Горлова Аліна Едуардівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Аліна Горлова
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Алі́на Едуа́рдівна Го́рлова (англ. Alina Gorlova; нар. 1992, Запоріжжя) — українська кінорежисерка і сценаристка.

Цитати[ред.]

  •  

Абстрактне, експериментальне, авангардне документальне кіно: є дуже багато понять для такого дуже поетичного кіно, коли твоя мета не тільки відзняти реальність, а твоя мета, як автора чи авторки, якось її обробити і знайти свій погляд на речі, які відбуваються[1].

  •  

Взагалі у контексті правди набагато цікавіше подумати про «Явних проявів немає», ніж про «Цей дощ ніколи не скінчиться». Тому що от там якраз змінюється життя героїні через те, що ти її знімаєш. Там конкретно є моменти, коли деякі люди говорили мені, що не до кінця вірять героїні, її станам. Камера справді її виводила на додаткові емоції, і це дуже добре[2].

  •  

Власне, у мене імпульс іде від візуального. У голові народжується якесь зображення або метафора візуальна, або ще щось, і лише потім починає вибудовуватися історія. Мені здається, що це правильно — це все ж таки кіно, і ми не прийшли послухати історію, а маємо отримати візуальний досвід[2].

  •  

В мене є фільм «Холодний Яр», в мене є фільм «Явних проявів немає», і я не задумувалася, коли робила їх, чому їх роблю. Вже коли зробила цей третій фільм, я для себе вирішила, що це моя спроба зрозуміти природу війни[3]. — Про фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться»

  •  

Всі мої фільми досліджують війну. Це було моє власне дослідження через те, що це був мій перший досвід, коли я стикнулася з війною в Україні. В «Холодному Яру» я досліджувала, як історія не вмирає в минулому, а має вплив на покоління теперішнє. В «Явних проявів немає» я досліджувала, як війна впливає на людину психічно. В третьому фільмі я досліджувала взагалі природу військових дій: Чому людина постійно шукає якогось конфлікту? Чому ми постійно прагнемо знайти антагоніста[1]?

  •  

Добре сказала Гледіс Жужу, наш тьютор на IDFA Summer School: «Ми постійно маємо справу з тим, що не знято». У «Цей дощ ніколи не скінчиться» ми постійно мали справу з тим, що не знято, і намагалися це змонтувати. І тому, коли ти вже наприкінці шляху, лише нагороди допомагають відчути, що це все було не дарма, і якось підбадьорити групу[2].

  •  

Зйомки проходили в Україні в різних містах, включаючи Донбас, лінію розмежування, сіру зону. Також наша група знімала в Іракському Курдистані, Берліні, Гамбурзі, Бохумі, зйомки проводились в Сирії та на кордоні між Іраком та Сирією, на березі річки Тигр. Все це було зумовлено шляхом нашого головного героя та історією його великої родини. Нам було важливо показати, де знаходиться наш герой, куди він прямує, і світ навколо нього. Так і будувалась історія[4]. — Про знімання фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»

  •  

Інколи я обертаюсь і думаю: як ми взагалі змогли таке складне виробництво подужати. Для себе я відповідаю так: лише завдяки великій любові до документального кіно. Ми витримали це емоційно напруження, бо розуміли — може вийти щось дуже незвичайне і хочеться завершити це до кінця[5]. — Про знімання фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»

  •  

Іноді дивишся фільми, які зроблені ніби під авторську документалістику, з думкою, що вони повинні бути з довгими кадрами, повільні, дивні та незрозумілі. Буває навпаки, коли ти бачиш фантастичні фільми, які можуть до тебе через тиждень дійти. Коли ти обурюєшся, що ти тільки-но дивився і потім за тиждень думаєш: «Можливо, і є в цьому щось цікаве»[2].

  •  

Мені здається, це не погано — здавати назад. Це те, що змінилося в мені. Спочатку я намагалася протиснути деякі ситуації, особливо коли персонаж не хоче зніматися, а тобі дуже треба. Але з часом ти розумієш — краще відступити й підійти з іншого боку. Саме це допомогло мені завершити фільм[5]. — Про знімання фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»

  •  

Коли я почала знімати і зайшла в індустрію, то спробувала робити ігрове кіно в тій формі, в якій я тоді його взагалі розуміла. Я відчула, що мені недостатньо простору для творчого пошуку через необхідність вписуватися в якісь норми[1].

  •  

Культурним рівнем суспільства в Україні повинні опікуватись не тільки кіновиробники. Дуже хочеться, щоб створювалися майданчики для показу таких фільмів. Ми не можемо вирішити це питання самостійно[4].

  •  

Мені дуже подобається як розвивається документальне українське кіно, вже є дуже вагомі перемоги фільмів «Земля блакитна ніби апельсин» на фестивалі Санденс, «Тато мамин брат» на Vision du Reel, «Домашні ігри» зібрали купу призів, а «Співає Івано Франківськтеплокомуненерго» став справжнім українським хітом[4].

  •  

Мені завжди подобався док, мені здавалось, що це така таємнича історія. Я не розуміла, які там правила гри, але розуміла, що вони інші. І під час зйомок документального фільму знімальна група маленька, то ж це досить flexible (гнучко з англ.), можна швидко кудись поїхати[1].

  •  

Мені здається, що авторська документалістика — це передусім свобода. Homo Sapiens — мій улюблений фільм. Це авторська документалістика на 100%, і її дуже цікаво дивитися. Про фільми Ґейрхальтера кажуть, що це візуальна антропологія. Це такий термін, який ризикує стати дуже попсовим. Коли важко пояснити, що відбувається на екрані, ти говориш — це візуальна антропологія. Дослідження за допомогою візуального[2].

  •  

Ми почали досліджувати реальність і багато історій, які розповіли в документальному кіно чи в документальному театрі були використані в ігрових фільмах. Вони були натхненням для того, щоб зняти потім ігрове[1].

  •  

Поки ти лише інтерпретуєш — це нестрашно, якщо не шкодить нікому, не впливає на чиєсь життя чи статус. Але мені не здається, що ми працюємо з правдою у креативній документалістиці[2].

  •  

Тема війни присутня в моєї творчості вже давно. Загалом війна, на мій погляд, відкриває людину з такої сторони, яку не побачиш в повсякденному житті. Це такі грані людини та, найважливіше, суспільства, які війна може проявити. Чи це природній стан? Бо війни тривали і будуть тривати, але чому тоді для людини це настільки шокуюче явище? Такі питання я собі ставила під час створення фільму[4]. — Про фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться»

  •  

Я вважаю, що документальне кіно — це дуже азартна річ. Ще такий момент, що я дуже полюбляю монтаж і монтую сама. Я зрозуміла, що можу переглядати і монтувати матеріал вже під час зйомок і змінювати щось за потреби. Мені комфортно в цій непередбачуваності. Я зрозуміла, що я набагато більше можу творчо виразити в документальному кіно[1].

  •  

Я хочу і надалі працювати в документальному жанрі, можливо у більш гібридній формі. Є думки про інтеграцію кіно у формат сучасного мистецтва[4].

  •  

Я шукала причину, чому є люди, які захоплюються війною, і, наприклад, ми захоплюємося військовою парадами. Мені цікаво було подивитися на людство і зрозуміти, чому ми постійно в цьому стані вічної війни. І якщо б я далі почала знімати фільм про війну, це була б спекуляція на тему війни. Мені не хочеться займатися спекуляцією. Більш того, ці теми не легкі і вони впливають на моє життя, не можуть не впливати[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg