Голос Неба

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до: навігація, пошук

Голос Неба (пол. Głos Pana) – науково-фантастична повість Станіслава Лема, вперше опублікована у 1968 році.

Цитати[ред.]

  •  

Сказати, наприклад, про генія, що він з погляду моральності був свиня, — це ще не означає поцілити в те місце, де могло причаїтися його безчестя.[1]

  •  

Безчестям для генія може бути його інтелектуальна неспроможність, усвідомлення ним непевності усього досягнутого. Геніальність — це, передусім, одвічний сумнів.[2]

  •  

Ясність думки — тільки сяюча цятка на тлі невичерпної темряви.[2]

  •  

Геніальність — це не світло, а здатність помічати навколишній морок, і нормальне для геніального розуму боягузтво полягає в тому, щоб ніжитись у власному сяйві і, поки це можливо, не визирати за його межі.[2]

  •  

Інтелект — одне з найкорисніших у житті пристосувань для маскування вроджених рис, якщо таке маскування потрібне.інтелект — одне з найкорисніших у житті пристосувань для маскування вроджених рис, якщо таке маскування потрібне.[2]

  •  

Не можна, не втрачаючи гідності і зберігаючи привабливість, вити з болю — так само як і з насолоди.[3]

  •  

Зрада є наслідком обізнаності, а в чому причина того, що деструкція починає раптом приваблювати нас?[4]

  •  

Безкорисливість зла служить людині єдиною підставою для теологічної аргументації[5]

  •  

Стати на бік смерті проти життя і на бік математики проти світу — неможливо.[6]

  •  

Автори щоденників, як правило, бувають найщирішими тоді, коли вважають, що розповідають про себе щось надзвичайно важливе.[7]

  •  

Трикутний смарагд залишається трикутним смарагдом і тоді, коли у викладеній мозаїці стає людським оком.[8]

  •  

Засновувати моральні принципи на порожнечі — все одно, що причащатися без віри.[9]

  •  

Інформація не з перших рук завжди справляє враження точної на відміну від тієї, сповненої пропусків і неясних місць, яка є в розпорядженні вчених.[10]

  •  

Дитинству нашої цивілізації властиве було таке становище, коли читати й писати вміли тільки окремі високоосвічені особи, і подібний критерій діяв також після винаходу друку, а якщо навіть і видавалися праці дурнів (а цього неможливо, мабуть, цілком уникнути), то їхня загальна кількість не була астрономічною, як тепер. Нині у купах мотлоху губляться цінні публікації, бо вартісну книжку легше відшукати з-поміж десяти кепських, аніж тисячу їх — з-поміж мільйона.[11]

  •  

Користь буває різна. Мурашки, які на своєму шляху натрапили на мертвого філософа, теж мали з цього користь.[12]

  •  

Для думки свобода слова буває більш убивчою, бо заборонені думки можна поширювати таємно, але що робити там, де важливий факт гине у повені фальсифікацій, а голос правди поглинає несамовитий галас і, хоч він лунає вільно, почути його неможливо, — адже інформаційна техніка поки що створила ситуацію, коли найкраще чути того, хто верещить найголосніше, хай і найбрехливіше![12]

  •  

Одне з найголовніших завдань ученого не в тому, щоб окреслювати масштаб здобутих знань, бо вони промовляють самі за себе, а в тому, щоб визначити обсяг невідомого, яке, наче невидимий Атлас, підтримує вже звідане.[13]

  •  

Фахівець — це варвар, що його невігластво не є абсолютним.[13]

  •  

Поклади потенціальних відкриттів лежать, напевно, у різних бібліотеках, але вони залишились непоміченими компетентними людьми.[14]

  •  

Якщо наша культура не здатна належним чином засвоїти навіть концепцій, що виникають у людських головах поза її основною течією, хоча творці тих концепцій — діти того ж історичного часу, що й інші люди, то чи можемо ми розраховувати на те, що будемо здатні успішно зрозуміти культуру, цілковито відмінну від нашої, коли вона звернеться до нас через космічний простір?[14]

  •  

Зведення філософських систем до життєвих похибок їхніх творців вважається (мені про це дещо відомо) заняттям таким же банальним, як і недозволенним.[15]

