Вороний Микола Кіндратович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Мико́ла Кіндра́тович Ворони́й (*6 грудня 1871 р., Катеринославщина — †7 червня 1938 р., Одеса) — український письменник, поет, перекладач.

Цитати[ред.]

  • Дівчино-серденько! Ти, мов рожевий цвіт,
    Напрочуд кожному пишаєшся красою.
    Хто раз тебе уздрить — забуде цілий світ
    І мимохіть услід полине за тобою.
    Та знай: краса твоя непевна, як туман.
    Минуть літа, і що ж? Погаснуть очі-зорі,
    Змарніє личенько, зігнеться пишний стан
    І зникне навіть тінь краси…
                      Memento mori!
(Memento mori // С. 48)
  • До мене, як горожанина,
    Ставляй вимоги — я людина.
    А як поет — без перепони
    Я стежу творчості закони.
(Іванові Франкові (Відповідь на його Посланіє) // С. 164)
  • «Краще в ріднім краї милім
    Полягти кістьми, сконати,
    Ніж в землі чужій, ворожій
    В славі й шані пробувати!»
(Євшан-зілля // С. 159)
  • Нехай з-поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
          Хай цінний скарб краса твоя
    І чарами її ти всіх собі скоряєш…
          Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, —
                 Ти не моя!
(Ти не моя! // С. 167)
  • О рідна земле, люба моя нене!
    Чому, припавши до твоїх грудей,
    Я тільки плачу, як дитя нужденне,
    А сил не набираюсь, як Антей?
(Мандрівні елегії. ІІІ // С. 47)
  • Пеститься місячний промінь,
           Лиже холодний сніг;
    Чорною плямою комин
           На білий килим ліг.
(ІІІ. Зоряне небо // С. 114)
  • Розкішний край мій у ярмі,
    Мій люд — невольники німі,
    На їх устах — печать.
(ІІ. Соловейко // С. 43)
  • Серце хай йому пусте,
    Хай він буде ідіотом,
    Він уславився, проте,
    Українським патріотом.
(Молодий патріот // С. 143)
  • То літньої ночі було на Дніпрі…
           Чудової теплої ночі!
    Горіли брильянти в небеснім шатрі,
           І очі зоріли дівочі…
(Дніпрові спогади. ІІ // С. 70)
  • Чолом тобі, синє, широкеє море!
    Незглибна безодне, безмежний просторе,
           Могутняя сило, — чолом!
    Дивлюсь я на тебе і не надивлюся,
    Думками скоряюсь, душею молюся,
           Співаю величний псалом.
(До моря // С. 106)
  • Холодні хмари залягли блакить,
    Холодний вітер дме в степу потужно,
    Гне очерет додолу, шелестить,
    Мов звір в байраці, виє осоружно.
(Мандрівні елегії. ІІ // С. 46)
  • Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло,
    Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,
    І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло…
(Vae victis // С. 50)

Джерело[ред.]

  • Вороний, Микола. Твори / Упоряд., підгот. текстів, передм. та приміт. Григорія Вервеса. — К.: Дніпро, 1989. — 687 с.