Перейти до вмісту

Дерюгіна Ірина Іванівна

Матеріал з Вікіцитат
Ірина Дерюгіна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Іри́на Іва́нівна Дерю́гіна (11 січня 1958, Київ, Українська РСР) — українська спортсменка і тренер з художної гімнастики. Чемпіонка світу і Європи. Заслужений майстер спорту СРСР. Заслужений тренер України.

Цитати[ред.]

  •  

Паралельно поєднати гімнастику і балет не виходило. Я вибрала художню гімнастику, про що досі жодного разу не пошкодувала. Після відходу з училища я все літо провела на вулиці з предметами і відпрацьовувала кидки, перекати, маніпуляції. Здавалося б, що у мене є все: прекрасний тренер в особі мами, батько, який відмінно знав, що таке спорт. Але не тут-то було. З моїм характером впоратися було важко, і в мене практично ніхто не вірив, і на моє бажання не звертали уваги.[1]

  •  

У багатьох гімнасток мого часу була колосальна фізична і акробатична підготовка, але їм не вистачало балетної виразності і витягнутих ліній. Я змогла змінити гімнастику.[1]

  •  

Моя мама Альбіна Миколаївна жила в залі. Тепер я живу. Те, що ми робили й робимо для учениць, не вимірюється матеріально. Ми вкладаємо душу й серце. Якщо Безсоновій купальники клеїла мама, бо вона теж колишня гімнастка, то Годунко й іншим дівчатам клеїла я.[2]

  •  

Розумієте, кожна гімнастка – то 10-14 років роботи. Якщо людині щось упродовж тривалого терміну не подобається, вона цього не робитиме. До того ж, художня гімнастика – не пансіонат шляхетних дівиць. Це – спорт.[2]

  •  

Те, що ми все ж проведемо чемпіонат Європи – знакова з політичної точки зору подія. Наша держава робить багато помилок, але в цьому випадку, з точки зору популяризації спорту, зроблений величезний крок.[2]

  •  

Нас, тренерів лякає, що настане така мить, коли не буде кого виставити. Діти не бачать сенсу важко працювати у тренувальному залі. Вони бачать легший шлях до збагачення і реалізації. Спортивна праця – важка, але вона знецінилася. Треба розуміти, заради чого жертвуєш здоров’ям. Натомість зараз історією з Covid-19 нам продемонстрували, що можна сидіти вдома, за комп’ютером, уявляти себе на березі моря і не виходити з чотирьох стін. Ця реальність жахає.[2]

  •  

У мене було кілька випадків, коли дівчата були перспективними і, здавалося б, ще трохи, і мають розкритися. Але вони щезали. Причина проста: у 16 років дівчина могла закохатися. Найчастіше гімнастку з залу може виманити тільки хлопець. І це справді прикро.[2]

  •  

Вона вельми талановита дівчина. Два роки тому, 15-річною Нікольченко на чемпіонаті світу в Болгарії вчинила фурор. Правда, на торішній світовій першості в Баку Влада трохи не впоралася психологічно і виграла всього одну медаль. Можна було брати нагороду в багатоборстві, а бронза у вправах з булавами мала бути золотом. Бо те, що вона видала в фіналі – це космос. Судді Владі недорахували пару балів. Точніше, недописали. Це прикро, бо те, що тоді зробила Нікольченко, було дуже круто. Це великий дар, коли гімнастка у настільки юному віці може так себе проявити.[2]Про Владу Нікольченко.

  •  

Та я б не сказала, що колись була надто жорсткою. Так, я вимоглива і звикла стежити за всім і одразу. Знаю, що окремі спеціалісти розподіляють обов’язки – один робить те, другий інше. Я звикла контролювати процес від початку до кінця. Але підходи до кожної дитини індивідуальні. Є такі, що все розуміють. До таких навіть немає сенсу підвищувати тон. Так було завжди.[2]

  •  

...успішним дівчатам спорт відкрив дорогу в життя, окремі зробили кар’єру на телебаченні. Але обиватель навіть не уявляє, якою ціною дається ця успішність. Поки однолітки їдять що хочуть, скільки завгодно сплять, зустрічаються з друзями, гімнастки змушені постійно дотримуватися режиму, іноді обмежуючи себе зайвим ковтком води. Я сама через це пройшла, тому намагаюся ставитися з розумінням, коли котрась із вихованок вирішує зав’язати зі спортом.[2]

  •  

Кожна медаль, яку ми завойовуємо, кожна нагорода, яку нам вдається здобути, присвячується нашій рідній Україні, присвячується кожному воїну, який боронить нашу землю, кожному українцю, який постраждав від війни, і кожній дитині, яку ми мотивуємо займатись спортом.[3]Про чемпіонат Європи 2023 року.

Про неї[ред.]

  •  

Викликати лікаря означало показати всім делегаціям, що з Іриною щось трапилося, що вона хвора. Це неприпустимо, адже в психології суддів так: якщо хвора – значить, на високі оцінки претендувати не можеш. Два тренування тоді довелося пропустити, але вже на наступний день Ірина вийшла на килим, нехай і зі сльозами на очах, але змогла вистояти і виграла свій перший Чемпіонат світу. Дуже добре пам’ятаю, що Ірина виступала найпершим номером з ранку. І ось як її результат висвітився на табло, так він і залишився на першій сходинці до самого кінця.[1]про чемпіонат світу 1977 року в швейцарському Базелі.

  Альбіна Дерюгіна

Примітки[ред.]