Перейти до вмісту

Гасиджак Леся Іванівна

Матеріал з Вікіцитат
Леся Гасиджак
Стаття у Вікіпедії

Гасидж́ак Л́еся Ів́анівна (нар. 14 жовтня 1982, с. Михайлівка, Машівський район, Полтавська область, Україна) — українська етнологиня, музейниця, публіцистка, в. о. генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду (з 20 липня 2022).

Цитати[ред.]

  •  

Без музеїв може статися так, що пройде 5 років після перемоги і ми забудемо обличчя ворога, а він потім знову вийде проти нас на боротьбу[1].

  •  

Важливі і «мавіки», і музей. Кожного дня я, як і всі, прокидаюся і засинаю з вдячністю нашим захисникам і захисницям, тому як людина кажу: «Мавіки» дуже потрібні». Воюють мобілізовані колеги і чоловіки наших колежанок, друзі. Тобто я кожного дня пам’ятаю, яка ціна платиться за наш мирний тил.
Але розумію й те, що Музей Голодомору-геноциду — це інвестиція в майбутнє. Ми постійно пояснюємо, що гроші вкладені в культуру, — це не про куплені помідори. Інвестиція в культуру дає фідбек через 15 років — такі десь приблизно хронометражі[1].

  •  

Вважаю, що потрібно продовжувати дослідження. На сьогодні у нас в Україні проведено лише одну, наскільки я знаю, ексгумацію місць масових поховань жертв Голодомору. Це було на Київщині, у Фастівському районі.
А таких місць тільки співробітниками нашого музею зафіксовано майже тисячу. Це дані проєкту «Геоінформаційна система масових поховань», в результаті якого було охоплено всі сільські ради територій Голодомору. Коли ми проведемо ексгумації тіл з усіх тих місць, тоді будемо наближатися до фінальної цифри. Також треба продовжувати роботи з архівами[1].

  •  

Думаю, що цього ніхто не знає, аби дати якусь кількісну аналітику чи якісну оцінку, що «опрацьована така-то кількість і це 80%». До цього часу в архівах піднімають документи, які ніхто не читав – про що свідчать формуляри до справ. Для ненауковців скажу, що джерельна база теми «Голодомор» є надзвичайно широкою. Бо це не тільки документи органів влади, а багато суміжних, які, часом, відкривають несподівані деталі[1].

  •  

Дуже легко все, що відбувається, списати на керованість неосвіченими масами, які мало в чомусь розбираються і не звикли вникати в суть питань. З іншого боку, останні два-три роки ми всі наші «трабли» завжди списуємо на 5-ту колону, агентів Кремля і т.п. Однак думаю, що хайп, який кілька тижнів тривав довкола виділення грошей на добудову музею, — це частина інформаційної війни Росії проти України[1].

  •  

Коли ми розповідатимемо про Голодомор, то говоритимемо про репресії масштабніше. Наприклад, про те, як жилося в той період майстрам народних промислів. Це були приватні виробники, які не обробляли землю, бо отримували кошти з продажу свого товару. Тож спочатку їх загнали в артілі, а потім в колгоспи, а потім однак репресували і заборонили займатися індивідуальним виробництвом[1]. — Про плани Національного музею Голодомору-геноциду

  •  

Коли 15 років тому ще Віктор Андрійович Ющенко поставив тему визнання Голодомору геноцидом в пул основних напрямків міжнародної політики України, то визнання було важливим як підтримка нашої країни у процесі поширення правди і визнання злочину, що болить нам. Сьогодні — це процес глибинного розуміння щонайменше політичними елітами інших держав того зла, яке йде від Росії упродовж десятків і сотень років[1].

  •  

Музей Голодомору — це особливий музей, не мистецький, не пам’яті одного видатного діяча. Навіть не просто Музей пам’яті про злочин геноциду, вчинений проти Української нації. Це інституція, яка показує, що нинішня російсько-українська війна не взялася ні звідки. Вона є продовженням столітніх прагнень нашого сусіда, який мімікрує (то московське царство, то російська імперія, то більшовицька росія, то російська федерація), не допустити, щоби поруч була розвинута і самостійна Україна[1].