  •  

Пізнавальні зусилля людини — це процес, обмежений безконечністю, а філософія — спроба досягнути цієї межі одним махом[15]

  •  

Я завжди сприймав усерйоз філософів тільки як людей, переслідуваних цікавістю, але не як провісників правди. Хіба, формулюючи тези про категоричний імператив, про відношення думки до спостереження, вони сумлінно опитали спершу силу-силенну людей? Де там! — питали завжди й тільки себе самих.[16]

  •  

Ми недооцінюємо того, яка сила-силенна аферистів і божевільних напхалася в простір, що являє собою проміжок між сучасною наукою і психіатричною лікарнею.[17]

  •  

Ми з ним були однієї віри, з тою лише різницею, що сповідували її у різних релігіях.[18]

  •  

У кожній великій справі є смішні або жалюгідно банальні деталі, з чого зовсім не випливає, що вони не становлять її невід’ємної частини.[18]

  •  

У науці теж необхідна біологічна присутність, оскільки, всупереч усталеній думці, відкриття самі по собі не є такими промовистими, щоб утверджуватись завдяки власній цінності[19]

  •  

Кожна людина повинна хоч комусь заздрити[19]

  •  

Хвалити можна, сказати б, тільки згори донизу, а не знизу догори; я й сам добре знаю, чого я вартий.[20]

  •  

Злякатись, цілком усвідомлюючи свій стан, може тільки людина, яка у щоденному своєму житті не знає жодного страху.[21]

  •  

Діючи поступово й терпляче, навіть конклав можна довести до людожерства.[22]

  •  

Наша здатність пристосовуватись, погоджуватись з усім — одна з найбільших загроз існуванню людства. Істоти, що мають досконалу пластичність у пристосуванні, не можуть мати при цьому сталих моральних засад.[23]

  •  

З хімічного аналізу чорнила, яким написано лист до нас, неможливо дізнатися про розумові здібності його автора.[24]

  •  

Не раз буває, що людина, яку всі цінують, шанують, навіть обожнюють, в глибині душі найбільше стурбована тим, що думає про неї хтось такий, що байдуже стоїть поза колом шанувальників і здається всім постаттю другорядною, зовсім незначною.[25]

  •  

Й випадкові відхилення дослідницьких шляхів, й побічні обставини, які супроводжують народження відкриттів, накладають певний відбиток на їхній остаточний вигляд.[26]

  •  

Я висловив захват, оскільки цього від мене чекали, й міг іти далі.[27]

  •  

Наші знання є велетенськими лише для людини, а не для світу.[28]

  •  

Нищити в будь-якому розумінні просто-напросто легше, ніж створювати, хоча б згідно з правилом мінімальних зусиль[29]

  •  

Даремно ви так засмучуєтесь. Без вас усе скінчилося б так само погано.[30]

  •  

Якщо хтось завдав комусь удару ножем, а вістря ковзнуло по непомітно прихованому панциру, то в тому, що людина залишилася живою, ніякої заслуги напасника нема.Якщо хтось завдав комусь удару ножем, а вістря ковзнуло по непомітно прихованому панциру, то в тому, що людина залишилася живою, ніякої заслуги напасника нема.[31]

  •  

Людство завжди почувалося найбільш упевнено, хоча й ніколи — зручно, в ситуаціях хоч трохи ризикованих: домішка небезпеки не надає вигод тілу, зате заспокоює дух.[32]

  •  

Найважче знайти нові підходи до розв’язання завдання, яке вже певним чином розв’язане.[32]

  •  

Наука — частина Культури, безпосередньо дотична до світу.[33]

  •  

Ми думаємо про ідеальну гармонію, про етичні цінності, про піднесення над власними недоліками, коли чуємо це слово і пов’язуємо його з тим, що в нас найкраще. Але Цивілізація передусім є знанням, яке усуває зі сфери можливих саме такі поширені в нас ситуації, коли найсвітліші уми з мільярда розумних істот напружено шукають шляхів до загальної загибелі, мусять робити те, чого не хочуть, чому чинять опір, — бо не мають іншого виходу.[34]

  •  

Тільки істота, закорінена в зло, відчуває, яку здобуває свободу, коли робить добро[34]

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Станіслав Лем Кіберіада. — Київ: Дніпро, 1990. — 815 с. — ISBN 5308007276