Дронь Артур Віталійович

Дронь Артур Віталійович

Стаття у Вікіпедії

Артур Дронь (нар. 31 грудня 2000, село Воскресинці Рогатинський район, Івано-Франківська область) — український поет, військовослужбовець.

Цитати

Війна може змобілізувати всіх так, щоб міцніше об’єднати, щоб ми гостріше відчували відповідальність, потребу висловити щось через мистецтво. Під час війни дійсно з’являється і з’явиться нова література, дуже потужна, дуже сильна. Але це не війна її створює. І не завдяки війні, а завдяки тому, що навіть в умовах війни ми можем спромогтися це зробити. Коли ми кажемо, що це робить війна, або що це завдяки війні, ми знецінюємо нас самих. Бо насправді навпаки. Попри війну. Навіть під час війни. У цьому є щось дуже людське і неймовірно сильне. Що навіть перебуваючи у війні, ми можемо спромогтися робити щось таке як нова сильна література.

Військових багато, вони різні, кожен повертається зі своїми травмами, нас можуть дратувати чи ображати різні речі. Але перш за все — байдужість до війни. Важко бачити, що багато людей вже не хочуть думати про те, що в нас зараз відбувається. Живуть у якомусь своєму світі, нічого не роблять для перемоги, абстрагуються від війни. Дратують недоречні і надмірні веселощі в містах, у яких немає бойових дій. Легковажні висловлювання про щось важливе. Мені, наприклад, під час відпустки одна жінка сказала, що «не зрозуміло, за що гинуть наші солдати». А один чоловік — що «війну придумали, як коронавірус, і вона закінчиться щойно цього захоче Байден». Якісь такі абсолютно маразматичні речі. Хоча це говорили дорослі, наче цілком адекватні люди…

В світових війнах — і в Першій, і в Другій, велика частина військових були молодими мобілізованими людьми. Воювали солдати різного віку, звичайно, але все-таки основна частина – оці молоді люди, яких можна назвати одним поколінням. А у нашій війні бере участь три покоління. Наймолодшим солдатам зараз 19 років, а найстаршим – 60. Це вік дідусів, батьків і дітей. Хто з них буде втраченим поколінням? Або всі, або ми собі заборонимо говорити такими категоріями і якоїсь втраченості не допустимо. Я не знаю, як воно в нас буде, як ми це означимо, і які конкретно виклики постануть. Але це точно не буде виклик одного покоління. Зараз і не одне покоління травмується і намагається з цим всім дати собі раду. І з наслідками колись стикнеться теж не одне покоління.

В цій книжці, наприклад, переважають недовгі, неримовані вірші. Там є різні, але все-таки в більшості — короткі і неримовані. В попередній книжці «Гуртожиток №6» практично все було римоване, і навіть майже з однаковою кількістю строф. Але це завжди залежить не від періоду, а від конкретної теми, про яку я хочу написати. Я пробую зрозуміти, якого вона хоче зовнішнього вигляду. — Про збірку «Тут були ми»

Думаю, будь-якій людині пасує розвиватися. Треба, аби людина горіла своєю справою. Припустимо, якщо людина горить літературою, поезією, очевидно, це «горіти» означає також багато читати, багато чим цікавитись, розвиватись, дізнаватись про цю справу ще більше, цікавитись іншими людьми, які нею займаються, намагатись охопити все, що стосується літератури. Я думаю, що така освіченість важлива. Така жадібна, жадібна освіченість в своїй справі.

Коли вступив в університет у 2017 році, почав ходити на літературні події. І дуже заздрив тим, хто пише вірші і виступає, читає їх. Дуже мені було прикро, що я поезії не пишу. Я вчився на журфаці, мріяв писати книжки, але писав тільки прозу. Але весною наступного року, 2018-го, знов почав писати вірші. Мені було 17 років. Так з того часу, з 2018-го, пишу регулярно, ідентифікую себе як письменник. З моїх 17-ти сприймаю це як свою роботу.

Коли я хочу про щось написати, водночас намагаюсь зрозуміти, яким би за формою цей вірш мав бути, яка форма йому найбільше пасуватиме. Наприклад, я відчуваю, що це має бути вірш без рими. Я пишу його неримованим. Або я відчуваю, що тут має бути чітка ритміка, я маю написати хороший ритмічний вірш. Це залежить не від періоду життя чи творчості, а від конкретної теми.