  •  

Музеї в сучасному світі вже давно перестали бути місцями накопичення і зберігання предметів старовини. Це майданчики для обговорення актуальних питань сьогодення, дискусій; у нашому випадку – про прояви геноциду і ризики у ХХ столітті, про формування громадянського суспільства і утвердження демократії, про питання продовольчої безпеки у світі й ідентичність українців[1].

  •  

На відміну від, наприклад, історії УПА, тема Голодомору об’єднує і схід, і захід України. За даними соціологічних досліджень, 91% українського суспільства вважає Голодомор геноцидом. Тому Росії важливо зіпсувати, спаплюжити цю тему, тому в РФ її називають то фейком, то міфом. Росія не шкодує жодних зусиль для того, аби знищити репутацію всіх і всього, що пов’язує з пам’яттю про цинічний злочин сталінського режиму[1].

  •  

Основа нашого музею – просвітництво. Люди звідси виходять з іншими поглядами і розумінням глибини історичних процесів[1]. — Про Національний музей Голодомору-геноциду

  •  

Особливість історії Голодомору полягає в тому, що про ті події моєму і попереднім поколінням розказували бабусі чи дідусі, оскільки довгі десятиліття говорити було заборонено. І тому експозиція буде наповнена їхніми голосами[1].
Ми маємо свою колекцію свідчень — близько 4-х тисяч, які передавали до музею громадяни, окремі інституції і, зокрема, Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000». До повномасштабного вторгнення колеги здійснили впродовж двох років експедиції в усі області України, які були територією Голодомору, і записали близько 240 відеосвідчень. Переважно це спогади тих, кому у 1932-1933 було 5-7 років[1].

  •  

Сучасний музей неможливо уявити без сувенірної крамниці і кав’ярні. Музейні педагоги, психологи і дослідники знають: щоб дитина вийшла з музею задоволеною, вона має щось цікаве побачити, щось із собою забрати і щось там смачне з’їсти. Тоді дитина захоче туди повертатися знову і знову.
Бачу наш музей сучасним міжнародним центром, який відвідують делегації і науковці з усього світу. Ми і зараз маємо співпрацю на високому рівні, адже, наприклад, тільки за останній рік наші виставки експонувалися у 20 містах за кордоном: від США до Туреччини[1].

  •  

У розділі про передумови геноциду, скажімо, ми представимо показовий судовий процес радянської влади над Спілкою визволення України, який відбувався у Харкові, завершився у квітні 1930 року. Відвідувач дізнається про діячів культури чи науки, які були засуджений в ході цієї сфабрикованої справи. Серед них Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, загалом 45 засуджених.
На одній з локацій показуватимемо і розказуватимемо, що таке «Торгзін»[2]. І людина, яка прийшла в сучасний музей, зможе відчути себе відвідувачем такого закладу з минулого[1].

  •  

Цифра 3,9 млн жертв Голодомору-геноциду — це цифра, яку в результаті досліджень (які не можу коментувати чи підважувати, бо не демограф) назвала академічна наукова інституція, яка має назву «Інститут демографії та соціальних досліджень». Президентів України поважаю, але вони не є науковцями. Кожен з них називав ту цифру, яку йому доносили радники, помічники та пул науковців[1].

  •  

Як музейниця, страшенно люблю це місце. Бачу його дуже світлим, наповненим великою кількістю дитячих голосів, а також учнів і студентів у першу чергу. Хочу, щоби у вихідні родини приходили сюди проводити цілий день. Але найголовніше – щоби все це відбувалося у вільній і сильній Україні, яка живе без війни і з перемогою, пам’ятаючи і вшановуючи всіх героїв, завдяки яким нація і держава відбулися[1]. — Про плани Національного музею Голодомору-геноциду

Примітки[ред.]