Іваничук Наталія Романівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Наталія Іваничук
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Ната́лія Ром́анівна Іваничу́к (нар. 29 листопада 1959, Щирець) — українська перекладачка з норвезької, шведської, данської та німецької мов, кавалер-дама Королівського Норвезького ордену Заслуг, авторка перекладів понад 90 книжок, серед яких Захер-Мазох, Кнут Гамсун, Том Еґеланн, Туве Янссон та ін. Донька Романа Іваничука.

Цитати[ред.]

  •  

Від усіх редакторів вчуся, постійно, усе життя. Мені щастить на редакторів. З ким я не зійшлася, більше не працюю. Раніше завжди зустрічалася наживо, тепер такої можливості майже немає. Але є вичитка, суперечки в онлайні чи телефонному режимі. Щось відстоюю, багато з чим погоджуюся, знаючи, що редактори ліпше за мене володіють правилами мови[1].

  •  

Завжди радила й раджу: вчіть українську мову, бо насправді ви не знаєте рідної мови, хоч і є її носіями. А іноземну завжди можна перевірити в словниках. Перекладайте смисли, а не слова[2]!

  •  

Історичний роман дозволяв висловити те, чого не можна було сказати відкритим текстом про тодішню владу або сам Радянський Союз. Цей жанр приховував вільнодумство[3].

  •  

Коли іноді встаєш вранці, а тобі зле й хижо і фізично, і на душі, та подумавши, що ось зараз сядеш до компа й абстрагуєшся від усього світу, залишишся сам на сам із долями героїв, з їхнім світом, оживаєш і поринаєш у нірвану. Оце головне в моєму житті перекладача[1].

  •  

Коли книжка стоїть нечитана — вона мертва: книжки мусять бути зачитані, залистані, тож я не поділяю думку тих читачів, які вважають, що книжку треба читати ледь не в стерильних рукавичках. У неї може бути заяложена обкладинка, усякі там ослячі вушка[3].

  •  

Коли почну думати про переклад як про втому й важку рутинну роботу, треба буде закривати цю лавочку. Для мене це без перебільшення наркотик, без якого я не можу жити. Я відчуваю втому, навіть перевтому і боюся її, боюся, що не зможу працювати[1].

  •  

Люди, які читають, однозначно мудріші від тих, хто цього не робить: вони освіченіші навіть без вищої освіти, емоційніші. Читання обов’язково потрібне. Можна прожити без читання, але ліпше ні[3].

  •  

Перекладачем може стати тільки та людина, яка має до цього схильність, якісь літературні задатки. Якщо це навіть не виходить спочатку, то ним можна навчитися бути. Треба багато перекладати, викидати в смітник, правити, вчитися, як це робиться, знову перекладати[3].

  •  

Свого часу я прочитала майже всі томи словника Грінченка. Це допомагає краще розуміти саме слово, його значення. І, звичайно, знання правил пунктуації – це база, яку треба освоїти[2].

  •  

Скандинавістика — моє, і воно мені подобається. Не зовсім можу пояснити, чим вона відрізняється від інших літератур, але на рівні підсвідомого, такого підшкірного сприйняття — вона інакше. Може, іноді ця література похмуріша, але глибокочуттєва. Скандинавія — моя любов, і це міняти вже пізно[3].

  •  

Тато глобально впливав на моє читання й читацькі смаки. До школи я пішла, уже вміючи читати, у сім років тато навчив читати (і розуміти, ясно) польською. Виростала на прикладі класичної літератури, якою захоплювався саме тато. У дванадцять років – «Декамерон» та Мопассан. Товаришка сім’ї «підкидала» мені світову пригодницьку літературу. Змалечку нам із братом читала вголос мама, інколи, втомившись, засинала на найцікавішому місці, і це, мабуть, спонукало вчитися читати самим[2].

  •  

Тато за своє життя назбирав, напевно, тисячі книжок. Були книжки й у багатьох інших кімнатах. У нас удома читали всі, тому я теж почала дуже рано, і це заохочувалося. Так я від народження й жила серед літератури ― це було перше, що я побачила в цьому житті. Іншого світу собі навіть не уявляла[3].

  •  

Шведи самодостатні й неквапливі, і в житті, і в літературі. Норвежці — рвуться до світла й до свободи. Данці — гордовиті й дуже впевнені в собі. Але все це я кажу про загальний менталітет, яким я його сприйняла, а не про поведінкову модель окремих людей[2].

  •  

Щоб перекладати, потрібно завжди тримати руку на пульсі літературного процесу у відповідній країні. Доволі добре знаю норвезький ринок. У Скандинавії маю чимало друзів і знайомих, від котрих довідуюся про найновіші цікавинки – прошу текст-пдфку, читаю й відчуваю, чи книжка «лягає», чи справді зачіпає мене. А ще переглядаю інформацію літературних фондів та видавництв[2].

  •  

Я вчуся весь час: тобто це такий безперервний процес, якому немає ні початку, ні кінця. Словники я вже не читаю, але якщо мені трапляється добрий переклад або добрий оригінальний твір, то дуже радо запозичую ту розмаїту лексику, яка мене чимось захопила: «Ось це слово мені згодиться» — тоді записую[3].

  •  

Якщо не відчуваю замилування, збудження й приємного хвилювання за 20 чи 30 сторінок, це починає мене турбувати, бо може означати лише одне: я обманулася, коли здалося, що книжка «моя», а значить переклад може й не вдатися. Я кайфую, коли «пишу» переклад, а не добираю слова, складаючи їх у речення. Відразу покидаю роботу, якщо кожний абзац витягаю з себе кліщами. Бо ж бувають усілякі дні, а часу чекати великого натхнення переважно немає — треба працювати щодня[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg