Перейти до вмісту

Безсонова Ганна Володимирівна

Матеріал з Вікіцитат
Ганна Безсонова
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Ганна Володимирівна Безсонова (29 липня 1984, Київ, Українська РСР) — українська спортсменка і тренер з художної гімнастики. Бронзова призерка літніх Олімпійських ігор (2004, 2008). Чотиразова чемпіонка світу, триразова чемпіонка Європи. Мати — Вікторія Сєрих, чемпіонка світу з художної гімнастики у групових вправах, батько — Володимир Безсонов, володар футбольного Кубка володарів кубків у складі київського «Динамо».

Цитати[ред.]

  •  

Настає час, і завжди хтось тіснить фаворитів, але я про це навіть не задумуюся, а продовжую робити свою справу, причому з подвоєною енергією.[1]березень 2000 року.

  •  

Це мені нагадує запитання, як я реагую на несправедливе рішення арбітрів, коли вони мені ставлять явно занижені оцінки. Та ніяк не реагую. Це не входить у мою компетенцію. А якщо вийшла на килим, маю чисто виконати композицію. І якщо судді недостатньо її оцінили, означає, помилку насамперед допустила сама.[1]березень 2000 року.

  •  

Саша Тимошенко. І хоч я ніколи не бачила її виступу, як кажуть, «вживу», дуже часто переглядаю записи її вправ по відеомагнітофону. Вражає її емоційність, легкість, вишуканість. Нам Ірина Іванівна часто ставить її за взірець. Що й казати, якщо багато дівчаток прийшли записуватися в секцію через неї.[1]відповідь на питання, хто з гімнасток найбільше подобається (березень 2000 року).

  •  

...вже у п'ять років була впевнена, що стану гімнасткою[1]. — березень 2000 року.

  •  

Якщо відверто, футбол — це не для мене. Я люблю спостерігати фігурне катання, теніс. По-моєму, ми з мамою «переходили» на футбол, коли ще тато виступав за київське «Динамо».[1]березень 2000 року.

  •  

За подіями в художній гімнастиці стежу в першу чергу: як змінюються покоління, де з’являються цікаві спортсменки, які нововведення практикуються. Назавжди розлучатися зі своїм рідним видом спорту я не хочу.[2]січень 2010 року.

  •  

Мені було б соромно не бути в курсі деяких футбольних подій. Загалом, при можливості, намагаюсь слідкувати за всіма видами спорту, аби знати про успіхи та стан справ у наших збірних.[2]січень 2010 року.

  •  

Зміна вже виросла, але юним спортсменкам потрібно набратися досвіду, який приходить із часом, після нових змагань. Можливо, що десь півроку–рік цим дівчатам буде складно, але вони талановиті, успіхи до них ще прийдуть. І сподіваюся, що котрась із них ще перевершить і мої здобутки. Це може бути і Ганна Різат­дінова, й Аліна Максименко з Валерією Шурхал. А ще ж є талановиті юніори. Із цього сезону про всіх них мають заговорити.[2]січень 2010 року.

  •  

...вся наша родина підтримує хлопців, які перебувають там зараз, і їхніх матерів. Дуже важко я все це пережила, переживаю досі і, звичайно, не важко здогадатися, яка в мене позиція. Я все життя виступала за Україну, мій батько все життя грав у київському "Динамо". Іншого варіанту окрім єдиної країни ми не бачимо. Жити у мирі в нашій країні. Ми на це заслуговуємо, це наша країна ми і не хочемо її ні з ким ділити, і тим більше віддавати.[3]вересень 2014 року.

  •  

Коли вдома двоє дітей, то про повноцінний сон не може йти мова. Це абсолютно нормально. Водночас я щаслива – у мене двоє сильних та здорових пацанів, які вчать нас по-новому планувати свій день, дозвілля та життя загалом.[4]

  •  

Я чудово пригадую перший тиждень війни. Напевно, як і всі українці, ми не спали протягом цих днів, постійно перебували на зв’язку з рідними, щогодини зідзвонювалися, списувалися. Увесь час були на контакті, оскільки побоювалися, що зв'язок перерветься, що не зможемо комунікувати. Хотіли з'ясувати, як далі бути… Коли батьки спускалися у підвал – мама відразу ж повідомляла про це нам. Таким чином, ми хоча б знали, де перебувають батьки. Ці відчуття я пам’ятатиму завжди. Навіть не можу уявити, які емоції переживали та надалі переживають люди в Україні. Зараз ми продовжуємо тримати зв’язок з нашою ріднею, яка мешкає у Києві, у Харкові та й по всій Україні.[4]

Про неї[ред.]

  •  

Ми не мали права просити чи наказувати Безсоновій продовжити кар’єру. І зараз надзвичайно вдячні за те, що вона продовжує допомагати національній команді.[2]січень 2010 року.

  Альбіна Дерюгіна, головний тренер збірної України з художньої гімнастики

Примітки[ред.]