Перейти до вмісту

Дорошенко Костянтин Володимирович

Матеріал з Вікіцитат
Костянтин Дорошенко
Стаття у Вікіпедії

Костянтин Володимирович Дорошенко (29 жовтня 1972, Київ, УРСР) — український арткритик, публіцист, колумніст, куратор сучасного мистецтва, медіаменеджер, радіоведучий.

Цитати

[ред.]
  •  

З дитинства батьки були уважні до моїх проявів, не намагалися тиснути чи ламати під якісь вимоги, ідеї, жорсткі правила. Уважні вони були і до себе, поважали потреби та слабкості одне одного, хоча й не ховали емоцій, спілкувалися без лицемірства, відкрито. В нашій родині без будь-яких декларацій існували право на вибір, на особливість, гідність та особисті кордони. Наприклад, відпустки батьки завжди проводили окремо, даючи партнерові відпочити від себе[1].

  •  

Кожен день несе потенціал нових вражень, станів, думок — це тривала метаморфоза. Ми змінюємося ціле життя, воно надзвичайно цікаве і важливо не зупиняти себе в цьому процесі[1].

  •  

Кожен день світ і ми в чомусь інші, отже стандартних днів я не знаю. А от ранок, якщо я прокидаюся вдома, а не в іншому місці чи місті, починається з посмішки самому собі в дзеркало на стелі над моїм ліжком. Ритуалів не маю, бо вони вбивають безпосередність життя[1].

  •  

Людина має право бути собою, ставитися з увагою і повагою до себе, реалізовувати те, що дає сили та надихає. Гендерні стереотипи минулого крали в людей індивідуальність, змушуючи ціле життя підганяти себе під кліше та вимоги суспільства. Чим щасливіша людина, тим краще поряд із нею іншим[1].

  •  

Мистецтво працює дуже індивідуально. Особисто я серед народженого українським мистецтвом часу повномасштабної російської війни проти України виділив би роботи Катерини Лисовенко, Влади Ралко, Михайла Алексеєнка, Павли Нікітіної. Всі вони в різний спосіб, залежно від авторської індивідуальності, торкаються проблеми того, що є в антилюдській реальності війни людина з її крихкістю, неоднозначністю, жертовністю, стійкістю чи химерністю. І де та межа, за якою втрачається людяність[1].

  •  

Надцінною в житті є зустріч зі співрозмовником. Людиною, яка тебе розуміє, про що і чому ти зараз, поряд з якою можна бути самим собою. Люди шукають кохання, грошей, визнання, всім є, що сказати, але не завжди є із ким говорити. Коли тебе чують і тобі є, що почути у відповідь, коли в розмові розкуті розум, фантазія та емоції, це надихає, оновлює, надає сил[1].

  •  

Найзнаменитіша інсталяція Дем’єна Герста — туша тигрової акули в формальдегіді — має назву «Фізична неможливість смерті у свідомості когось живого». Дійсно, про смерть ми можемо лише фантазувати, коли вона настає з нами фізично — усвідомлення вже не можливе. Отже, важливим є самий процес життя. Неважливо те, що в нас самих його стопорить, краде час — чіпляння за минуле, комплекс провини, ревнощі, розчарування. Адже поки ти живий завжди залишається можливість чогось нового. Хоча б враження або думки[1].

  •  

Я знаходжуся в стані зацікавленого діалогу з собою. «Закохатись у себе — ось початок роману, що триватиме ціле життя», — сказав Оскар Вайлд. А кохання це шлях, на відміну від пристрасті, воно довготривале, сповнене відкриттів, уваги та розуміння. На цьому шляху неможливо зробити зупинку, щось законсервувати. Бо тоді кохання перетворюється на річ з певним терміном вжитку. Проти цього застерігав Жорж Батай і я йому за це вдячний[1].

  •  

Я щиро люблю речі, майже все в моєму помешканні має для мене якесь значення, містить свою історію. Це можуть бути мистецькі роботи, гаджети, книги, посуд, подарунки друзів, привезені мною з інших країн предмети побуту, одягу, декору. Але речі це всього лише речі. Ними треба користуватися, вони живуть і вмирають. Коли щось ламається чи б’ється — я з легкістю це викидаю[1].

Примітки

[ред.]