Перейти до вмісту

Йоган-Георг Пінзель

Матеріал з Вікіцитат
Вікіпедія
Вікіпедія

Йоган-Георг Пінзель, або Йоган Ґеорґ Пінзель, Йоган Георг Пінзель, Іоа́н Гео́ргій Пі́нзель, майстер Пінзель (нім. Johann Georg Pinsel, лат. Ioannes Georgius Pinsel, пол. Jan Jerzy Pinzel, бл. 1707 або бл. 1720 — між 16 вересня 1761 і 24 жовтня 1762, ймовірно, Бучач) — галицький скульптор середини XVIII століття, представник пізнього бароко і рококо. Зачинатель Львівської школи скульпторів. Для його творів характерна велика емоційність і динаміка, надання створеним формам життєвих рис.

Іван Георгій Пінзель. Скульптура св. Онуфрія у церкві, село Рукомиш
Іван Георгій Пінзель. «Святий Яким» (1752 - 1755 рр. Липове дерево, різьблення)
Іван Георгій Пінзель, Путті. 1752-1755 роки. Липове дерево, біла фарба.


Цитати про Пінзеля

[ред.]
  •  

Від нього майже нічого не залишилось, окрім кількох десятків скульптур, кам’яних і дерев’яних уламків анатомічно досконалих тіл, наповнених рухом і нервовим дрижанням. Пінзель виринає із невідомости сформованим майстром, вправним, сильним і впевненим. Він точно знає, що і як робить. Але невідомо, хто і де навчав його, чому він став скульптором, з чого починав, ким надихався, з ким конкурував, кого заперечував[1]. — «Амадока»

  Софія Андрухович
  •  

І це сприйняття болю, муки як емоції з часом лише посилюється, є щось у цій образності таке, що глядачам хочеться бути поруч. Про це ще треба подумати, адже раніше, коли я писала, говорила і читала лекції про Пінзеля, цього феномену не було. Ще треба було довести, чому ці обрубки — велике мистецтво. Чи це пов’язано з феноменом селфі? Чи Пінзель має якийсь інший рівень впливу на сучасність? Хай там як, він лишається і за нових культурних обставин геніальним, і далі впливає[2].

  Діана Клочко
  •  

Ми бачимо Пінзеля без позолоти, без фарб. Часто залишилися просто шматки деревини. Але коли ми дивимося на них, ми бачимо, що він мислить майже як кубіст. Бо ріже форму так, як бачив її, наприклад, Пікассо. Пінзель у XVIII столітті мислить форму як людина початку ХХ століття[3].

  — Діана Клочко
  •  

Нещодавно на виставці у Хлібні Софії Київської я бачила, як усі охоче фотографуються біля Пінзелевої «Голови ангела». Ба більше — роблять численні селфі. Це також нова дивовижа, бо ж не живопис. Це обрубана голова без носа, частина знищеної дерев’яної скульптури, зі здертим живописним покриттям. У прямому сенсі, там немає ознак янгола, а є лише суцільний біль, і для мене це новітній парадокс, що роботи Пінзеля, повні болю, стають модними[2].

  — Діана Клочко
  •  

Пінзель — це наша античність. Бо коли дивишся на музей Акрополя, то бачиш, що він побудований на рештках, на уламках: стався великий вибух. Великого тіла Парфенону не існує, воно розлетілося. Так само і Пінзель.
Немає жодного ансамблю, в якому ми бачимо його цілковитий задум. Навіть те, що ми бачимо в Бучачі, пофарбовано так, що ми не бачимо Пінзеля-живописця. Адже Пінзель — «пензель» — був не тільки скульптором, але й живописцем. Він сам свої скульптури декорував[3].

  — Діана Клочко
  •  

У Пінзелевих творах образ книги доволі чудернацький: і Єлизавета, мати Предтечі, і Анна, мати Богородиці, і пророчиця Анна, яка є свідком першого принесення Ісуса до храму, і деякі праотці тримають книги гіпертрофовано збільшеного розміру. Велетенські ґросбухи у їхніх долонях із довгими пальцями й рафіновано тонкими зап’ястями виглядають як збірка сторінок, що дрижать і випинаються, закручуються та деформуються, ніби ось-ось розсипляться, розлетяться під дією чи то вітру, чи то надзвичайних емоцій тих, хто їх читає і коментує[4]. — З есею «Неймовірна зустріч у Бейт-Мідраші»

  — Діана Клочко
  •  

У рельєфній композиції «Дванадцятирічний Ісус у Єрусалимському храмі» (1758, для амфону храму в Годовиці) вісім юдейських учителів із уповні впізнаваними семітськими рисами у мить, коли до них звертається Христос, схвильовано тлумачать його слова, порівнюючи їх із тим, що написано у книжках. Найближчі до глядача фігури учителів розміщено так, щоб сфокусувати увагу то на вказівному пальці, що майже наказово втикається у сторінку, то над опуклим лобом із драматично зведеними бровами на обличчі, що нахиляється над розгорнутими і закрученими сторінками, аби вгледітись у рядки тексту[4]. — З есею «Неймовірна зустріч у Бейт-Мідраші»

  — Діана Клочко
  •  

В образі Атанасія Великого, покровителя роду Шептицьких, праворуч від входу до львівського собору святого Юра скульптор показує його із таким же велетенським манускриптом: поняття «народ книги» для нього об`єднувало юдеїв і християн. Бо ні у часи, коли Ісус народився, ні у перші роки християнства як державної релігії паперової книги у звичній нам формі кодексу, ще й такого гігантського розміру, ще не існувало. А у столітті Просвітництва – так, і її було створено в галицьких друкарнях[4]. — З есею «Неймовірна зустріч у Бейт-Мідраші»

  — Діана Клочко
  •  

Якщо оглянути весь об’єм робіт майстра Йоана-Георгія за роки, відколи той з’явився на Галицьких землях (чи принаймні той об’єм про який нам відомо: кілька десятків алегоричних фігур і вівтарів, іконостасів, амвонів, інженерні роботи при будівництві ратуші й храмів), не виникає жодного сумніву, що майстер не впорався б самотужки. Він мусив мати учнів, помічників – з десятеро чи п’ятнадцятеро чоловіків, які виконували для нього грубшу роботу, брали на себе частину лев касових випарів, деревного і кам’яного пилу, що мертвим вантажем утрамбовувався в альвеоли. Ось хто насправді міг асистувати з підбором матеріялів та інструментів, а зовсім не вдовиця Єлизавета, з якою Пінзель, схоже, одружився зовсім не через якісь там її (вифантазувані нами) чесноти, а всього лише тому, що інакше цей чужинець не міг стати членом цеху і відкрити в місті свою майстерню[5]. — «Амадока»

  — Софія Андрухович

Примітки

[ред.]

Джерела

[ред.]
  • Андрухович Софія. Амадока. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. — С. 832. — ISBN 978-617-679-629-9