Перейти до вмісту

Тимошенко Олександра Олександрівна

Матеріал з Вікіцитат
Олександра Тимошенко
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Олександра Олександрівна Тимошенко (18 лютого 1972, Богуслав, Київська область) — радянська і українська спортсменка (художня гімнастика). Олімпійська чемпіонка 1992 року. Чемпіонка світу і Європи. Заслужений майстер спорту СРСР.

Цитати[ред.]

  •  

Аби щось переламати, потрібно бути кимось іншим. Мабуть, у той момент зійшлися всі зірки. Я була тим «іншим» у міру своїх даних і в міру того, як працювали Альбіна та Ірина Дерюгіни.[1]

  •  

Чи було відчуття, що починаю нову еру? Напевно, ні. Було просто класно. Зараз навіть думаю: чому тоді так легко до цього ставилася? Мабуть, коли в дитини є з чим порівнювати: лежати у ліжку чи стрибати й бігати, — вона навіть не помічає тих болю й складнощів. Я вибрала другий варіант, моєю метою був сам рух.[1]

  •  

До Олімпіади 1988 року було дуже легко. Потім стало важче, адже на мене покладали надію, дивилися вже як на майбутню олімпійську чемпіонку, а в Сеулі я нею не стала.[1]

  •  

Займаючись художньою гімнастикою, я почувалася в якомусь особливому світі. Мені подобалося, як я можу керувати своїм тілом, танцювати під музику, виражати в русі свої емоції.[1]

  •  

Вважаю, що коли людина любить працювати й розвиватися, вона точно не загубиться.[1]

  •  

...ти можеш додатково зробити багато чого у своїй біографії, але олімпійська медаль — це як штамп на все життя. Коли люди дізнаються, їхні очі розширюються.[1]

  •  

На певному етапі між спортсменом і тренером з'являються розбіжності. Коли я пішла, ми теж нечасто спілкувалися. Але з плином часу люди, мабуть, переоцінюють стосунки. Я дуже вдячна Альбіні Миколаївні та Ірині Іванівні Дерюгіним за те, що вони зробили і роблять. Вони вкладають дуже багато життєвої енергії у розвиток гімнастики. Водночас тренер повинен розуміти, що рано чи пізно спортсменка виростає, хоче мати свою сім'ю, розвиватися в інших напрямах.[1]

  •  

Унікальність, по-перше, в тому, що вона стільки років перебуває на такому достойному рівні. У цьому велика заслуга Альбіни та Ірини Дерюгіних, а також тренерів, які їх оточують. І, мабуть, в української школи є свій унікальний стиль. Хтось його любить, хтось — ні, хтось каже — «одне й те ж». Але українська гімнастика відрізняється від інших. Тут панує неймовірна працездатність.[1]

  •  

Мені подобається українська молода зірочка Влада Нікольченко. Вона виразна, у неї є своє «я». Оскільки я народилася й виросла в Україні, то уявлення про художню гімнастику в мене українське. Я люблю українську техніку. Залишаюся патріоткою.[1]

  •  

Упродовж майже століття українська художня гімнастика показує чудові результати. Це обличчя України. Якщо взяти, наприклад, Австрію, — то там, звісно, підтримують лижний спорт. Тому що він — уже бренд їхньої країни. Підтримувати потрібно всі види спорту. Але художня гімнастика — це насамперед яскраво. Це дуже хороший інструмент для формування позитивного іміджу України у світі, її потрібно особливо берегти й розвивати.[1]

Про неї[ред.]

  •  

Саша Тимошенко. І хоч я ніколи не бачила її виступу, як кажуть, «вживу», дуже часто переглядаю записи її вправ по відеомагнітофону. Вражає її емоційність, легкість, вишуканість. Нам Ірина Іванівна часто ставить її за взірець. Що й казати, якщо багато дівчаток прийшли записуватися в секцію через неї.[2]

  Ганна Безсонова
  •  

Я просто не можу промовчати. Олександра — приклад особисто для мене, вона — обличчя української художньої гімнастики, на її честь відкрили зірку на алеї слави в Києві, вона була амбасадором чемпіонату Європи в Києві. Я не розумію, як наша олімпійська чемпіонка може бути присутня як почесний гість на турнірі «Небесна грація» в Росії, який організовує Аліна Кабаєва, поки російські солдати вбивають українців вже понад пів року.[3]

  Ганна Різатдінова

Примітки[ред.]