Аліс Міллер (нім. Alice Miller; 12 січня 1923; Польща — 14 квітня 2010 р. Франція) — польсько-швейцарська психологиня, психоаналітик і філософ єврейського походження, відома своїми книгами про жорстоке поводження з дітьми.
Ми можемо лише симулювати любов, якщо нам забороняють знати правду не тільки про наших батьків і вихователів, але й про нас самих.[1]
Найчастіше душевна драма дитинства настільки глибоко загнана усередину, що людина цілком здатна зберігати ілюзорні уявлення про своє нібито щасливе дитинство.[2]
Пристосування дитини до батьківських потреб часто призводить до перетворення дитини на «псевдоособистість». Розвиток хибного Я дитини дає змогу батькам отримати почуття впевненості в собі, якого їм так не вистачає.[2]
Пережите в дитинстві почуття самотності, яке не знайшло виходу, призводить до ізоляції людини від самої себе.[2]
Кожна доросла людина має у своїй душі таємну комірчину, де зберігаються реквізити драми власного дитинства. Її діти — єдині, хто безперешкодно може увійти туди.[2]
Люди, які не мали в дитинстві умов для усвідомлення власного Я і самовираження, прагнуть цього все життя. І перший прояв їхньої справжньої натури завжди супроводжує сильний страх.[3]
Багатьох людей усе життя мучить гнітюче почуття провини. Вони вважають, що не виправдали очікувань батьків.[4]
Емоції, які пацієнт пробуджує в психотерапевта, породжені пристрасним прагненням розповісти йому свою історію і одночасно бажанням приховати її, тобто захистити себе. Часом іншої можливості та іншого способу розповісти свою історію у пацієнта просто немає.[6]
Психотерапевт у жодному разі не повинен брати на себе роль людини, яка відвідала свого друга у в'язниці та принесла йому в камеру добру їжу саме в той момент, коли ув'язнений зібрався покинути її та провести першу ніч, нехай без жодного захисту, нехай голодуючи, але на свободі.[6]
Одужання може початися цілком нешкідливо. Людина просто раптово відчуває наплив почуттів, які вона воліла б проігнорувати, але вже пізно.[6]
Депресія дає змогу відчути рану в душі, але по-справжньому зарубцюватися вона може тільки тоді, коли людина відчує скорботу і зрозуміє, що втрата сталася у вирішальний для її життя період.[7]
Прагнення до величі незмінно призводить до депресії.[7]
Стаття у Вікіпедії