У Вікіцитатах є статті про інших людей з прізвищем Василевська.
Дніпрова Чайка (Людмила Олексіївна Василевська-Березіна) (20 жовтня (1 листопада) 1861, c. Карлівка (Зелений Яр) — 13 березня 1927, с. Германівка) — українська письменниця та поетеса. Дружина українського громадського діяча, письменника та публіциста Василевського Феофана Олександровича.
Сон мені дивний приснився: крила у мене зросли – дужі, широкії крила. В небо високе збиралась летіти, силу свою попитати, вільної волі зазнати, з розуму й волі вінець утворити – найкращого людського щастя вінець[1]. — «Снище», 1909 р. В епіграфі, взятому з народної мудрості: «Буває сон, буває й снище! Сон – то пусте, розвіється од сонця, а снище – річ тяжка, то віще щось» (там само)
А там навпослідки візьмуть на славу великого Риму моїх найрідніших!.. Римові слава! А що ж Херсонесові з того? Нащо ж я жив, працював: на те, щоб сі чужоземці собі па користь однімали те в Херсонеса, що йому належить по праву?[2] — «Мара», 1900 р.
В руїнах, землею покритий, порослий весь бур’янами, лежав Херсонес стародавній і мовчки мовчав про минулі колишнії дні. Настав інший час.[3] — «Мара», 1900 р.
Віки за віками минають, спливають, як хвиля на морі, як хвиля: то зносить пісок в глибину, то знову наносить на берег, – так само і час виробляє: то зітре і сліду не кине того, що колись існувало, то знову розкриє безодню свою і викине давнє минуле людям на диво.[3] — «Мара», 1900 р.
Люди казали: «Тяжко на світі, Тяжко закоханим жити».
<…>
Смійтеся, люди;
Добре в коханні,
Гірко і щасно!
Смійтеся — плакать не буду![6] — «Люди казали…»
Море, могутнє, вільнеє море! Повне борні і одчаю й примар! Повнеє співу, і гніву, і чар! Вічне й мінливе, грізне й жартливе, скарбом даруєш, вщент окрадаєш, горнеш-чаруєш, жах наганяєш ти, чарівник-володар![7] — «Дві крапельки»
Музика ридає, музика регоче, музика із серця самого виймає думки таємні і носить в повітрі, а другеє серце пожадливо ловить ті згуки, душі таємницю, І мовчки зглядалися очі і мовчки спускались додолу, а милі уже розпитались, уже розмовляли без слова.[2] — «Дві птиці», 1900 р.
На голос тих співів сумних виходить Менандр престарезний, по березі тяжко ступає, розгортує дрібне каміння, все лічить, все тулить докупи, не звівши ліку – знов шукає і стогне, і в моря питає: "Скажи, чи минула навіки жадана година? Чи ще не настала?.."[3] — «Мара», 1900 р. "Загибель Менандра символізує вічність та незламність народу, він, немов той дух предків, у образі мари продовжує охороняти «в руїнах, землею покритий, порослий весь бур'янами» Херсонес[8].
Не жалуйте праці, не жалуйте коштів, несіть подарунки та добре пильнуйте, щоб часом в руїні під навалом грузу не зникли коштовні оздоби колишні ˂…˃ Пильнуймо ж оздоб дорогих! Шануймо свої самоцвіти[9]! — У цих поетичних настановах відбився ввесь підсумок 35 річної праці письменниці на просвітянській ниві, її плідного й творчого життєвого шляху, передані найкращі побажання майбутнім поколінням, актуальність яких не втрачається й на сьогодні. (там само)
Птахом-сплюхою скинувсь вартівник непевний, літає з тієї пори понад світом та квилить літаючи: "Сплю", – а зрадник проклятий в тую ж годину сичем перекинувсь, ганяється скрізь за сплюхою та скиглить та дико регоче. Довіку літатимуть вкупі обидва, довіку жахатися люди їх будуть, почувши вночі, а сон та дрімота ніколи заклятих не вкриють пестливо тихим відрадним крилом.[10][11]. — «Дві птиці». За легковажне виконання доручення перед громадою вартового було перетворено в птаха-сплюху, а козака Найду за його зраду – в птаха-сича.
Художню вартість цих писань хай визначають читачі та фахові судді-критики, од себе ж скажу лиш, що в основу кожного оповідання чи нарису, особливо 2-й частині, ліг дійсний факт, оточення ж, обробка характеристика дієвих осіб часом мої, часом такі які були в дійсності і хто переживав разом зо мною те саме, впізнає грунт цих творів[15].— 18 червня 1919 р.
Як стріне і як судитиме нинішня публіка все зібрання моїх писань – це її діло, я ж скажу, що як мої мініатюри були моєю втіхою, художньою насолодою, так оці прозові були там «не можу мовчати», що примушувало хапати перо серед глупої безсонної ночі й записувати те, що життя викидало на очі та клало карби на душу[15].— 18 червня 1919 р.
Межуючи один з одним, неоромантизм та реалізм сприяли руйнуванню усталених літературних канонів, що врешті-решт призвело до своєрідного художнього експериментування, до спроб поєднати ліричне та епічне, поетичні та прозові начала. Результатом таких експериментів було остаточне утвердження в системі жанрів української літератури поезій у прозі».[17]
— К. Миц
Письменниця відчула голос свого оточення і в художній формі переказала його зміст, – в цьому найбільша її цінність в історії літератури[18]!
У своїх чудових символах висловила вона всі жалі української інтеліґенції 80-их років, усі ті викохані мрії, глибоко заховані під тяжким гнетом московському режиму. Скромна поетка стала у своїй символічний поезії правдивою виразницею настрою сучасного їй українського громадянства.[19]! — Прага, травень 1931 р.
↑Луговий О. Визначне жіноцтво України: Історичні життєписи / О. Луговий. – Київ: Дніпро, 1994. – С. 211
↑Миц К. Жанрові трансформації в українській історичній прозі XIX – початку XX століття / К. Миц // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Філологічні науки. – Луганськ: ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2011. – № 24. – Ч. II. – С. 112 – 119.
↑Покальчук В. Дніпрова Чайка / В. Покальчук // Життя й революція. – 1927. – № 7-8. – С. 122 – 130.
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі
Цей термін має також інші значення. Див. Чайка (значення)