Мені дуже важить це багатоголосся. Це вірші про нас у жахливі часи, про різноманіття нашого болючого досвіду, про дивну витривалість нашої любові. Мені важливо підкреслювати — головне не те, що тут була війна, а те, що тут були ми. Що все це сталося саме з нами, і саме ми жили у цей час. Страждали, боролись, любили, захищали, хоронили друзів, заново вчилися говорити. Були тут і не пішли звідси. — Про збірку «Тут були ми»

Ми мали спільне читання з Яриною Чорногуз, і на цих читаннях згадували, що, наприклад, дуже часто у військових, які пишуть поезію, дуже різні голоси, вони по-різному пишуть, але все одно дуже добре вчувається, що це — якась така об’єднана література. Дуже добре ця спільність вчувається. Мені подобається це відчуття, але щоб його дізнатись, треба цих інших авторів читати. Тому для мене важливо намагатись якнайрізноманітніше читати. Навіть якщо, це не моя, скажімо так, поезія. Мені подобається знайомитись з цим різноманіттям. Але ніколи на нього не орієнтуватись. Власне, ніколи не ставити когось собі в приклад.

Мої найближчі побратими не надто цікавляться літературою, поезією, оцим всім. І це, в принципі, дуже мені подобається. В них є ця книжка, вони її бачили, вона ж, зрештою, їм і присвячена. Там в художній формі використані деякі елементи фотографій чи зображень, які для нас важливі. Але, щоб прямо хтось дуже фанатів від моєї творчості, серед моїх побратимів немає. І дуже тим тішусь. Але вони мене підтримують.

Найважче завжди, коли гине хтось із твоїх побратимів. Звичайно, є багато складного і страшного. Але стикатися зі смертю — найважче.

Не може війна нічого створити. Не може щось хороше бути, як ми інколи кажемо «завдяки війні». Коли ми бачимо сплеск якості чи кількості хорошої літератури, я не погоджуюсь, що це завдяки війні. Ми не знаємо, як було би, якби не було війни. Можливо, ті, хто у нас зараз автори дуже сильних віршів про важкий, болючий досвід, стали би авторами геніальних текстів про що інше. Можливо, війна їм це все навпаки перекреслила.

Ніхто не зобов’язує тебе сидіти і 24/7 плакати. Але живи з розумінням того, що відбувається навколо. Про це найкраще питати навіть не військових, а їхніх рідних. Спитайте батьків, чия дитина на фронті, як вони проводять час, як відпочивають і де на їхню думку межа між дозволеними і недоречними веселощами. Їхні слова будуть найкращим і найправдивішим орієнтиром для цивільних людей.

Одна із рис, які найбільше об’єднують поетів, яких я читаю, які служать, воюють, — це те, що в них дуже добре видно відсутність надмірного пафосу, відсутність надмірної героїзації. Хоча, здавалося, якраз хто і має право писати героїчно — це ті, хто зараз в окопах. А ті, хто в окопах — уникають великої героїзації. Ті, хто бачили найбільше болю, на болю не спекулюють. Їхні тексти також болючі, але ти вчуваєш, що це не зображення болю заради самого зображення. А воно конкретно в цьому тексті потрібно для того-то і для того-то. Ця відсутність зайвого і надміру пафосного, ця щирість, відвертість — мені здається, це головна риса, яка об’єднує справжню, потужну поезію.

Перший вірш був написаний ще десь в школі, в якомусь 5-6 класі, напевно. Я написав декілька патріотичних, доволі пафосних віршів. Якийсь конкурс, здається, виграв з тим віршем. Потім не писав нічого. Маю невеличкий зошит з віршами із тих часів, моя мама його зберігає. Потім я поезії не писав, думав, що це просто був етап дорослішання.

Письмо — це просто моя справа. Така в мене робота. Я теж вважаю: це — одна з частин мого життя, я пишу. Вони з таким не стикалися, у них не було друзів, які пишуть книжки. Наприклад, я зовсім не розбираюсь в машинах. А є хлопці, які працювали на СТО, чи мали іншу справу, і знаються на цьому. Я круглими очима дивлюсь, коли вони про це розповідають. Напевно, точно так само вони себе почувають, коли я розповідаю щось про літературу і книжки. Рівність усіх видів діяльності в наших стосунках мені дуже подобається.

