це працює навпаки: завжди краще мати когось конкурентного, інколи навіть програвати, але рости разом, аніж вигравати все без гідного спротиву[1].

  •  

Поразки чи невдалі результати – це складова життя будь-якого спортсмена. Питання лише в тому, як довго триває момент несприйняття поразки[1].

  •  

Треба мати здоровий глузд, іноді — сумніватися в собі. Впевненість повинна бути, але вона не може бути на першому місці[2].

  •  

У професійному спорті конкуренція є завжди, і це круто! Якщо в тебе сильні суперники, смішно сидіти й чекати, поки вони зникнуть чи підуть на пенсію. Хтось іде, хтось прогресує, хтось запалює нову зірку – це природний процес, який робить спорт настільки цікавим, бо ти постійно в конкурентному колі[1].

  •  

У мене така життєва та спортивна позиція: хочу займатися улюбленою справою довгий час, а для цього потрібне здоров’я і майстерність[3].

  •  

Що ближче ми підходимо до якихось досягнень на найвищому рівні, то менше ми задумуємося, що навіть ці досягнення є мрією всього життя. І що був час, коли не вірилося, що подібний результат стане можливим[1].

  •  

Якщо зникає мотивація, то мій варіант не примушувати себе насильно до чогось[1].

  •  

Я не можу сказати, що після поразок добре себе почуваю. Звісно, присутні емоції, переживання, але важливо те, як ти все сприймаєш. Мій варіант – прийняти результат, проаналізувати його й відкласти в довгий ящик, щоб іти далі. Учитися вмінню приймати поразки потрібно, можливо, усе життя[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg