Вороний Микола Кіндратович

Вороний Микола Кіндратович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Мико́ла Кіндра́тович Ворони́й (*6 грудня 1871 р., Катеринославщина — †7 червня 1938 р., Одеса) — український письменник, поет, перекладач.

Цитати

• Дівчино-серденько! Ти, мов рожевий цвіт,
  Напрочуд кожному пишаєшся красою.
  Хто раз тебе уздрить — забуде цілий світ
  І мимохіть услід полине за тобою.
  Та знай: краса твоя непевна, як туман.
  Минуть літа, і що ж? Погаснуть очі-зорі,
  Змарніє личенько, зігнеться пишний стан
  І зникне навіть тінь краси…
                    Memento mori!

(Memento mori // С. 48)

• До мене, як горожанина,
  Ставляй вимоги — я людина.
  А як поет — без перепони
  Я стежу творчості закони.

(Іванові Франкові (Відповідь на його Посланіє) // С. 164)

• «Краще в ріднім краї милім
  Полягти кістьми, сконати,
  Ніж в землі чужій, ворожій
  В славі й шані пробувати!»

(Євшан-зілля // С. 159)

• Нехай з-поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
        Хай цінний скарб краса твоя
  І чарами її ти всіх собі скоряєш…
        Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, —
               Ти не моя!

(Ти не моя! // С. 167)

• О рідна земле, люба моя нене!
  Чому, припавши до твоїх грудей,
  Я тільки плачу, як дитя нужденне,
  А сил не набираюсь, як Антей?

(Мандрівні елегії. ІІІ // С. 47)

• Пеститься місячний промінь,
         Лиже холодний сніг;
  Чорною плямою комин
         На білий килим ліг.

(ІІІ. Зоряне небо // С. 114)

• Розкішний край мій у ярмі,
  Мій люд — невольники німі,
  На їх устах — печать.

(ІІ. Соловейко // С. 43)

• Серце хай йому пусте,
  Хай він буде ідіотом,
  Він уславився, проте,
  Українським патріотом.

(Молодий патріот // С. 143)

• То літньої ночі було на Дніпрі…
         Чудової теплої ночі!
  Горіли брильянти в небеснім шатрі,
         І очі зоріли дівочі…

(Дніпрові спогади. ІІ // С. 70)

• Чолом тобі, синє, широкеє море!
  Незглибна безодне, безмежний просторе,
         Могутняя сило, — чолом!
  Дивлюсь я на тебе і не надивлюся,
  Думками скоряюсь, душею молюся,
         Співаю величний псалом.

(До моря // С. 106)

• Холодні хмари залягли блакить,
  Холодний вітер дме в степу потужно,
  Гне очерет додолу, шелестить,
  Мов звір в байраці, виє осоружно.

(Мандрівні елегії. ІІ // С. 46)

• Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло,
  Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,
  І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло…

(Vae victis // С. 50)

Див. також

• Інфанта (вірш)
• Євшан-зілля (поема)

Джерело

• Вороний, Микола. Твори / Упоряд., підгот. текстів, передм. та приміт. Григорія Вервеса. — К.: Дніпро, 1989. — 687 с.