Позивний я обрав собі сам. Він мені багато означає, довго можна було б говорити. Я дуже люблю псалми Давида, вони завжди мене супроводжують, а після того, як потрапив в армію, а згодом на фронт - їх теж відкрив собі по-особливому. Тому якщо коротко, позивний обрав в честь біблійного Давида. — Про позивний «Давид»

Тобто, якщо якийсь поет говорить, що, наприклад, він не читає інших поетів зовсім, і йому це не потрібно, я цьому поету вірю. І погоджуюсь, що напевно це також є спосіб його роботи, його присутності в літературі. Він не потребує цього всього. Але сам я люблю читати. Мені подобається бачити різноманіття поетичних голосів. Мені подобається, наприклад, бачити якісь такі явища, як у нас є зараз.

Україну бачу скаліченою, травмованою і з величезною кількістю роботи. Після перемоги також буде багато випробувань. Нам всім — із такими різними досвідами війни — треба буде знайти спільну мову. До своїх домів повернуться сотні тисяч учасників бойових дій. Із закордону приїдуть ті, які вирішили втекти від мобілізації. Повертатимуться до життя ті, які поставили його на паузу і повністю присвятили себе волонтерству. І нам всім потрібно буде жити разом і багато працювати. Тому я б не будував собі уявлень, що як тільки ми переможемо у війні, все зразу стане безтурботно і спокійно. Безтурботно і спокійно більше не буде. Принаймні, ще дуже не скоро.

Чим цивільні можуть допомогти? Показувати, що для них війна також триває, що вони не окремо від військових. Що працюють, допомагають, не розслабляються. Коли люди приїжджають із фронту, наприклад, у Львів, то вони потрапляють з одного світу в зовсім інший. Із реального світу в частково вигаданий. Бо на війні вони бачили, яким зараз є життя. Бачили його ціну. Платили її, зрештою. А в далеких від фронту містах люди часто самі себе обманюють. Оцим відмежуванням від війни, не звертанням на неї уваги. А це все ілюзія, воно дуже і дуже крихке, військові це знають. Треба трохи стирати межу між цими двома світами. Бути в певному сенсі місточком для військових, які повертаються. Своїми діями сказати їм: «та, я ніколи повністю тебе не зрозумію, але, по-перше дякую тобі дуже за твою службу, а по-друге, дивись, ми тут теж працювали, поки тебе не було. ми не забували про війну, ми робили все, що могли і будем робити далі».

Щось вона загострила, щось притупила. Але найбільше травмувала, думаю. Знову ж таки, як нас усіх. А також цей досвід робить категоричнішим у питаннях доброго і злого, справедливого і несправедливого. Часто кажуть, що у ветеранів війни загострене відчуття справедливості. Так справді є, бо після пережитого сильно зменшується терпимість до несправедливого. І до байдужості, до речі, теж. — Про вплив війни на себе

Я довго нічого не писав, але багато думав про писання. З часом почав дивитися на ці речі по-іншому. Більше розуміти. Оте письмо, літературу — все це треба було заново для себе відкрити і по-новому зрозуміти. Переконатися, що це важливіші поняття, ніж я собі будь-коли думав. Я переконався. У серпні знову почав писати вірші, але це вже зовсім інше письмо, ніж було до того.

З поезії

Перед межею збережи оцю Любов, як ріст ожин. Сержантську відданість. Дитинячу, собачу. Цей плач, який не переплачу.

Коли ми скидаємо бронежилети, шоломи, бушлати, куртки, рукавиці, і їмо мандарини біля буржуйки і робимось схожими на дітей, я інколи думаю, що ти десь у сусідній кімнаті.

Дивись, біля тебе цей берег, ріка. Країна під шкірою мокра й липка. Країна, яку відчуваєш на дотик, коли розливається з тебе, а доти ніколи по-справжньому не зрозуміти. Добре, що скоро вже квітень. Добре, що є його вірші, листи. Він забуває усе, але ти — те, що не вивітриться, не мине. Щось міжреберне, підшкірне, спинне.

Передавай кохання дітям, як вони передають малюнки нам із хлопцями. І той, де обведено 9 маленьких пальців, а на десятому закінчився фломастер. І той, який я в кітелі ношу ще з літа. І особливо той, на якому намальована маленька дерев’яна годівничка. Він мій улюблений.

Любов риє окопи і живе в них, і гризе у них лід із розрізаної пляшки, коли хоче пити у мінус двадцять. Любов виходить на бойові чергування, піднімається на позиції з грижами, з температурами, із простатитами, із контузіями, з астмами й алергіями, з високою імовірністю не повернутися, з думками про когось найважливішого. Все зносить, вірить у все, сподівається всього, все терпить! — Перше до коринтян

Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується. Бо інколи закінчується обстріл, і любові закривають очі, і друзі загортають її в спальники, і виносять. І тоді вона переходить живим. — Перше до коринтян